Цього разу я висловлю свою думку про те, варто чи не варто у суперечках орієнтуватись на світовий досвіт вирішення мовного питання; та й взагалі чи завжди цей досвід вирішує питання, а не консервує його або ще більш загострює.

Усім відома істина, що кожний народ і кожна ситуація оригінальні й неповторні. Їх неповторність видка не через спільні риси, а через окремі риси. Це аксіома. Не стану перечити тому, що існують і спільні риси, але для вирішення мовного питання в Україні важливо спочаику розгледіти яка ситуація у світі. У цьому нам допоможуть відповіді на такі питання:

  1. чи в усіх країнах існує двомовність і чи вона офіціальна
  2. чи обов'язково розв'язувати питання шляхом офіційної двомовності
  3. чи спосіб вирішення мовного питання однаковий в усіх країнах світу, якщо не однаковий то чому
  4. чи вирішена взагалі проблема в інших країнах
  5. отож чи варто нам рівнятись до інших й приміряти до України чужі методи вирішення проблеми

На написання цієї статті мене наштовхнули часті дискусії щодо залучення світового досвіду і постійні спекуляції на механізмах вирішення цієї проблеми; тикають досвідом Канади чи скандинавських країн, Індією та ін.

Відповідь самому собі я дав завдяки фільму "Собачье сердце": "Всё взять и поделить!" – сказав Ширіков. Це мені нагадало ті самі суперечки про світовий досвід: "Всё взять и сделать официальным! Государство для граждан, а не наоборот!". Може нам ще й польську зробити офіційною? Століттями україна перебувала під Польщею як і під Росією і нас з Польщею єднає не менша історія. У такому разі, наприклад, Россії доведеться зробити українську мову офіційною, бо 50 млн. громадян Росії мають українські корені і російська культура століттями живилась українською (тобто праукраїнською - русинською) культурою.

Складається таке враження, ніби у світі всі керуються одним єдиним універсальним правилом вирішення цього питаннь — надання усьому офіційного статусу.

Ми живемо у спільному світі і тому маємо деякі спільні риси наших проблем, але ми маємо різну історію їх виникнення, маємо різних сусідів, різні можливості нарешті, тому окрім спільних рис у мовному питанні маємо й свої власні неповторні. Саме останні риси залишаються осторонь коли ми намагаємось вирішити свої проблеми шляхом копіювання чужих методів. Вирішення, загострення чи втеча від вирішення залежить саме у відношенні до своїх оригінальних рис, у відношенні до своєї ситуації! Саме вирішення чи не вирішення власних особливостей двомовності означає вирішення чи консервування проблеми.

Отже говорити про досвід Канади чи Фінляндії заздалегіть не коректно, бо вони мали свої риси, а ми свої. І нам навіть не доводять до відома який шлях і які компроміси довелось робити сторонам перед тим як прийняти остаточне рішення. Нам показують лише результат. Наприклад Канада після прийняття двомовності постала перед проблемою розділення на дві частини. Захисники офіційної двомовності чомусь не галасують про цю двомовну рису Канади. Невже нам потрібен такий досвід? Хоча можливо дехто саме цього і бажає. Хто зна …

Я навіть припускаю, що у Канаді взагалі було неможливо вирішити проблему і тому це призвело до втечі від вирішення — вводу офіційної двомовності, що ще більше загострило ситуацію й призвело до розколу країни. Що ж це за вирішення таке? Тай взагалі про який канадський досвід може йти мова, коли це країна емігрантів, а ми маємо автохтонну націю з колоніальним минулим. Саме це і є нашою основною рисою, ліквідація якої вирішить мовне питання в Україні.

Вирішенням мовного питання може бути лише одномовність. Тільки у цьому разі Україна матиме стабільність і міць і саме тому усі балачки про додаткову офіційну мову в Україні є ні що інше як намагання створити прецидент заміни української мови на російську під прикриттям гасла про "рівноправність мов", щоб викинути взагалі зі сходу країни українську мову. Рівноправність мов можлива лише за умов існування власних держав для цих мов: українській мові — Україну; російській — Росію.

 
www.38i.ru