Одне з важких для сприйняття питаннь є питання про потребу звертати увагу на те, як саме ми стали двомовними, тобто про історичний бік питання, треба чи не треба враховувати історію при вирішенні мовного питання в Україні.

Російськомовні обстоюють точку зору, згідно з якою не має значення як в Україні з'явилось багато російськомовних людей, а головне лише що їх зараз багато.Для них це головне. Звичайно ж, тлумачити норми моралі "під себе" завжди було приємно.

Україномовні весь час дорікають своїм опонентам починаючи саме з цого боку питання, що, на мій погляд, абсолюно логічно. Бо для україномовних саме це головне. Я не кажу поки що про правильність такого підходу, я кажу лише про логічність. Тепер я спробую викласти свою точку зору.

Що означає позиція "не звертати увагу на історичні обставини"? Це означає ігнорувати усі жертви і беззаконня минулих літ. Це означає, що через деякий час після якоїсь поганої дії вже ніхто нікого не повинен питати за злочин, бо яка різниця як так сталось — головне що ми маємо зараз. Тобто росіян не турбують факти етноциду чи лінгвоциду — їм і так добре; навіщо ж ворушити минуле, якщо для них головне майбутнє. Цікаво, але для українців майбутнє теж важливе і саме заради нього вони говорять про історію, а не замовчують її. Різниця лише у тому, що росіяни і українці бачать це майбутнє різним! Росіяни бачать Україну щонайменш двомовною, а українці — щонайбільш україномовною — як і було колись до русифікації.

Виникає цікаве питання: "А навіщо було взагалі звільнятись від завойовників, якщо для вас не має значення історичний бік питання? Так би й залишались під монголами!" То ж мабудь є якась історична пам'ять землі та народу чи не так? То ж чому цю пам'ять можуть мати усі крім українців?

Спроби людини ігнорувати історичну несправедливість є одночасно дозволом на таку ж несправедливість щодо неї самої. І це справедливо. Не можна до самого себе застосовувати один підхід, а до інших — інший. Логіка проста — треба відноситись до людей так, як ти хочеш щоб вони відносились до тебе.

У нашому питанні це не означає відновлювання печерного віку тому, що так колись було; це погане порівняння, бо вже не існує тих форм життя та суб'єкта права, що були у печерному віці відносно яких можна відновлювати історичну справедливість, але існує такий суб'єкт права в наш час — це українська нація (український етнос), який і має це саме право на історичну справедливість, власну країну, власні закони, власну державну мову тощо.

Отже маємо колізію: з одного боку ми не маємо права на утиск прав нацменшин, а з іншого боку — нам треба зупинити русифікацію і перейти до поступового відновлення історичної справедливості шляхом повернення українців до їх споконвічних традицій і перш за все до мови!


PS: Як воно було насправді…

У 1742 році в Києві на 20 тисяч мешканців було лише 129 росіян - "великороссийских торговых людей".

Щоб позбавити козаків народної підтримки, а заодно відкрити шляхи на Крим, Катерина II видала у 1762 і 1763 роках два маніфести про іноземну колонізацію України: вербувалися серби, болгари, молдавани, греки, німці з Прусії, Австрії та інших країн.

Іноземцям давали по 60 десятин землі на душу, звільняли їх на 30 років від податків, наділяли всілякими пільгами, зокрема правом на купівлю українських кріпаків, яке переходило на їхніх нащадків. Що ж до українців, то вони мали безоплатно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків. 1777 року дипломат Бакунін розробив план: заселити кримські степи українцями, на обжиті ними місця переселити росіян із центральної Росії, а татар "вон из Крыма". У здійсненні цього плану брав участь генералісимус А. Суворов, який за лічені дні виселив на півдні України 32 тисячі душі чоловічої статі (інші душі не рахувались). У 1820 році маркіз Габріель де Кастельно писав про українців: "... Численна ця нація простягається, починаючи від кордонів Орловщини до меж Угорщини і займає, майже без жодної мішанини, Херсонщину, Харківщину, частину Курщини й Вороніжчини, всю Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Поділля, Волинь, частину Мінщини, більшу частину Галичини - і все це населення без жодної різниці в звичаях і норовах".

Сьогодні ж нам доводять, що Харків - "исконно русский город", що до Одеси "понаехало хохлацкое быдло" ("Голос України", 7.03.92). За законами від 21 листопада 1869 року та 13 червня 1886 року "В десяти Південно-Західних губерніях особам російського походження, виключаючи, однак, місцевих уродженців, надаються доплати...". Це була плата за русифікацію. "І як це не дивно, ще й тепер не скасовано цього закона...",- писав у 1918 році І. Огієнко.

 
www.38i.ru