На цю невеличку статтю мене спонукали роздуми про стан української мови в СРСР. Існує багато фактів, статистики, документів тощо; усі вони нібито правдиві і часто у читача складається враження, що, з одного боку (націоналістичного), українська культура та мова зазнавали утисків, а з іншого боку (совковського) — зовсім навпаки.

Ще не вмер Есересер -
Ще радянський лад тепер,
Рать чиновників не нова -
Скрізь звучить московська мова

Уся справа закручена у непорозумінні між сторонами з приводу об'єкту суперечки. Головним у цій справі є відокремлення мови від її сфери розповсюдження (сфер використання). Щоб краще зрозуміти суть проблеми, варто чітко вказати та перелічити що саме робила радянська влада окремо з мовою й окремо з її сферами використання, бо це різні процеси. Не буду перетирати вже давно перетерте на цю тему, а лише узагальню.

МОВА

З самого початку правління радянські владники навіть почали нібитоукраїнізіцію чиновників задля більш якісного обслуговування населення. Про це можна прочитати на моєму сайті у статті (Українізація 20-х років). Це тривало недовго. Близько 1929 року процес нібитоукраїнізіції припинився й почався процес справжньої русифікації — той самий, який і став об'єктом суперечок.

Чим був той процес? Відповім так:
а) це корекція українського словника з метою наближення його лексики до російського варіанту вимови. Зокрема, С.Єфремов разом із А.Кримським редагував видання з 1924 р. академічного "Російсько-українського словника", котрий став надійною і достатньо повною збіркою українських слів та ідіом. У 30-ті pp. після репресування Єфремова видання словника на літері "П" припинили і почали зворотнє редагування в бік наближення до російської мови (ріжні на різні, літеру Ґ на літеру Г та інші слова й вирази). Папір усе стерпить;
б) це репресії самих українізаторів 20-х років;
в) це подальша системна русифікація освіти та виробництва;

Загалом ставлення до питання української мови в СРСР було таким: влада намагалася обмежити українську мову традиційним для неї селом, офіційно ототожнюваним з консервативністю і відсталістю. Тиск чинили не на мову, а скоріше на її носіїв та інтелігенцію як рушійну силу українського суспільства з метою зламати дух українства й змусити тим самим громадян власноруч відмовлятись від рідної мови. Складали, власне, такого-собі чорта рогатого з української мови й лякали їм людей. Так, саму мову не чипали, бо вона не матеріальна сама по собі. Чипали лише тих, хто через власні вуста матеріалізуав її на папері і словах. Але більшовики не забували кожної ліпшої нагоди верещати про найкращі часи для української мови за всі часи її існування.

РОЗПОВСЮДЖЕННЯ

Особливої уваги заслуговує тема застосування української мови у різних сферах вжитку. Одразу постає питання: як так сталось, що українська мова не має зараз усіх слів космічної галузі, наприклад, якщо українська мова так добре себе почувала за часів СРСР.

Єдина чинник, яка викривав радянську владу — це контекст того українського тексту, який дозволяли друкувати і навіть змушували вивчали. Людям рідною українською мовою втлумачували антиукраїнські ідеали.


Докладніше про факти репресій на сторінці http://mova.org.ua/books/ukr-vidr/7-path-to.html

Початки цілеспрямованої політики русифікації слід шукати у діях Сталіна по згортанню українізації. Висунувши претензії на особливе становище російської культури в СРСР, радянські ідеологи могли доводити, що нова політика Сталіна уособлювала не повернення до традиційного російського шовінізму, а була надійним шляхом до прогресу, соціалізму та інтернаціоналізму. Водночас зникли неодмінні раніше заклики до "перекриття кисню" великоросійському шовінізмові, а натомість партія раптом заговорила про небезпеку місцевого націоналізму. 1932 року Сталін прислав до України своїх довірених людей нищити "український буржуазний націоналізм", а насправді будь-які вияви української національності, національного життя, національної культури, освітні, наукові кадри. Донедавна було модно хизуватися успіхами українізації – тепер стає модним хизуватися нищенням української культури, рапортувати про кількість знищених учених, письменників тощо. У 1934 р. на XII з'їзді КП(б)У лунали такі рапорти:

"Лише на початку листопадового пленуму було викрито і викинуто з науково-дослідних установ ВУАН і Наркомосвіти 248 контрреволюціонерів, націоналістів, шпигунів і класових ворогів, серед них 48 ворогів з партквитком. Тепер цього елемента викинуто з установ значно більше. Ось нещодавно, в грудні, нам довелося зовсім закрити Науково-дослідний інститут історії культури ім. Багалія, бо виявилося, що цей інститут – знов-таки, як і ряд інших наукових організацій, як, приміром, Українська Радянська Енциклопедія, Інститут Шевченка, в якому орудував Пилипенко, – був притулком контрреволюції."

Знищення української інтелігенції, особливо напередодні грандіозного голодомору українських селян, досягло своєї мети. Не було кому протестувати проти штучного голоду, а національна культура й наука виявилися обезглавленими. Проте одного фізичного винищення основи українського буржуазного націоналізму, яким офіційно вважалися українські інтелігенція та село, було замало. Письменник В.Астаф'єв говорив у одному з інтерв'ю: "Усі ці куркулі, виселені до Ігарки, вимирали, але билися, намагалися захистити діточок грамотою. Грамота була – все. Посібники були – не були, а всі навчалися жадібно." Ймовірно це в крові у наших селян, адже потяг до науки, як вже зазначалося вище, у них не могли придушити ані католики-полонізатори, ані російські кріпосники. Радянська Система вирішила, що їй це під силу.

Протягом 30-х pp. відбувалася грандіозна атака на українську мову в усіх установах суспільства. Саме в ті часи остаточно закарбувалося в українській підсвідомості побоювання власної мови. Не за те, що вона погана чи хороша, а тому, що генетична пам'ять підказувала: ця мова смертельно небезпечна для її носіїв. Уже в 1935 р. Постишев зізнавався, що "члени Комуністичної партії України почали деукраїнізовуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою". Аналогічні зміни розгорталися і в пресі. За твердженням Ю.Шевельова, якщо 1933 року вага російських газет, котрі видавалися в Україні, становила 10,1%, то на 1940 р. вона сягає 22,2%, не враховуючи російської преси, яка завозилася до України. Відсоток українських часописів за той же час впав до 45% від загальної кількості виданих в Україні.

У літературі стало за політичний принцип наголошувати, що всі видатні українські поети та письменники минулого розвивалися під благотворним впливом Росії. Всі праці з історії української літератури, створені до 1917 р. або поза межами "підцензурної радянської" України, аж до розвалу СРСР не рекомендувалися для вивчення і не перевидавалися, належали до заборонених видань.

У багатьох випадках знову виринає деукраїнізаційний двоподіл село-місто. На разючу відміну від кінця 20-х pp., коли влада підтримувала українізацію в містах, у 30-ті pp. вона енергійно намагалася поширити вплив російської культури на селі. Протиставлення проглядалося інколи навіть у газетних назвах: "Соціалістична Харківщина" і "Харьковский рабочий" у Харкові, "Чорноморська комуна" і "Знамя коммунизма" в Одесі, тощо.

Відбулася "модернізація" української мови з метою знищення здобутків українізації. Абетку, граматику і словник змінили у напрямку наближення їх до російської. В українській освіті масово запроваджували обов'язкову російську мову. Так вирішили Рада Народних Комісарів СРСР і ЦК ВКП(б), а РНК УРСР і ЦК КП(б)У в 1938 р. окремо видали постанову (дивися додаток №10). Щодо процесів, які відбувалися в українській освіті в 20-х pp. під час українізації, то резолюція XIV з'їзду КП(б)У 18 червня 1938 р. містила наступну оцінку:

"XIV з'їзд КП(б)У з особливою силою підкреслює необхідність ліквідувати наслідки ворожого шкідництва у викладанні російської мови в неповних середніх і середніх школах, а також у вузах. Буржуазні націоналісти, троцькісти і бухарінці ішли на всю гидоту і підлість, щоб вигнати велику російську мову з наших шкіл і вузів. Зусилля троцькістів, бухарінців і буржуазних націоналістів були спрямовані на відрив українського народу від братерської дружби з великим російським народом, на відрив Радянської України від Союзу Радянських Соціалістичних Республік і відновлення капіталістичного рабства."1

Щоб було краще зрозуміло, про яке ставлення до російської мови за українізації йдеться, варто дати деякі пояснення. Постановою ЦК КП(б)У від 19 квітня 1927 р. російська мова обов'язково вивчалася в якості окремого учбового предмету в усіх школах і вузах УРСР поряд із українською. Тією ж постановою принципово застерігалося, що обов'язкове вивчення російської мови "ні в якому разі не може бути прикриттям для спроб утворити для російської культури на Україні пануюче становище, що його вона мала за царату".2 Постанови ж 1938 р. фактично вперше втілювали в життя державний статус російської мови в СРСР, хоча відкрито це не говорилося. Відчуваєте різницю?

Слід зазначити, що ця хвиля русифікації проковтнула не лише українську освіту, але й освіту мовами інших народів, котрі проживали в УРСР. У 1938 р. ліквідували всі національні сільради й учбові заклади німців, євреїв, болгар, вірмен, греків, татар та інших народів, утворені за часів українізації, про які вже йшлося вище. З постанови ЦК КП(б)У від 10 квітня 1938 p.: "Перевіркою встановлено, що вороги народу – троцькісти, бухарінці й буржуазні націоналісти, які орудували в НКО УРСР, насаджували особливі німецькі, чеські, швецькі, грецькі й інші школи, перетворюючи їх в очаги буржуазно-націоналістичного, антирадянського впливу на дітей… Виходячи з рішення ЦК ВКП(б), Політбюро ЦК КП(б)У визнає недоцільним і шкідливим дальніше існування особих національних шкіл, особливих національних відділів та класів при звичайних радянських школах і постановляє реорганізувати особі національні німецькі, польські, чеські, швецькі й інші школи і технікуми в радянські школи звичайного типу (тобто російські – авт.), а також ліквідувати особі національні відділи, відділення і класи при звичайних школах, технікумах і вузах…"

Одночасно із згортанням вживання української мови в Україні подібні удари завдавалися українству і в інших регіонах СРСР. Зокрема, в 20-ті pp. українізація сягнула Зеленого Клину. Тут відновилися українські школи, з'явилися 17 українських національних районів. У Благовіщенську існував у 1926-1932 pp. Український педагогічний інститут. В Хабаровську виходила українська щоденна газета "Соціалістична перебудова". 1935 року всю цю культурну автономію українців ліквідували.2

На Кубані було понад 200 українських шкіл, в районах виходили українські газети, в Кубанському педінституті був український факультет. Після сталінського голодомору українців все це було ліквідовано. До безлюдних станиць нащадків запорізьких козаків завезли селян із російських закутків. А із впровадженням на селі паспортизації за Хрущова усі вцілілі українські кубанці були записані росіянами.3 Так історичний український край остаточно став російським.

Водночас влада маніпулювала українською культурою. Зокрема, вона терміново замовила відомому ленінградському скульпторові М.Манізеру пам'ятник Тарасу Шевченку, котрий і сьогодні стоїть в парку біля Київського Національного університету його імені. Л.Троцький з цього приводу зазначав: "Сталінська бюрократія ставить, щоправда, пам'ятники Шевченку, але з тим, щоб сильніше придушити цим пам'ятником український народ і змусити його мовою Кобзаря прославляти кремлівську кліку насильників".

 
www.38i.ru