Мовне питання в Україні має одну особливість — воно або вирішується одразу, або дуже довго не вирішується (якщо взагалі вирішується). Час на початку незалежності втрачено, питання загострилось (звичайно не само по собі). Питання переросло у проблему.

На перший погляд воно непримітне, але у разі суперечок виноситься "на перші сторінки". Спекулювати ним дуже і дуже вигідно. Мабуть тому його й загострюють. Питання у тому хто і навіщо це робить.

От про останнє — спекуляції, загострення — ми і поговоримо докладніше.

Щоб розкрити суть я задам неводящі запитання:

  1. Чому мовне питання не є серед десяти-двадцяти найголовніших у думках громадян України, але про нього так багато говорять у ЗМІ?
  2. Що ближче до пересічного громадянина — політичний бік питання чи життєвий?

Почнемо з початку — з логіки.

Чи можуть одночасно сотні тисяч або мільйони людей дійти єдиної думки у засобах вирішення їх питання та так одностайно вимагати цього? Звичайно що ні, хоча можливо, що усі одразу збагнули, що щось коїться не так. Щоб велика кількість громадян дійшла єдиної думки щодо конкретних засобів, потрібен єдиний керівний центр, ідеологічний керівник.

Я припускаю, що у середовищі переконаних російськомовних й виникали подібні думки, але вони ніколи не виходили за рамки права на користування і не перетворювались на вимоги, які можна було б розцінювати як претензією на подальшу русифікацію майбутніх поколінь й викорінення української мови зі сходу держави. Це вже занадто. А саме так можна розцінювати державні зазіхання для російської мови. Тобто постановка питання була іншою ... на початку. Ніхто не ставив так гостро питання у середовищі пересічних громадян, як це роблять зараз - одразу про державний статус російської мови і баста.

Коротше кажучи, акцент (тобто об'єкт обговорення) був спрямований на своє право, тобто своє право виступало як кінцева мета вимог й не пов'язувалось з якимись конкретними засобами вирішення (статус мови чи новий закон).

Отже, ми дійшли до головного – хто і чому змістив акценти у мовному питанні.

Тепер все інакше: об'єктом обговорення, суперечок та кінцевою метою став статус російської мови. Ніби право російськомовних може бути вирішено лише при умові державному статусі російської мови. Я дуже сумніваюсь, що люди дійшли такої думки самостійно. Звичайно, що їх до такого способу вирішення підштовхнули політики і люди зрозуміли що "нізко плавалі" у своїх вимогах, що можна вимагати "на всє сто". От і "пошло-поєхало"... Політики гріли руки, обіцяли усім усе, але нічого не вирішували, а ці бідні люди навіть таким терміном, як "державний статус" не володіли, поки їм не підказали.

Вирішувати життєві питання наданням державного статусу мові все одно що вбивати маленький віконний цвях (рос.-гвоздик) кувалдою. Для вирішення такого питання існують інші шляхи: окремий закон, наприклад, підзаконні акти, тощо. Для цього й існують державна мова та інші.

Задля захисту прав зовсім не обовязково надання російській мові державного статусу. Це не адекватний засіб щодо такого питання


Довідка щодо антидержавних закидів з боку так званих "Русских общин":

http://www.day.ua/90776/ - №112, суббота, 24 июня 2000
А вместо этого, говорится в документе, «Украина не только блокировала создание единого союзного государства, но и инициировала создание различных «коридоров» и «дуг» антироссийской направленности», «Украина активно проводит внешнюю политику явно прозападной ориентации, направленной на сближение со странами Северо-Атлантического альянса» и тому подобное. А поэтому, подытоживают авторы обращения, они оставляют за собой право, «в случае невыполнения вновь избранным Президентом Украины наших требований», — «... инициировать движение по созданию в пределах Украины Русского национального государственного (!? — Авт.) автономного образования, способного защитить наши этнические, политические, экономические, социальные и другие права».

 
www.38i.ru