Початкова сторінка сайта ТВОЯ МОВА;

II
ДО ІСТОРІЇ ПИТАННЯ

1. Витоки і становлення української культури.

Щоб зрозуміти всі аспекти мовного питання в нашому суспільстві, побачити справжнє сучасне становище української мови в Україні, варто докладно дослідити як тривіковий мовний і культурний досвід перебування України в складі Росії, так і розвиток українства до 1654 р. Тільки порівнюючи здобутки української культури "до" і "після", ми, нарешті, зрозуміємо ті процеси, котрі призвели до сучасного стану речей, а також зможемо осягнути всю велич і трагізм історичного шляху нашої мови.

Немає жодних сумнівів у автохтонності і спадкоємності матеріальної та духовної культури населення України з прадавніх часів. Етнографічні риси українців формувалися протягом багатьох віків, починаючи з найдавніших археологічних культур, так званих Трипільської, Чорноліської, Черняхівської та інших, знайдених науковцями на стародавніх східнослов'янських землях – Наддніпрянщині, Поліссі, Волині, Галичині й Прикарпатті. Саме тут внаслідок тривалого етномовного і культурного розвитку наших предків утворився український народ з неповторною співучою мовою. Цей процес мав чимало віхових етапів: прадержава антів, великі об'єднання племен, заснування Києва на перехресті багатьох культур, різноманітні контакти із Візантією, кочовиками, варягами тощо.

Національний розвиток стимулювався безперервною жорстокою боротьбою з кочовим степом за виживання. Зрозуміло, що найважче доводилося прикордонним племенам, але саме вони швидше за інших розвивалися й загартовувалися в цій боротьбі. За легендою, коли кочовики-хазари зажадали від полян – засновників Києва – данину, ті замість данини дали хозарам "від дому по мечу". Степовики правильно розцінили подібну "данину" як символ непокори. "Ми здобули їх шаблями, загостреними з одного боку, – сказав хан за переказом літописця, – а у цих зброя загострена з двох боків; будуть вони потім брати данину з нас самих!" (Пророцтво збулося, коли через два століття київський князь Святослав вщент погромив Хазарський каганат). Отже, не дивно, що саме поляни стали засновниками могутньої держави й лідером серед племен, з яких утворився майбутній український народ: древлян, сіверян, уличів, тиверців, дулібів (волинян), білих хорватів.

Рання історія України-Русі пов'язана з діяльністю династії полянських князів. Про них відомо мало, оскільки згодом літописці намагалися обґрунтувати захоплення влади в Києві варязькою династією Рюриковичів відсутністю державності у предків українців. Однак така точка зору, хоча й стародавня, навряд чи відповідає дійсності. Процес творення української державності давній, як і процес творення самого українського народу. Польський хроніст Ян Длугош (помер у 1480 р.), який, вочевидь, користувався стародавніми літописними джерелами, повідомляє, що "після Кия, Щека і Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їх сини й племінники багато літ панували у русичів, доки спадщина не перейшла до двох рідних братів – Аскольда і Дира" (Цит. за: Історія народів Росії. Курс лекцій – К., 1992. – ч.1. – С.47.).

А варяги після захоплення влади в Києві у 882 р. швидко асимілювалися й перестали відрізнятися від місцевого населення, інакше просто не утрималися б на князівстві. Так постала династія Рюриковичів, котра аж до середини XIV ст. вела Україну-Русь і загалом всю Київську державу крізь страшні випробування й славетні досягнення. Імена князів – Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького та інших – стали віховими в нашій історії не лише через їх військово-політичну діяльність, а насамперед внаслідок їх просвітництва. Адже культурне становлення будь-якого народу втілюється в піднесенні освіти, літератури, мистецтва, науки, що завжди було неможливим без підтримки влади. Саме досягнення княжої доби становлять фундамент сучасної української культури і мови, саме в тих часах ми ще й сьогодні шукаємо і знаходимо натхнення задля державотворчої діяльності.

* * *

Поступове оформлення і зростання Київської держави, розширення різноманітних зв'язків з іноземними країнами, а особливо культурно-просвітницька діяльність Кирила та Мефодія і прийняття християнства, спонукали владу звернути пильну увагу на розвиток освіти. Київ починає посилати своїх людей до Візантії на науку й закладає в себе перші школи. Як правило, школи існували при монастирях, хоча освіту там давали не лише церковну, але й світську. В 1086 р. у Києві навіть відкрили школу для дівчат, що зустрічається не вельми часто в історії середньовічної Європи. Взагалі ж, як стверджує польський дослідник Ванчура, у XIII ст. у Києві та поблизу нього було понад 200 шкіл, де навчались понад 1000 учнів. Найкращі з учнів мали можливість підвищувати освіту за кордоном, переважно у Візантії. Зокрема, маємо відомості, що в 1030 р. князь Ярослав Мудрий відрядив продовжувати освіту за кордоном 300 київських учнів. Освітня система в Україні-Русі мала три типи шкіл:

1. Палацова школа – державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя;
2. Монастирська або церковна школа – найбільш поширений на Русі та в середньовічній Європі навчальний заклад. Першу таку заснував Володимир Великий при Десятинній церкві у Києві невдовзі після свого хрещення. Її традиції продовжила школа Ярослава Мудрого при Софії Київській, що за своїм рівнем наближалася до Константинопольського університету. Серед інших найпопулярніших церковних шкіл були заклади при Києво-Печерській лаврі й Троїцькому монастирі. Зокрема, лаврська школа готувала вище духовенство, художників, лікарів, перекладачів, каліграфів тощо. Тільки до 1240 р. зі стін монастиря вийшло понад 50 єпископів.
3. Приватна школа – займалася переважно домашнім навчанням дітей купецького і ремісничого прошарків населення. Усі школи організовувалися за грецьким зразком, а викладали в них здебільшого священики, ченці та дяки, як і в решті європейських країн.

Окрім суто богословських дисциплін вивчалися мови, філософія, діалектика, математика тощо. Серед іншого вивчалися привезені грецькими вчителями твори Платона, Аристотеля, Сократа, Епікура, прообрази підручників "Фізіолог" (популярна зоологія), "Шестиднев" (про створення світу), а також "житія" святих, князів.

Можливість освіти своєю рідною мовою призвела до виникнення в Україні-Русі власної книжної справи. В цьому сенсі найбільшим культурним центром країни був Софійський собор у Києві. Тут виникла своєрідна академія – гурток високоосвічених книжників і вчених, зайнятих перекладом з грецької та створенням нових літературних творів. При соборі існувала перша книгописна майстерня, звідки перекладені з грецької книжки розходилися по інших монастирях. З Софією Київською пов'язана поява літописання на Україні-Русі та найвищі досягнення українського середньовічного слова: укладення першого літописного зводу 1037-1039 рр., написання й проголошення знаменитого "Слова о законі і благодаті", розробка основ першої систематизованої збірки давньоруських законів "Руська правда", створення "Ізборника Святослава" тощо. Князь Ярослав Мудрий 1037 року заснував при Софії бібліотеку, пошуки котрої й сьогодні не дають спокою багатьом дослідникам старовини.

Книжки, які вийшли зі стін Софії, стали основою для створення нових бібліотек, зокрема у Києво-Печерському монастирі, котрий протягом століть був і залишається значним центром духовно-культурного життя нашого народу. Саме там створювалися такі видатні пам'ятки української історії та слова, як "Повість временних літ" і "Києво-Печерський патерик". З плином часу подібні культурно-просвітницькі вогнища виникнуть в інших місцях, зі своїми бібліотеками, книгописними майстернями, центрами літописання, школами.

Завдяки цьому зростав загальноосвітній рівень суспільної та державної еліти, котра поступово відходила від войовничого варварства, перейнятого у варягів. Князь Володимир Великий забирав дітей представників вищих суспільних станів "на учіння книжне". Саме до цього покоління київських учнів належить митрополит Іларіон – автор згаданого вище філософського трактату "Слово о законі і благодаті" і найосвіченіша людина свого часу на Русі. Про Ярослава Мудрого Київський літопис свідчить записом від 1037 р.: "Ярослав любив книги… і пильнував до них і часто читав їх і вночі й вдень, і зібрав многих переписувачів і перекладав з грецького на слов'янське письмо; і переписали вони багато книг" [Цит. за: Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. – К., 1993. – С.43.]

Ярослав прищепив повагу до освіти і рідного слова своїм дітям. Донька Ярослава Анна, яка стала королевою Франції, мала високу освіту і брала участь в управлінні країною. Про це свідчать такі записи в деяких державних актах: "у присутності королеви Анни", "за згодою моєї дружини". Анна листувалася з папами римськими Миколою II та Григорієм VII, будувала церкви за взірцем київської Софії, подарувала Євангеліє королівському храму в Реймсі, написане кирилицею, на якому багато століть присягали французькі королі, посідаючи трон. Красномовний факт: чоловік Анни король Генріх І, як і більшість монархів середньовічної Європи, був просто неписьменним. В Україні-Русі існувала зовсім інша княжа традиція. Наприклад, князь Всеволод, батько Володимира Мономаха, знав п'ять мов.

З XII ст. Київська Русь як держава поступово занепадала, однак рівень культури залишався високим. Потужного і страшного удару по ній завдала монгольська навала. Досить сказати, що в Києві після походу монголів з 50 тис. мешканців залишилося живими ледве 2 тисячі, з 8 тис. дворів – 200, з 40 кам'яних монументальних споруд – лише 4. На якийсь час центр українського життя перемістився з Придніпров'я на захід, де сформувалося міцне Галицько-Волинське князівство, котре сучасники вважали щитом Європи від монголо-татар.

* * *

Монгольська навала вплинула на історичні долі нашого народу не менше, ніж, наприклад, включення козацької держави до складу Росії. Однак вона не припинила розвитку української культури та мови, хоча тепер цей розвиток набув деяких особливостей. Тим не менше, ще й сьогодні дехто вважає, начебто після монгольського походу центр культурного життя Русі перемістився на північний схід до сучасної Росії. Це твердження не є новим, оскільки протягом існування Російської імперії, СРСР, а також в сучасній Росії (подекуди навіть в Україні) було та залишається чимало дослідників, котрі намагалися обґрунтувати виключні права Росії на спадщину Київської Русі. Варто зупинитися на цьому докладніше.

За царських, а особливо радянських часів набула широкого поширення точка зору про наявність в Київській Русі єдиного

давньоруського народу-творця великої держави. За царату він взагалі був російським, згодом вважався предком росіян. За панування КПРС ця теза дуже добре вписувалася в офіційну політику створення "нової історичної спільноти" радянського народу. Мовляв, оскільки "древнерусская" народність ще за часів існування Київської Русі усвідомлювала свою єдність, яка збереглася назавжди, то в русифікації українців немає нічого протиприродного. Адже наявність єдиної давньоруської народності припускає і наявність єдиної мови, від котрої пішла, звичайно, російська, а українська набула своїх відмінностей лише через полонізацію.

Твердження про Київську Русь як "колиску трьох братніх народів" не витримує елементарної критики. Усі європейські середньовічні письмові джерела говорили про Русь виключно як про Київську землю, "Lant Zu Kiewen" за етнонімом з німецької "Пісні про Нібелунгів". Навіть російські пам'ятки, як-от перший Новгородський літопис, дуже часто говорили про поїздки новгородців "на Русь" в розумінні поїздок до Києва, Чернігова, Переяслава. Так само "їздили на Русь" з Суздаля, Володимира та інших міст майбутньої Росії, приєднаних до Київської держави лише завдяки активній зовнішній політиці її князів (Див.: Наливайко Д. Этноистория Украины в отображении западных источников раннего нового времени // День. – 1999. – 26 июня.).

Їх експансія спрямовувалася насамперед на північ і схід (тобто у землі сучасних Білорусії та Росії), де у лісових, тобто порівняно безпечніших місцевостях, проживали менш розвинуті племена.

Приєднання нових територій до Київської держави та придушення постійного сепаратизму супроводжувалося тривалими війнами. Згадаймо хоча б війну 883 р. князя Ігоря з древлянами й спалення княгинею Ольгою їх столиці Іскоростеня. Як вважає професор Сахаров, князь Володимир Великий навіть виробив цілу програму походів на підкорення представників "древнерусской" народності. У 981 р. він придушує сепаратизм і накладає нову данину на в'ятичів, а через три роки здійснює похід на радимичів. Загалом в державі налічувалося до 200 племен, що перебували на різних щаблях розвитку, належали до різних мовних груп. Керувати такою величезною та різнорідною територією було вельми складно. Різні за етнічним складом і розвитком регіони зв'язків між собою практично не мали. Навіть пересування по країні викликало чимало труднощів через відсутність будь-яких шляхів сполучення Лише взимку на санях або іноді влітку ріками на човнах-лодьях київські дружини здійснювали походи по безмежних територіях за даниною і полюддям. Щоб придушити місцевий сепаратизм князь Володимир Великий почав ставити на княжіння в найважливіших містах бояр, дружинників, своїх синів, оскільки місцевій еліті не довіряв. Зокрема, старший син Вишеслав князював у Новгороді, а після його смерті туди відрядили Ярослава. Ізяслав отримав Полоцьк, Святослав – Туров, Гліб – Муром, Всеволод – Володимир тощо. Проте багато територій входили до складу держави лише номінально. К.Маркс не даремно порівнював Київську Русь з імперією Каролінгів. Розпорошена культурно і політично, вона, врешті-решт, розпалася так само, як і всі інші середньовічні європейські імперії. Про яку ж єдину давньоруську народність можна говорити?

Об'єднавчі процеси на Русі були надто слабкими, щоб призвести до утворення якоїсь загальної єдиної народності. Наприклад, наполеглива боротьба київських князів за Полоцьк у Х-ХІ ст. завершилася загалом безрезультатно. Полоцьк вів своє осібне життя, як і місцеві племена дреговичів та радимичів, з яких утворився білоруський народ. Стосовно росіян як виключних творців і спадкоємців Київської Русі, то варто зазначити, що перша згадка слова "Україна" зустрічається в Київському літописі у записі від 1187 р. щодо Переяславщини, а від 1189 р. – і Галичини. Проте Київський літопис дійшов до нас не в оригіналі, а в складі Іпатіївського списку XV ст. (за назвою Іпатіївського монастиря, що знаходився на території сучасної Росії). Тобто, дуже ймовірно, що слово "Україна" існувало як назва наших земель раніше XII ст. І, до речі, існувало воно не в розумінні "окраїна", оскільки ніяких центрів в Росії, по відношенню до яких Україна могла б вважатися окраїною, тоді не існувало. Для порівняння: за офіційною точкою зору назва "Росія" виникла тільки наприкінці XV ст., а поширення набула протягом XVI-XVII ст. Москва ж вперше згадується як маленька застава під 1147 р.

Про походження українців і росіян з однієї спільної народності також не варто говорити. Майбутній український народ утворився з слов'янських племен, які жили переважно в межах

сучасної України: полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, дулібів (волинян), білих хорватів. Ще в XIX ст. в цьому не мали сумнівів відомі лінгвісти та історики – В.Ключевський, П.Шафарик, А.Кримський, О.Котляревський. Створення великої держави Київської Русі стало першим значним досягненням українського народу. Турецький мандрівник Ельвія Челебі, який у 1657 р. побував в Україні, згодом писав, що українці – це стародавній народ, а їхня мова всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська. Коли студенти запитали знаменитого російського історика В.Ключевського, якою мовою розмовляло населення Київської Русі, той відповів: "Такою ж, якою розмовляють українці і тепер" (Цит. за: Вакулюк П. Історія українців // Українська газета. – 1999. – 25 листопада). За М.Максимовичем, говір руських князів тотожний говорові сучасного малоруського селянина з Київщини, а історик-лінгвіст В.Ягич писав: "У Києві XII-XIV століть говорили по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність наріччя збереглась і до нашого часу" (Цит. за: Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. – Дрогобич, 1994.-С.189.).

Академік А.Кримський у статті "Древнекиевский говор" 1906 року прямо писав про близькість старокиївської мови до сучасної йому мови українців північної і середньої Київщини: "Я убежден, что, в виду такого положения дел, какая-нибудь киевсколетописная котъка, сидящая на присъпъ и умильно глядящая на голубьникъ, пока не будет облита укропомъ из гълъка или вспугнута хъртьом, покажется для бестенденциозного великоруса не великорусской кошкой, а предком нынешней киевкой кішки, сидящей на присьпі и глядящей на голубник (голубятник). Гълькъ окажется современным киевским глеком (кувшином) и укропъ – не огородным растением (как прежде всего склонен был бы подумать нынешний великорусе), но просто кипятком (что легко может разъяснить любая сельская баба из Киевщины), а киевс-колетописный хърть будет для бестенденциозного великоруса несомненным предком нынешних киевских хортів (охотничих собак), который и в Х-ХП веке, как и его малорусский потомок – хорт теперь, устраивал ловы (т.е. охоту) на погану котьку (погану кітьку), словно на вЪверицу (вивірщю, т.е. белку)" (Погрібний А. Нахабна брехня в "українській" газеті "Комсомольская правда" // Вечірній Київ. – 1999. – 20 жовтня.). І далі академік Кримський робить висновок: "Сколько нынешних великоруссов из разъединенных провинциальных захолустий, из-за тридевяти земель от Киевщины пришлось бы вместе собрать для того, чтобы они совместными силами сумели объяснить на основании живого великорусского языка если не все, то хоть некоторые из этих летописных слов, свободно объясняемых из нынешней киевской малорусской речи! А подобных слов можно набрать из Киевской летописи целую гору, – и нефилологи-великоруссы, обыкновенная публика, будут чувствовать себя перед этим старокиевким словарем, выражаясь по-летописному невЪгласами (невігласами=невеждами). Только по капелькам, одно к одному, эти слова (и то не все) могут быть выисканы в разрозненных великорусских говорах или в старых великорусских рукописях, – да и там часто под сомнением, не заимствованы ли они из южнорусских оригиналов… В конце концов окажутся и в Киевской летописи, и в других списках киевских памятников исключительно малорусские слова и обороты, известные только у малоруссов, совершенно чуждые великоруссам" (Погрібний А. Нахабна брехня в "українській" газеті "Комсомольская правда" // Вечірній Київ. – 1999. – 20 жовтня.). Щоправда, продовжують точитися розмови про начебто велику близькість сучасної російської мови з церковнослов'янською (староболгарською), на котрій дійшли до нас літературні твори Київської Русі. Проте насправді ця близькість має зовсім інше підґрунтя. Більшість стародавніх руських творів, як, наприклад, "Слово о полку Ігореве", дійшли до нас не в оригіналі, а у російському переписі – як середньовічному (у списках, складених в російських монастирях), так і більш пізньому (під час перевидання у XVIII-XIX ст.) Внаслідок тривалого й детального вивчення російським та радянським дослідникам вдалося з'ясувати, "що, намагаючись по можливості точніше відтворити слова (смислові одиниці тексту), видавці (відомий збирач рукописів граф Мусін-Пушкін із наступниками – авт.), в дусі свого часу, припускалися істотних відхилень в переданні написання, тобто орфографій давньоруського рукопису. Крім того, видавці іноді не змогли правильно прочитати й відтворити текст, не завжди розуміли значення окремих слів." (История русской литературы XI-XVI1 веков. – М., 1985. – С.104.).

Російський народ, на думку професора А.Шахматова, утворився із суміші слов'янських племен в'ятичів, кривичів, словен з угро-фінами. Так, наприклад, до цього часу точно не відомо походження назви міста Суздаль, вперше згаданого літописцями у 1024 р. Неслов'янське походження мали також Ростов (вперше згаданий як центр племені мері у 873 p.), Муром (головне місто племені муроми)… Державотворчий процес у Новгороді, що відбувався під тиском варягів одночасно з таким же процесом у Києві, був результатом союзу літописних словенів та кривичів з угро-фінськими племенами іжора, карела, чудь, весь, а в ХІ-ХП ст. під новгородський вплив потрапляють землі латгалів, естів, фінів.

Таке походження російського народу знайшло офіційне підтвердження. Ще в 1940 р. радянський дипломат Є.Синіцин на протокольній зустрічі з діячами міністерства зовнішніх справ Фінляндії так говорив про витоки етнічних росіян:"… Ваше приглашение… не случайно. Оно вызвано голосом многовекового доброго соседства наших народов, которое началось с древнейших времен, когда финские племена, известные как чудь, и великорусское племя мирно встретились в юго-восточных степях Приуралья. Историческая наука отмечает, что по характеру финские племена были кроткими и не воинственными, что отмечалось также у русских. Эти свойства наших предков способствовали мирному продвижению и расселению в новых местах… Она подтверждает, что финские и русские названия рек, озер и поселений идут не сплошными территориями, а располагаются вперемешку.

Ученые отмечают, что ваши предки передали русским некоторые свои антропологические черты. Так, скуластость великоросса, преобладание смуглого цвета лица и особенно типичный великорусский нос, покоящийся на широком основании, с большой вероятностью относятся на счет финского влияния." (Синицин Е. Резидент свидетельствует. – М., 1996. – С 89-90.)

Згодом нових рис до російського національного характеру додали тривалі контакти з монголо-татарами. Цей вплив був таким значним, що російський мовознавець князь Н.Трубецькой у 1920-30-х рр. називав росіян за походженням туранцями (тюрками), яких із слов'янами поєднує тільки мова.

Лише у XII ст. завдяки українській колонізації з Придніпров'я на інородному Верхньому Поволжі з'явилися міста з відомими в Україні назвами: Володимир, Юрьєв, Звенигород, Галич (в сучасній Костромській області). Відзначаючи великий вплив на майбутніх росіян з боку південних слов'ян, той же професор Шахматов стверджував: "Батьківщина нашої великоруської літературної мови – Болгарія. Але утворилася вона у Києві, де відчувала вперше благотворний уплив народного середовища. Остаточно розвилась вона у Москві" [Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.191.]. У цьому немає нічого дивного, адже привнесена з Болгарії Кирилом і Мефодієм грамота розходилася по землях безмежної держави з київських монастирів. На місцевому ґрунті вона утворила суміш з тамтешніми "говорами", котрі з часом вплинули на створення нових мов.

Самоусвідомлення і державотворчий процес в російських землях розпочалися, на думку Ключевського, лише з 12 ст., а взагалі Володимиро-Суздальщина історично розвивалися на два століття пізніше, ніж українські землі. Спровоковані волхвами язичницькі заворушення проти насаджуваного з Києва християнства тривали тут і в XI ст. Ймовірно не були християнами Володимиро-суздальські воїни, котрі захопили Київ у 1169 р., оскільки літописець називав їх "поганцями", що за тодішньою традицією означає язичників. Засновник Москви Юрій Долгорукий, коли став київським князем, активно переводив звідти на північний схід урядовців, книжників, будівельників, щедро роздаючи їм землі. Саме так культура Київської Русі й християнство торували собі шлях до цих земель. У 1157 р. незадоволені політикою викачування ресурсів з Києва до Володимиро-Суздальського князівства кияни повстали проти суздальських гарнізонів. Врешті-решт, вони знищили Юрія Долгорукого.

Наступник Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський вже відверто розглядав Київ у якості конкурента за панування на Русі й відрядив дружини 11 князів на чолі зі своїм сином Мстиславом на Київ. Михайло Грушевський вважає це першою україно-московською війною (хоча Москва ще не мала ніякої ваги). Місто грабували два дні, вивозячи надбання багатьох століть на північ. Саме тоді Вишгородська ікона Божої Матері потрапила до Володимира-на-Клязьмі й відома тепер всьому світу як Володимирська. Чимало цінностей виявилися назавжди втраченими. Зайняті своїми усобицями українські князі були вражені тим, що сталося. Коли 1173 року суздальці спробували повторити похід на Київ, проти них виступила ціла коаліція: кияни, волиняни, галичани, а також тюркомовні чорні клобуки, котрі кочували на південь від Києва, прикриваючи його від нападів зі степу. Дізнавшись про це, суздальці повернули назад.

Саме з 1169 р. остаточно перестала існувати політична (не етнічна, котрої взагалі не було ніколи!) спільність Київської Русі і територій майбутньої Росії, хоча російські та радянські історики завжди доводили, що цей рубіж встановили монголо-татари. Саме з 1169 р. – за 70 років до навали хана Батия – Володимиро-Суздальська земля розвивалася окремо від України-Русі, зосередившись на стосунках зі Сходом. Першочергова увага надавалася завоюванню волзьких булгар і мордви. Остаточно підтвердила східну орієнтацію російських земель монгольська навала, коли Північно-східна Русь перетворилася на найважливіший улус Золотої Орди і активно брала участь у ординських справах.

Отже, новоутворений російський народ, який згодом проголосив себе старшим братом серед трьох східнослов'янських народів, насправді ніколи не був у спільній "колисці". Адже, поки він народився, Київська Русь уже розпалася. Ізольований від західних впливів, він все більше уподібнювався східним народам з типовою для них традицією деспотичної влади. Орієнтована на Захід Новгородська земля з її сильними вічовими (тобто демократичними) традиціями, на жаль, програла Москві боротьбу за гегемонію в майбутній Росії. Остаточно її добив Іван Грозний, вчинивши у Новгороді різанину і закріпивши деспотичне самодержавство.

Згодом росіяни самі відмовилися від спадщини Новгороду, намагаючись вести історію своєї державності саме від Києва. Факту існування на Придніпров'ї народу з культурою, мовою, побутом, звичаями, більш схожими із західними слов'янами, ніж предками росіян, намагався дати пояснення у своєму "вченні" засновник цілої історичної школи М.Погодін. За ним виходило, що територію Середнього Придніпров'я та Києва заселяли "великороси". Але під час монгольської навали все населення або вирізали, або воно втекло на північно-східні землі. їм на зміну із Галичини в Придніпров'я прийшли "малороси". Академік А.Соболевський додавав, що "великороси" заселяли Київщину аж до кінця XV ст., а малоросійський народ із своїм наріччям утворився на Галичині та Волині й заповнив "етнічний вакуум" у Придніпров'ї після виходу звідти "великоросів" на терени сучасної Росії. Саме цим "погодінці" на замовлення російської влади намагалися довести, чому Київ, з котрого офіційно проголошувався початок 1000-річної російської державності, чомусь опинився поза етнічними російськими землями. Саме таким чином Погодін з послідовниками намагалися вкрасти в українців їхню історію. За радянських часів історична наука відмовилася від погодінської версії, але оскільки замовлення влади не змінилося, почали доводити, нібито перенесення центру Київської Русі з берегів Дніпра на північ – у Володимир-на-Клязьмі – відбулося ще раніше, у XII ст. за Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського. Політичний підтекст тут очевидний. Ніякі історичні негаразди так і не піддали сумніву визначальну роль Києва в державно-політичному й культурному житті Русі. Етнічна єдність населення Придніпров'я, Сіверщини, Галичини, Волині, інших регіонів України, яка уможливила створення великої держави Київської Русі й базувалася на спільній українській мові, культурі, побуті, звичаях, була настільки сильною, що її не змогли порушити ані феодальні усобиці, ані встановлюване загарбниками розділення народу державними, ідеологічними, релігійними кордонами, ані проведені поневолювачами протягом багатьох століть спроби асиміляції українців.