«Забороніть українську!» — так на запитання «Що зробити, аби українізувати наше суспільство?» — відповів мій студент. Запитання виникло, коли з’ясувалося, що за чотири роки навчання він вперше (за виключенням курсу ділової української мови) чує з професорської кафедри українську мову.

Тоді я відповів, що, можливо, такий захід не позбавлений сенсу. І прецедент вже був — у книзі А. Міллера «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХIХ в.)» можна прочитати таке повідомлення на адресу Третього відділення (царської охранки): «Прибывшие после каникул из Малороссии студенты рассказывают, что там сильное неудовольствие местной интеллигенции возбудило известное правительственное распоряжение, воспретившее пьесы и издания на малороссийском языке.

Результатом этого запрещения было то, что почти во всех помещичьих семействах женщины начали носить национальный костюм (малороссийские рубашки), который давно уже не был в употреблении». Історик резюмував: «Вся украинофильская культурная активность приобрела теперь характер символических манифестаций и притягательные свойства запретного плода».

Такий саме «солодкий» — адже заборонений! — плід вирощено в сенаті Франції, який заборонив дівчатам-мусульманкам носити хіджаб у публічних школах. Тепер, як правильно зазначається у матеріалі Клари Гудзик, хіджаб одягнуть навіть ті, хто раніше навіть і не думав про це. Цікавим, як на західну політкоректність, є поєднання виявів релігійної та етнічної приналежності: «Можновладці переконані, — пише К. Гудзик, — що загальні школи мають бути місцями, де отримують освіту, а не демонструють релігію або етнічну ідентичність». Тобто завтра французький сенат може заборонити малоросійські сорочки? І остаточно спантеличує розуміння гальскими можновладцями виявів ісламського фундаменталізму: «відмови дівчаток знімати з голови хустки в школах і вимоги в лікарнях забезпечувати лікаря тієї самої статі, що й пацієнт-мусульманин, або надавати в міських басейнах окремі години для чоловіків і жінок». Невже не зрозуміла різниця між відмовою підкоритися примусу, який обмежує мою особисту свободу, і вимогами, які означають примус про відношенню до свободи іншого? «Моє право розмахувати кулаком закінчується там, де починається чужий ніс» (Олівер У. Холмс- старший). Але якщо цей ніс лізе до мене без моєї на це згоди, то «заїхати» в пику володареві цього носу — святе право кожної вільної людини («Я не люблю когда мне лезут в душу, особенно, — когда в нее плюют», — співав Володимир Висоцький). Рівним чином таку відповідь має отримати директор школи, який вимагає зняти хіджаб, і плавець-мусульманин, який вимагає у певні часи виводити жінок з басейну.

№54 26.03.2004 «День»

Євген ЗАРУДНИЙ, Харків

 
www.38i.ru