Євгенія СОХАЦЬКА, доцент кафедри української літератури факультету української філології Кам’янець-Подільського державного університету, Кам’янець-Подільський. (За матеріалами газети «Рада» 1907—1909 рр.)

СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ
Перша всеукраїнська газета «Рада» є цінним джерелом для вивчення історії національного відродження, зокрема в галузі освіти. На її сторінках досить детально зображено спробу запровадити в школах Поділля українську мову в часи національного піднесення 1907—1908 рр. Видатну роль у висвітленні цієї справи відіграв провідний співробітник видання, відомий громадський діяч Сергій Єфремов.

Але все по порядку.

1908 року «Рада» на прохання читачів вдруге повністю передруковує указ св. Синоду на ім’я єпископа Подільського й Брацлавського Парфенія (в миру Памфила Левицького, уродженця Полтавщини) щодо викладання української мови в школах його відомства. У ньому йшлося: 1) про запровадження в церковних школах викладів українською та молдавською мовою згідно бажання місцевих громад (але за умови обов’язкового дотримання загальноросійської мови); 2) про викладання граматики української мови в двохкласних школах та у Вінницькій церковно- учительській школі; 3) про пристосування шкільних підручників церковних шкіл до розуміння умов життя й побуту та до історії місцевого краю.

У кожному з цих трьох пунктів були явні обмеження. Так, у першому йшлося про викладання українською мовою переважно для дітей, які щойно поступили до школи, в другому — про вивчення граматики української мови після занять і за місцеві кошти, в третьому — остаточні міркування про пристосування книжок й підручників до умов життя та побуту місцевого населення зробить шкільна рада при св. Синоді після подачі пропозицій єпархіальної шкільної ради Південно-Західного краю. Отже, указ св. Синоду був скоріше даниною часу, повівом лібералізації культурно-політичного життя Росії, викликаного революційним піднесенням 1905 року й задекларованого в царському маніфесті 17 жовтня того ж року, а не свідомим обстоюванням прав національних меншин.

С. Єфремов уже на початку 1908 року по-своєму прокоментував згадуваний указ. Його дивує, чому такий дозвіл дається «невеличкому клаптику української землі, а не по всій Україні». Щоправда, далі він додає почуте: «Та для початку й то добре, говорили...» Свою статтю він влучно називає «Цікава загадка». Для її розгадки наводить приклад з практики Кам’янець-Подільської жіночої гімназії пані Славутинської. Міністерство освіти дозволило виклади українською мовою, але поставило вимогу, щоб їх здійснювали вчителі з дипломами ( «Рада» , 1908 р., №8). А де ж їх узяти в часи відсутності українських кафедр в університетах України?

Влучним є спостереження С. Єфремова щодо підступності наведених слів в указі про місцеві кошти. «Чиновник знає, що робить, — пише він. — Коли дух часу силує його йти на уступки, він прибере їх в такі форми, за яких уступка всяку ціну свою втратить. Так було з дозволом міністерства, що розбився об дипломи; так виходить воно й із дозволом синодським, що напоровся же на підводне каміння «місцевих коштів». І не без задньої думки, здається мені, зроблено отой додаток про місцеві кошти: розумні й вигадливі чиновники сидять у Синоді — не згірш од міністерських...»

На підтвердження фарисейської вигадки російських чиновників тут же наводиться повідомлення про те, що Сутиська місцева рада (Вінницький повіт) двохкласної церковно-парафіяльної школи на запит Кам’янець-Подільської міської ради відповіла, що «нема зайвих грошей анітрохи», щоби платити за навчання української мови учнів у «внеурочное время».

Тому логічним є завершальне саркастичне запитання публіциста:

«Цікаво тепер розгадати ту загадку, що вигадали синодальні чиновники: чи буде українська наука на Поділлі? А про те й розгадувати, мабуть, нічого...»

Яка ж була реакція Поділля на указ св. Синоду? Перш за все Подільська єпархіальна рада 24 березня 1908 року звернулася до Подільської губернії земської управи з проханням проасигнувати утримання 13-ти шкіл, що побажали запровадити викладання українською мовою.

Виявляється, що на цю справу треба було всього 4680 крб. «Цифра, як бачимо, — коментує С. Єфремов, — не то що не страшна, а навіть вражає своєю мізерністю». І тут же пророче заявляє: «Можливо, що й у земства не знайдеться грошей і українізація шкіл на Поділлі так і стане». Але якщо й гроші появляться, то не буде дипломованих учителів, як у випадку з гімназією пані Славутинської. Для цього закладу міністерський дозвіл на викладання українською мовою обернувся, за образним висловом С. Єфремова, «надгробною епітафією». Юрист за фахом, С. Єфремов дає правове визначення цього феномена: «Ніби й єсть право, — і разом з його не можна користуватись; ніби й дозволено — і разом не думай щось зробити на підставі того «дозволеного». У науці права єсть такий термін jus nudum, голе право (виділення моє. — Є.С. ): право, що за ним не стоїть ніяка реальна сила, право-цяцька. Право завести науку української мови на Поділлі — це якраз таке голе право». Чи не правда, що сьогоднішня ситуація з українською мовою в Україні нагадує нам «голе право»?

Те, що справа запровадження української мови в подільських школах не мала широкої підтримки, свідчать матеріали №177 «Ради» за 1908 рік. У дописі з Кам’янця-Подільського від власного кореспондента газети наводяться вражаючі факти громадської байдужості до такої вкрай патріотичної справи. Повітові земські управи на прохання губернської земської управи від 5 квітня 1908 року переважною більшістю (9 з 11) відмовили єпархіальній шкільній раді асигнувати витрати на згадану справу на 1909 рік, а два комітети повітові зовсім не розглядали це прохання.

Закінчується допис словами про те, що ширяться чутки, буцімто губернська земська управа, згоджуючись з думкою більшості повітових комітетів, ухвалила відмовити проханню єпархіальної шкільної ради. От і приїхали: верхи дозволили, а низи завалили справу. Чи не нагадує нам сьогоднішнє: маємо те, що маємо...

Передова громадськість, бачачи, що справа з викладанням української мови на Поділлі заходить в глухий кут, пропонує нові ініціативи. Так, у статті «Чи знову не спроможемось?» за підписом П.Просвітянин (1908, №229) йдеться про необхідність допомоги усієї України, зокрема українських «Просвіт»: «щоб кожна з «Просвіт» взяла під свою опіку кафедру української мови, хто в одній, хто в двох з 13 подільських шкіл і постаралася обставити це діло якнайкраще», — і далі: «Як ми, свідоме українське громадянство, не вживемо всіх заходів, щоб привести указ Синоду в життя, то візьмем на совість свою гріх перед всією українською нацією, зробимо «помилку історичної ваги» (виділення моє. — Є.С.).

Хоч як це не дивно, заклик знайшов відгук, і справа ніби почала зрушуватися з мертвої точки. Першою відгукнулася Подільська (Кам’янець-Подільська) «Просвіта», яка ухвалила взяти на своє утримання по одному вчителю. Для всієї справи потрібно було, як згадувалося, 4680 крб. (Усього-на-всього!) Підтримали їх і деякі інші громадянські об’єднання.

Але сталося непередбачене. Кошти, зібрані Подільською «Просвітою» для утримання вчителів, відмовляється прийняти духовна бюрократія. Так повідомляв кам’янецький кореспондент «Кієвлянина» (1908 р., ч. 343). Окрім того, чиновник з особливих доручень д.Оппоков, здійснюючи перевірку школи у Вінниці, «й без особой кафедры украинства констатировал там большое увлечение хохломанией, процветающей при благосклонном невнемательстве о. Заведующего».

Ця цитата з «Кієвлянина» ввійшла в статтю С. Єфремова «Куди вітер віє» ( «Рада» , 1908 р. №285). До неї зроблено відповідний коментар: «Ось де, видима річ, і закопано собаку». Не мова бентежить духовну бюрократію, а проникнення в школу українського духу, зростання національної свідомості вчителів і учнів. Справа, отже, не в грошах (вони, як згадувалося, знайшлися), а у потайливо ворожому ставленні подільської духовної бюрократії до українського питання. Схвалюючи почин кам’янецької «Просвіти», С.Єфремов водночас вказує на ще одну причину негативного вирішення подільського питання. Ця причина типово національна, так би мовити, внутрішній ворог. І ймення їй — лякливість і боязливість українства. У статті «Громадянська повинність» він писав: «Постійного повсякчасного нагадування про цю справу, потрібної, скажемо так, настирливості ми, на жаль, не бачимо, а це дуже шкодить справі. Кам’янецька «Просвіта», вийшовши на зовсім таки добрий і певний шлях, простує ним якось занадто боязко і обережно. Треба навпаки, голосно, скрізь і всюди, при всякій оказії нагадувати нашому громадянству про його повинність самому завести українську мову по школах на Поділлі. І ми певні, що з енергичних заходів наслідки таки будуть».

І вже зовсім спроектовані на сучасність заключні слова С.Єфремова: «Українське громадянство... повинно і мусить зробити так, щоб наука української мови в школах на Поділлі таки відбувалася, щоб не тикали б нам наші вороги в вічі нашою нездатністю використовувати навіть те, що ми можемо зробити. Справа ця занадто серйозна, тут лежить початок будущини в справі нашої народної освіти і коли ми тут подамось назад або схибимо, або прогавимо, то на довгий час затамуємо все діло великої ваги» (виділення моє. — Є.С.).

№54 26.03.2004 «День»

 
www.38i.ru