Недавно електронною поштою на адресу газети «Галицька Зоря» (Дрогобич) прийшов матеріал під назвою «Природа современных проявлений коллаборационизма в Украине» за підписом нардепа ВР України Ю.Соломатіна. Матеріал являє собою щось на зразок рецензії на видання «Коллаборационизм».

Природа, типология и проявления в годы Второй мировой войны», що вийшло два роки тому в Москві й, очевидно, щойно дійшла до нардепа чи, може, він так довго його вивчав.

Власного розуму для осмислення історичних подій, мабуть, забракло, а крім того, те, що надруковане в Москві, діячами типу Соломатіна й надалі сприймається як істина в останній інстанції. Московське видання знадобилося нардепу для традиційного шовіністично-большевицького обпльовування галичан, яких неможливо асимілювати, зросійщити, що, безперечно, виявляло і виявляє величезний вплив на українців з інших країв. Тому треба «довести», що галичани не українці або вже не українці чи ще не українці, аби тим сами вбити клин між «східняками» і «західняками». Це відома ще з часів імперського Риму політика «поділяй і володарюй». Римська імперія з такою політикою пішла у небуття. Не воскресне й російська імперія – ні царська, ні комуністична.

В окупованих країнах Європи, за підрахунками московського автора, колаборантів було приблизно стільки ж, як і учасників Опору. Але нардеп, зрозуміло, навіть не згадує про те, що саме СРСР, усупереч Версальськлму договорові, допомагав стати на ноги мілітарній машині Німеччини, що Сталін по-братськи ділився з Гітлером Європою, а червоні вояки навіть спільно парадували з коричневими, не згадує він і про генерала Власова та Россійскую освободітельную армію, яка воювала проти своєї сталінської «Родіни», ні про інші подібні речі. У нього одна турбота: довести, що галичани – колабораціоністи, а заодно й неукраїнці, які, попри те, намагаються українізувати Україну, «поучают своих старших братьев – «східняків», как надо разговаривать и куда надо интегрироваться!». Як це може допустити член КПУ, до того ж член комітету ВР у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів!

На таку маячню можна було б не звертати уваги, проте ще немало людей старшого віку із стереотипним мисленням, запрограмованим більшовицько-шовіністичною пропагандою, думають так само і намагаються накинути своє думання суспільству. Тому на деяких моментах надісланого матеріалу зупинимося докладніше.

Неважко зрозуміти «российскую» нелюбов до «Данилы» Галицького: він, на відміну від князів майбутньої Московії, зберіг свою державу і шукав на Заході шляхів для організації хрестового походу проти Золотої Орди. Не за «євровектор», як пише нардеп, йому ставлять тепер пам’ятники на нашій землі, а за те, що був визначним державним діячем, символом української державної незалежності.

Від «матери-Украины» Галичина була відірвана не шість століть, що підкреслює Соломатін, оскільки від Люблінської унії Польщі з Литвою 1569 р., а точніше від Кревської унії цих же держав 1385 р., вся Україна перебувала в кордонах спільного державного утворення аж до Андрусівського перемир’я 1667 р., коли Польща погодилась, аби Лівобережжя України перейшло до Московії. Правобережжя, де проживала тоді більша частина українського населення, залишалося в одній державі з Галичиною аж до 1772 р. Галичани ніколи не втрачали своєї українськості, зберігаючи рідну мову, культуру, історичну пам’ять. Хіба не дивувався наддніпрянець Платон Лукашевич, що навіть пастухи в Галичині знають про козацтво куди більше, ніж люди в тих краях, де ще зберігалися його залишки? Що ж до освічених людей, то наприклад, у «Русалці Дністровій» (1837 р.) сказано, що українці – один із головних слов’янських народів, «посередині між ними проживають», «з-поза гір Бескидських за Дон». Хіба коли-небудь галичани говорили, що вони інший народ, ніж українці? Хіба не вважали галичан за українців М.Максимович, П.Куліш, С.Подолинський, О.Кониський, І.Нечуй-Левицький, Леся Українка, М.Лисенко, О.Русов, М.Грушевський, В.Самійленко та десятки інших найвидатніших діячів української науки і культури з Наддніпрянщини, які бували в Галичині? Я не певний, що нардепові Соломатіну відомі не лише ці факти, а й імена щойно згаданих діячів. У нього на думці одне – дискредитувати Галичину в очах решти України, аби тим самим зогидити привабливість вартостей, які культивують галичани, – самостійна соборна українська держава, патріотизм, європейська цивілізованість, християнська мораль, національно-релігійна толерантність, власна відкрита до світу культура, національна мова. Не галичани «самозванно и нахально присвоили себе название украинского революционного Пьемонта и самых щирых украинцев». П’ємонтом назвав Галичину наддніпрянець Євген Чикаленко, а щодо «щирості», то хай би нардеп дізнався, за що виселяли в Сибір і винищували сотнями тисяч галичан «доблестные чекисты». Хіба не за «украинский буржуазный национализм»? Не за польський, німецький, румунський, турецький, а таки за український – за бажання бути господарем на власній землі.

Ненависть до Галичини не починається з шовіністично стурбованих нардепів української (!) ВР. Ще царська «матушка Расея» розуміла небезпеку існування плацдарму українства в Галичині і декілька разів таємними дипломатичними каналами намагалася виміняти її собі за Привіслянський край (так Росія називала належну їй частину Польщі). Але австрійці на це не пішли, як і не злякалися, коли 1912 р. посол Росії у Відні загрозив Австро-Угорщині війною за намір відкрити у Львові український університет. Росія таки «покарала» Австро-Угорщину: коли 1914 р.царські війська окупували Галичину, то негайно погромили «Просвіти», закрили українські школи, гімназії, театри і т.д., а елітну частину української інтелігенції вивезли в глуху Росію. Зважте, громили і виселяли не поляків, які буцімто спольщили тутешніх росіян, зробивши їх українцями, навіть не німців, проти яких воювали, а таки українців. У тридцяті роки вже совєтська влада підняла неврастенічну хвилю антигаличанства. «Западенцев» виловлювали, засилали і розстрілювали не лише в УРСР, а й, на відміну від «східняків», в інших республіках. А коли 1939 р., за домовленістю з Гітлером, «совєти» допалися до самої Галичини, то негайно почали здійснювати розроблений Л.М.Кагановичем диявольський план, за яким 35% місцевого населення мало бути депортовано або знищено як превентивний захід боротьби з ворогами більшовицької партії і радянської держави. Галичан репресували у 1939-1940 р. не за злочини проти совєтської влади, бо ще й не було коли скоїти злочини, а якраз за те, що були українцями. До того ж вибирали тих, хто був освічений, цікавився політичним життям – правників, учителів, підприємців, журналістів, грамотних селян, активістів «Просвіти», не кажучи вже про членів українських політичних партій.

Совєтам було відомо, що ці люди знають правду про геноцид, який влаштувала Москва в УРСР, вимордувавши голодом 1932-1933 рр. щонайменше 7 мільйонів українців. І таку державу жертви терору мали вважати своєю? Мабуть, абсурдність цього відчув і сам Соломатін, а тому з примітивною хитрістю написав, що червона армія повернула Галичину до складу «исторической Родины: Киевской Руси – УССР». Ото, виявляється, не московський більшовизм винищував галичан, а іхня ж Київська Русь – УРСР. Соломатін патетично, з виділенням слів жирним шрифтом і курсивом, заявляє, що галичани, ввійшовши де-юре до складу «матери-Украины», «де-факто за своїм менталітетом залишалися громадянами чужої держави». Якої саме нардеп не вказує. «Чужої» та й усе. «Именно ее жизнеустройство они и защищали в своих збройовках (sic!) с оружием в руках, а не жизнеустройство принявшей их в свои объятья матери-Украины». Що правда, то правда, якраз проти сатанинського «жизнеустройства» з його уярмленням людини, етноцидом і геноцидом, ГУЛАГом, колгоспним кріпацтвом, мілітаризмом, антиукраїнським шовінізмом, жебрацьким життям, вічними чергами за хлібом і за милом виступали галичани. Але проти цього виступали й українці за Збручем. Хіба не їх душили прислані з Москви більшовицькі орди під керівництвом Муравйова, Троцького, Фрунзе, Сталіна, Берзіна та десятків інших червоних комісарів, хіба не «східняки» лежать у братських могилах Биківні, Вінниці та сотень інших міст, хіба не їх розкуркулювали, висилали на Північ і Сибір, мільйонами виморювали голодом? Не могла бути такою вітчизна українців, бо не такий в українців менталітет.

Чому не стріляли галичани в червоних окупантів 1939 р., а навіть зустрічали їх хлібом-сіллю? Думали в своїй більшості, що справді прийшли брати-визволителі позбавити їх польського ярма. А «визволителі» за хліб-сіль – галичан у тюрми, в Сибір. Ото й подумав собі багато хто з галичан, що Гітлер, який оголосив «новий порядок» у Європі – без засилля світового капіталу й комунізму – допоможе позбавитися сатанинського московсько-більшовицького режиму. Але дуже скоро виявилося, що холерою чуми не позбудешся. 31 червня 1941 р. ОУН-Р проголосила відновлення Української Держави (зверніть увагу, таваріщ Саламатін, не німецької, польської чи ще якоїсь, а своєї, української, але, маєте рацію, чужої московсько-більшовицькій), за що жорстоко поплатилася. Це відомо й нардепу, бо й він вимушений написати, що бандерівці побили горшки з гітлерівцями на першому етапі війни. Проте, замість того, щоб сказати, що було на пізніших етапах, він пише: «Единожды предавший таким остается навсегда». А як же вождь і учитель Сталін, який 1939-1941 рр. водив дружбу з фюрером, обнімався з Ріббентропом, постачав Німеччину зерном, металом і т.д., – цей «кобель уже отмыт добела», що ви носите його портрети?

Стосовно маячні на кшталт того, що галичани колись були українцями, але потім перестали ними бути і їм треба багато часу, щоб знову ними стати, що Галичина – це колаборантська і сепаратистська Вандея України, «ее заблудшее дитя» і т.п., то українцям у жодному кутку України і ще 64 країн, де проживають українці, таке й в гарячці не приверзеться. Бо як можуть бути не українцями ті, що розмовляють українською мовою, плекають українську культуру, борються за самостійну соборну українську державу, за те, щоб українці були господарями своєї землі і своєї долі? Це тільки звихнуті на російському шовінізмі люди з позавчорашнім мисленням можуть таке говорити. Ви ж самі бачите, таваріщ Саламатін, що ваші «красназнаменные калонны» з кожним роком чимраз менші й ветхіші, та й у ВР вас за останні чотири роки поменшало наполовину. А що буде ще через чотири роки! Сумнівно, щоб з такими поглядами ви й надалі перебували в стінах Верховної Ради країни, що намагається жити по-людськи, як живуть нормальні народи у нормальних державах.

Що ж до сепаратизму галичан, що ним лякають необізнаних людей, то, як висловився герой відомого анекдоту, не дождетесь! Галичани надто добре знають, що означає Галичина без України, а Україна без Галичини. Отож, як кажуть на Сході, собака гавкає, а караван іде.

P.S. Зараз у Верховній Раді України головує фаховий історик, член-кореспондент Національної Академії наук В.Литвин. Варто б йому організувати гурток історії України для нардепів типу Соломатіна, щоб не було соромно за рівень мислення таких «законотворців».