Українська асоціація видавців періодичної преси минулого тижня затаврувала ганьбою закон №4000-1, яким Верховна Рада зокрема залишила пільги по ПДВ з продажу та передплати періодичних видань лише для україномовних ЗМІ.

Видавці вважають це рішення дискримінаційним щодо російськомовних ЗМІ. Наскільки правомірною є така постановка питання? Кого ж насправді дискримінують на ринку ЗМІ?

Російськомовні мас-медіа в Україні майже сто років виходять в пільгових, або принаймні привілейованих умовах у порівнянні з україномовними. Так повелося ще з 1906 року, коли в Києві з’явилася перша щоденна україномовна газета. А до того україномовної преси взагалі не було й не могло бути, бо, згідно з валуєвським указом та емським едиктом, "не было и быть не могло" й самої української мови.

Звичайно, прагматичних та здебільшого космополітичних видавців сльозою з приводу кількастолітньої дискримінації упослідженої української мови не проймеш. Отже, замість того, щоб здійснювати позбавлені сенсу екскурси в історію, погляньмо на проблему з позицій сьогодення.

"Народні депутати, - вважать в Асоціації, - вперше зважилися на відверту дискримінацію двох третин періодичних видань, що працюють на єдиному вітчизняному ринку преси".

Однак в кількісній оцінці "дискримінованих" видавці виявилися надто скромними. Дві третини преси є російськомовною лише за назвами. А якщо оцінити її питому вагу, враховуючи регулярність виходу та періодичність, а найголовніше – тиражі, то число, яке демонструє домінування, панування російськомовної преси, буде значно більшим, ніж 2/3.

Сюди, до речі, треба ще додати й той російськомовний продукт, який видається взагалі не в Україні, а суне сюди із Росії величезними контрабандними хмарами.

А тепер зіставимо ці дані з мовно-етнічною структурою суспільства. Згідно з переписом населення 2001 року, кількість українців становить 76%, а росіян – 17%. Зрозуміло, що це для Асоціації не аргумент. Йдемо далі. За тими ж даними, українську мову вважають рідною 67,5% громадян, російську – 29,6. І це видавців-протестантів, зрозуміло, не обходить.

Добре, знижуємо планку. За усередненими даними соціологів, приблизне співвідношення українофонів та російськомовних в державі становить 50:50. Це – мінімальна пропорція, яка може лежати в основі державної мовної політики.

50% у будь-якій сфері суспільно-громадського життя – це право-мінімум україномовної громади, про реалізацію якого ми можемо тільки мріяти.

Хіба не є найкрасномовнішим той факт, що в державі виходить лише одна щоденна україномовна загальнонаціональна газета – "Україна молода"? Інші ж мають або меншу періодичність, або просто паралельні україномовні випуски, які значно поступаються російськомовним оригіналам. В деяких областях серед регіональних газет взагалі немає україномовних.

За даними президента НТКУ Олександра Савенка, які він наводив ще будучи керівником управління з питань взаємодії зі ЗМІ й органами державної влади адміністрації президента, на сто українців припадає лише сім газет українською мовою, тоді як на сто росіян, що живуть в Україні, - 54 газети російською.

Із журналами ще "веселіше". На ринку глянцевих розважальних журналів для жінок та чоловіків україномовний продукт взагалі відсутній. При всій повазі до "Єви" як практично єдиного україномовного журналу про моду – це значно менше, ніж крапля в морі. Теж саме можна сказати й про "ПіК" як громадсько-політичний журнал.

Такий результат, скажуть напевне у стурбованій через дискримінацію Асоціації, пояснюється уподобаннями споживачів, які віддають перевагу російськомовній пресі. Наразі співвідношення сил між україномовною та російськомовною пресою визначається ринком, грою попиту та пропозиції.

Але це якраз той випадок, коли багатозначне слово "правда" є не синонімом, а якраз антонімом слову "справедливість". Бо хіба можна вважати справедливим такий стан речей, за якого, попри облудливу тріскотню про державну підтримку української мови, мовна ситуація в державі визначається сліпою грою ринку?

І хіба можна розраховувати на інші, ніж вже існуючі, споживацькі уподобання після того, що було пороблено з українською мовою за кілька століть заборон та цілеспрямованого приниження її соціального статусу?!

Саме в результаті того, що мовна політика визначається ринком, і виходить, що на 50% російськомовних громадян припадає дві третини друкованих ЗМІ, в той час як на українофонну половину країни – лише третина!

Альо, асоціація, так кого тут дискримінують?

Вперше за дванадцять з гаком років незалежності держава – та й то випадково – вжила реальний крок на підтримку української мови. Вона дала шанс, який ще може незабаром і відбере, для україномовних ЗМІ залучити додаткового читача, знизивши ціну.

"Всі видавці повинні працювати в рівних умовах", - твердиться в заяві. Золоті слова, тільки б видавцям-підписантам варто було б оцінити стартові умови, з яких в країні в 1991 році почалася конкуренція російськомовної та україномовної преси.

Тоді б вони, безумовно, зрозуміли, що закон №4000-1 якраз і є першим несміливим кроком для створення таких умов. Рішення ВР не можна розглядати поза історичним контекстом мовної політики – це просто було б по-людськи нечесно.

Українські та російські мовні середовища не можуть конкурувати вільно, як хронічний астматик не здатен змагатися із тренованим бігуном-стаєром. З огляду на цей контекст україномовна спільнота і всі, зацікавлені в збереженні нашої національної ідентичності, "національно заклопотані", як нас іноді називають (газета "Донецький кряж" взагалі вважає нас "націонал-пришибленими") – мають повне право на т.зв. позитивну мовну дискримінацію.

Трьохсотрічні гоніння на нашу мову і багатовікова русифікація дають нам право на компенсаційний пакет, у тому числі й на пільгові економічні умови для україномовного інформаційного продукту.

Не треба соромитися цього вимагати. Ми не можемо безкінечно довго спостерігати, як вмирає наша мова, й беззвучно, щоб не почули сусіди, оплакувати її по закутках, уквітчаних рушниками та портретами Шевченка.

Держава зобов’язана генерувати, підтримувати й поширювати мовне середовище для тих 50% громадян, які вже є україномовними.

Ось чому президент не має накладати вето на закон, який надає пільги україномовним ЗМІ. Натомість вето було б слід накласти на ухвалений 3 лютого закон "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо охорони інтелектуальної власності".

Одна із статей цього закону виправляє справжню недоречність, яка минулого року потрапила до частини другої шостої статті нового закону про рекламу. Йшлося про обов’язковий переклад українською мовою закордонних товарних знаків.

Але під шумок було ревізовано й першу частину шостої статті закону про рекламу. Замість норми про обов’язковіcть української мови для реклами з’явилася нова редакція - "застосування мови у рекламі здійснюється відповідно до чинного законодавства про мови".

Яке відношення, питаю, має загальний мовний режим реклами до законодавства про інтелектуальну власність та товарні знаки? Та ніякого. Просто деякі законодавці-мудрагелі зашили цю норму в абсолютно "чужий" для неї закон, бо інакше її б не вдалося провести через Верховну Раду. Як кажуть росіяни, "ловкость рук и никакого мошенничества".

На перший погляд, втрата несуттєва. Адже ст. 35 чинного закону "Про мови в Українській РСР" встановлює, що "тексти офіційних оголошень, повідомлень, плакатів, афіш, реклами виконуються українською мовою".

Втім, різниця є, причому велика. На відміну від беззубого закону про мови, жодної санкції за порушення якого в природі не існує, рекламне законодавство передбачає розгалужену систему різноманітних покарань.

Тому ст. 35 закону про мови можна ігнорувати, а от ст. 6 закону про рекламу хочеш не хочеш, а мусиш виконувати. Завдяки її недовговічному існуванню, в переважно російськомовному пресовому морі з‘явилися україномовні рекламні острівці. Але скоро й вони підуть "під воду".

Альо, Асоціація! Кого тут дискримінують? 19.02.2004 | © Олег Медведєв, для Української Правди

 
www.38i.ru