Останній випуск популярної телепрограми «Подвійний доказ» (канал «1+1», 9 березня ц.р.) був присвячений мовному питанню. Мені випала нагода бути присутнім на запису цієї передачі, тож хочу поділитися деякими думками, які виникли в ході обговорення теми.

Ведучі Анатолій Борсюк та Дмитро Корчинський зібрали доволі представницьке товариство: якщо беззастережно підтримуючому ідею визнання російської мови другою офіційною колишньому народному депутатові Олександру Чародєєву допомагав лише один, проте вельми агресивно налаштований С. Гмиря, теж колишній народний депутат, то завідувачці кафедри української мови Києво-Могилянської академії Ларисі Масенко, яка дотримується протилежних поглядів, прийшла на допомогу ціла «команда» цікавих, неординарних особистостей, наприклад, Олег Медведєв.

Отже, цікавих, неординарних думок тут було висловлено чимало. Проте вважати хоча б цей випуск вдалим, на мою думку, теж не можна. Чому?

«Юра, ну скажи мне, пожалуйста, какая разница, на каком языке вести урок», — якось запитала мене, замість того, щоб вже давно розтлумачити це своїм учням, знайома вчителька. А хіба не доводилось вам спостерігати за особами, які, затуляючи вуха долонями, репетували: «Мне не важно, на каком языке говорит человек, мне важно, какой это человек!»? Або «видавали» такий шедевр: «Скажите, а на каком языке вы говорили до 1991 года?»

Усе це засвідчує: переважна більшість наших громадян величезної ролі мови у житті народу не розуміє, в суспільстві з мовного питання панує майже цілковите невігластво. У передачі ж це питання навіть не зачіпалося, наблизити телеглядача до розуміння ролі мови навіть спроби не робилося! А без цього розуміння людина неспроможна свідомо аналізувати й формувати власне ставлення до того чи іншого варіанту законодавчого вирішення мовного питання. Навіть більше — не може збагнути, навіщо взагалі це питання потрібно врегульовувати законодавчо.

Дивно, що за таким перебігом подій у студії спокійно спостерігала Лариса Масенко — авторка книжки «Мова і політика».

У засобах масової інформації подаються різні дані про кількість україно- та російськомовних громадян в нашій країні. Учасники програми, про яку йдеться, дійшли спільної думки, що кількість тих та інших приблизно однакова. Я ж наполягаю на визнанні іншого — гіркого, але, на моє глибоке переконання, незаперечного факту: певний відсоток наших громадян розмовляє справжньою російською мовою (кращою або гіршою, але справжньою); переважна ж більшість тих, хто вважає, що розмовляє українською, насправді вживає «чистісінький суржик» (суміш української та російської мов) — від Закарпаття й до Харківщини, Донеччини та Сумщини; натомість літературною українською мовою користується лише надзвичайно тонкий прошарок україномовної інтелігенції. Вживання суржику — це етап у тому процесі, який науковці визначають терміном «лінгвоцид» (позбавлення народу рідної мови). За лінгвоцидом неодмінно слідує етноцид — не фізичне, а етнічне винищення народу, зникнення його як етнічної спільноти. У висновках щодо результатів підписання Переяславських угод 1654 року науковці Інституту стратегічних досліджень, замість терміну «етноцид», вживають термін «денаціоналізація». Проте у цьому випуску «Подвійного доказу» жоден з цих термінів навіть не згадувався.

Обговоривши такі питання, головним серед яких, повторюю, є питання значення мови в житті суспільства, можна було б проілюструвати, як жорстко захищають мови (і, до речі, культури) титульних народів уряди розвинених країн, наприклад, Франції. Щодо Росії, то вона йде набагато далі. А. Борсюк зачитав уривок з доповіді дружини Президента Росії Людмили Путіної на представницькому конгресі у Санкт-Петербурзі. Але чому ж не йшлося про те, що при уряді Росії створено державний орган, який має опікуватися зміцненням позицій російської мови у країнах — колишніх республіках СРСР, й домагатися визнання цієї мови у цих країнах другою офіційною. Тобто Росія відкрито проголосила курс на мовну експансію, витрачаючи на цю справу чималі суми з бюджету.

А якою ми самі бажаємо бачити мовну ситуацію в нашій країні? «Якщо в нас половина населення розмовляє українською, — виголосив Олег Медведєв, — то віддайте мені половину газет, журналів, книжок, радіо- та телепередач, театрів, кінотеатрів тощо». Я вважаю таку позицію виявом комплексу меншовартості й маю зовсім іншу точку зору: я хочу, щоб мовна ситуація в нашій країні була такою самою, як у нормальних країнах. А в таких країнах в усіх сферах громадського життя — в побуті, в органах влади, в освіті, науці, виробництві, культурі тощо — домінує мова титульної нації. У розвинених країнах Західної Європи незрівнянно більший відсоток громадян — вихідців із Азії та Африки. У міру можливого там їм створюють умови для задоволення національно-культурних потреб. Проте ані африканцю, ані арабу, ані китайцю, турку чи японцю, як і усім іншим представникам національних меншин, не спаде на думку звернутись до незнайомої людини на вулиці, в громадському транспорті, крамниці, банку, юридичній конторі тощо жодною іншою мовою, крім мови титульної нації. Ці люди купують газети та книжки, видані рідною мовою, але при тому обов’язково, неодмінно — й державною мовою країни, громадянами якої вони є. Я бажаю, щоб така ж мовна ситуація склалася й в нас. І не тому, що не поважаю інші народи, інші нації, а тому, що домінування рідної мови титульної нації на її історичних землях — це єдиний спосіб збереження народів, націй, який відомий людству! Чому фахівці, експерти не роблять на тому наголос не лише у тих передачах, про які йдеться, а й у присвячених цій тематиці усіх інших — збагнути не в змозі. Бо який же постулат, який стрижень може бути визначальним у побудові мовної політики держави?! Щодо самих передач, у яких на цьому не наголошується, то відсотків на 90 вони втрачають свій сенс. «Доки народ спілкується своєю мовою, — пише Л. Масенко у згаданій книжці, — доти він зберігає себе, не розчиняючись в інших етносах як субстрат інонаціональних утворень».

Як же зрушити справу з місця? Ще у 2001 році у листі до «Дня» я наполягав на необхідності розробки й втілення в життя відповідної державної програми. Проте, як зазначається у книжці Лариси Масенко, розробку такої програми наша влада ще й не розпочинала... Я також пропонував вдатися до деяких найочевидніших заходів ще до розробки програми. Найперше — запровадити вивчення в усіх середніх і вищих навчальних закладах та усіма громадянами України, які мають вищу освіту, курсу «Мова і нація». Лише здолавши в суспільстві невігластво у мовному питанні, ми зможемо рухатись далі.

Такі думки виникли у мене під час запису випуску «Подвійного доказу», коли я перебував на «гальорці», тобто серед тих, кому ведучі питань не ставили й чиїх суджень не вислуховували. У «партер», попри моє прохання, не допустили — не депутат, не письменник, не академік, не доктор й навіть не кандидат наук. То про що зі мною можна вести мову?..

№45 13.03.2004 «День»

Юрій СТАДНІЧЕНКО, Київ

 
www.38i.ru