До яких власне мовних результатів привели досягнення незалежної України, про котрі на нашій конференції красномовно і емоційно говорить багато доповідачів? Якою є реальна сучасна мовна ситуація, а не така, яку багато хто з нас хотів би бачити після дев'яти років незалежності?

Зрозуміло, що вичерпну відповідь на це питання дасть лише час. Поки що можемо лише підсумувати деякі факти та тенденції постперебудовного періоду. Згідно з попередніми міркуваннями (1), українська літературна мова останнім часом зазнала настільки значних змін, що вже можемо говорити про її інший функціональний статус: вона різко демократизувалася, відновила свій лексичний та фразеологічний склад, інтернаціоналізувалася і динамізувалася. Замість нормативного стандарту, орієнтованого здебільшого на зразки класичної та "соцреалістичної" художньої прози або шаблонного газетного "канцеляриту", на передній план тепер висувається мова "гласних" засобів масової інформації, стихія живого мовлення, котра вже не контролюється цензурою інституту казенних редакторів.

Головна тенденція розвитку української літературної мови сьогодні – це офіційно стимульована тенденція до мовного "відштовхування" від російської мови (яка підтримує загальну тенденцію дивергенції у слов'янських мовах) (2), котре було наслідком політичного "розлучення" мовного. Але генетична та накопичена за роки радянської влади структурно-функціональна близькість східнослов'янських мов чинять опір такому розлученню. Запозичення – один із засобів, причому досить ефективних, диференціації тези, що раніше офіційно підтримувалася, про "братерську" східнослов'янську мовну єдність.

Причому, відроджуючи старі запозичення та насичуючи засоби масової інформації новими з метою "відштовхування" від російської літературної мови, прихильники такого відштовхування потрапляють у складну ситуацію: з одного боку, вони закликають зберегти слов'янську основу рідної мови, з іншого – вимагають диференціації, що так чи інакше веде до відчуження від цієї основи.

Саме тому питання про джерело таких "диференціюючих" запозичень для української мови не є питанням абияким. І тут треба наголосити, що проблема вибору непроста, тому що - коли орієнтуватися на збереження слов'янської основи, то вибирати доводиться між двома найближчими сусідами: росіянами та поляками. Але це, як відомо, є неоднозначним з точки зору національного та мовного суверенітету України, тому що він позначений відомими негативними історичними конотаціями.

А все таки мовна політика вимагає виходу з цього глухого кута. І – треба казати – він здійснюється за античним принципом: Malum malo medicari, згідно з яким одне лихо лікується іншим, котре здається менш небезпечним. На сьогодні меншим лихом вважається словникова панацея західного словенського сусіда, тобто польська, а не російська мова.

В українській літературній мові, особливо в Західній Україні, давно вже полонізми переважали полонізми в мові російській, хоч їх кваліфікація україністами була неоднозначною. До них належать і спільні новотворення доби Речі Посполитої, і стародавні (між іншим, такі, що сягають видань перших українських книг у шістнадцятому столітті), і сучасні запозичення, і запозичені через польську мову латинські та польські лексеми. У XVII – XVIII писемна традиція переривається, багато книжних полонізмів відходить в пасив. Нова хвиля вживання полонізмів у літературній мові українців припадає, між іншим, на 20-30-ті роки XX ст. Потім, однак, починається доба "деполонізації", протягом якої полонізми витісняються русизмами. За всієї умовності точної етимологічної кваліфікації полонізмів, україністи підкреслюють, що їхній прошарок "в українській мові численніший, ніж в російській" і відтворює досить компактні тематичні групи (3). У спеціальній праці О.Горбач демонструє довгу низку полонізмів у діалектному українському просторі (4) – низку, котра не переривалася і в часи війн, революцій та інших соціальних катаклізмів. Сучасна тенденція до збільшення питомої ваги полонізмів в українській мові не викликає сумнівів, тому що вони багатьма письменниками та журналістами сприймаються якраз як своєрідні "анти-тіла" щодо русизмів, а отже можуть служити ефективними "маркерами" диференціації.

Принцип диференціації, котрий став домінантою сучасної мовної політики в Україні, зрозуміло, здійснюється не тільки шляхом звернення до запозичень: останні являють собою лише найвиразніші елементи, що віддзеркалюють цей принцип. Він реалізується також і власне українськими мовними засобами різних рівнів. Саме вони забезпечують "уникнення" русизмів в українській мові (5).

Якоюсь мірою "відштовхуванням" від російської мови мотивуються також спроби впровадження національної української латиниці замість кирилиці (6). Отже, домінанта мовної політики в Україні досить прямолінійно віддзеркалює головний імператив політики офіційної.

Як же реагує мовна реальність на цей прямолінійний курс?

Ми вже бачили, що деякі сліди така політика залишає вже тому, що її інструментом є засоби масової інформації, роль котрих у формуванні сучасного літературного стандарту стає першорядною. Не треба, однак, і переоцінювати ці цілеспрямовані офіційні спроби роз'єднання мовних систем, котрі такий довгий час взаємно живили одна одну.

Як свідчить досвід європейських держав, офіційна мовна політика часто бувала приречена на неуспіх. Навіть у таких держав, які поки що обминають політичні шторми (напр., держави скандинавські) така політика не приносить бажаних результатів. Як свідчать матеріали нашої конференції, і в нашому українському мовному середовищі їхня ефективність поки що невелика.

По-перше, її радикальному здійсненню уперто чинила опір близька спорідненість та поки що не викоренений білінгвізм українців. По-друге, сама економічна та політична реальність двох держав настільки ідентичні (тому що вони здебільшого зберігають інерцію недавніх "історичних пережитків"), що практично не творить якихось принципово відмінних означень. По-третє, засилля кліше та мовного шаблону, котре стало одним із стійких показників російської мови, особливо мови засобів масової інформації (7), однаковою мірою є характерним і для мас-медіа України, тому що тепер більшість "майстрів пера" вийшла із однієї школи – школи радянської журналістики та радянського ідеологічного простору. Нарешті, деякі представники українських мас-медіа продовжують, за доброю старою радянською традицією, здобувати інформацію один у одного не дуже дбаючи про декларовану офіційною мовною політикою диференціацію. Старі мовні трафарети та шаблони тим самим продукують нові чи уявно нові. Навіть більша частина неологізмів-запозичень чи актуалізованих жаргонізмів типу "локшину на вуха вішати" із космічною швидкістю переносяться по усьому східнослов'янському просторі тими, кого недавно називали "працівниками пера".

Тільки ліміт місця стримує мене від характерних прикладів "спільного мовного простору" в українській та російській пресі. Та цього і не треба робити, тому що кожний, хто гортає вранці українські газети та журнали, легко знайде в них і прямі російські вкраплення, і рекламу російською мовою, і цитати російських політиків, письменників, журналістів і таке інше.

Отож, оперативність мови засобів масової інформації, так само як і інерція мовної близькості та журналістських традицій доперебудовної доби, вступають у реальну конфронтацію з мовною політикою, що декларує таку диференційність.

Ця опозиція, незважаючи на те, що вона породжена об'єктивною політичною ситуацією в державах СНД, насправді виявляється асиметричною: бажана диференційність поки що не набуває інтенсивної реальної мовної реалізації.

Окрім вищезазначених культурно-історичних та суспільно-політичних причин такої асиметричності, неабияке значення мають також і суто мовні динамічні механізми, котрі для української мови, як і для інших мов Європи, "динамізованих" політичними змінами останнього десятиріччя, можна вважати універсальними. Вони також ідентичні з власне мовними опозиціями, котрі, як здається, і обумовлюють механізми розвитку української мовної системи "in sich" та "an sich". Перелічу головні з них:

1) зіткнення літературної норми з місцевими діалектами;

2) зіткнення різних мовних рівнів та різних сторін мовної системи;

3) зіткнення мови з культурними та прагматичними обставинами сучасного життя в багатонаціональній державі;

4) зіткнення між функціональною доцільністю та естетичною збагаченістю, котре приводить до перетворення стилістичних засобів мови, переосмислення його естетичних функцій (8).

Ці опозиції мають насправді універсальний характер, хоч вони у динамізованій мовній ситуації тепер особливо актуальні. Більше того – динаміка мовного розвитку останніх літ додала до них ще дві:

5) зіткнення мови з жаргонним мовленням;

6) вульгаризація його лексичної системи в опозиції до минулого догматичного нормування та ''заборон".

Але при цьому легко побачити, що дві нові опозиції мають частковий характер у порівнянні з першою, найважливішою для "розхитування норми" – опозиції усного та писемного мовлення. Природно, не самі названі опозиції зумовлюють ступінь динамічності сучасної мовної системи, але асиметричність їхніх виявлень. Підвищений динамізм в опануванні нового та субстандартного, змішування сфер вживання та стилів, опозиційність активізованої лексики та фразеології відносно стандартного лексичного фонду, поліфункціональність чи плюралізм розмовно-просторічних та жаргонних елементів в сучасних засобах масової інформації та перехідність із однієї соціальної сфери в іншу – ось, здається, набір квалітативних домінант, що створюють враження шоку сучасної української мовної ситуації.

На фоні цього комплексу домінант, котрі є спільними для розвитку мовних систем держав колишнього "соціалістичного табору", результати мовної політики в Україні здаються поки що не надто оригінальними. Курс на підкреслене відштовхування від російської мови, пошуки та впровадження в національні мовні системи засобів їхньої диференціації - спільна тенденція, декларована такою мовною політикою. Мовна ж реальність продовжує навіть у найактуальніших процесах неологізації зберігати інерцію "близької спорідненості". Отже, реальне соціальне буття виявляється повільнішим від забігаючого наперед офіційного пізнання. І це дає надію, що опозиція мовної політики і мовної реальності в Україні, не змішуючи традиційної спорідненості, приведе до збагачення та динамізації української мовної системи. Розумна та послідовна мовна і національна політика, здається, повинна у результаті привести до реалізації закону про мови і реукраїнізацію України з одного боку, та додержання вимог автономії національних меншин – з іншого.

(1) Пор. Горбач О. Засади періодизації історії української літературної мови й етапи її розвитку. // Другий Міжнародний конгрес україністів. Львів. 22–28 серпня 1993р. – С.7–12.; Bieder, H. Die Sprachenpolitische Situation in der Ukraine // Ruth Wodak. Rudolf de Cillia (Hgg.) Sprachpolitik in Mittel – und Osteuropa. – Wien: Passage Verlag, 1995. – 21–28 moi., Тараненко О. Українська мова наприкінці XX століття: старі проблеми і нові перспективи // Studia z Filologii Polskiej i Slowianskiej, - 35. SOW. – Warszawa, 1999. – S.274–290.; Mokienko V.M. Zur actuellen Sprachsituation der Ukraine: Umwertung der Werte (в друку).

(2) Яворська Г.М. Перспективна лінгвістика як дискурс. Мова, культура, влада. HАН України, Ін-т мовознавства ім. О.О.Потебні. – К., 2000.

(3) Сопоставительное исследование руского и украинского языков, лексика и фразеология. (Синхронический и диахронический аспект). – К.: Наукова думка, 1991.

(4) Horbatsch О. Polnische Lehnworter in den ukrainischen Mundarten // Slavistische studien zum VI Internationalen Slavistenkongres in Prag. 1968 – Munchen 1968, 3–34 // Horbatsch O. Gesarnmelle Aufsatze. Bd. VI.

(5) Гнаткевич Ю. У генах рідне слово озоветься // Слово Просвіти, 1998. – С.6.

(6) Вакуленко М. Проблеми впровадження української латиниці // Урядовий кур'єр, 3.09.1998. – С.18

(7) Николаева Т.M., Седакова И.А. Клише и штампы в современной русской речи: социолингвичтический анализ // Традиции и новые тенденции в развитии славянских литературных языков: проблема динамики и нормы. Тезисы докладов Международной науч. конф. Москва, 24–26 мая 1994 г. – М., 1994. - С.57–59.

(8) Динамика структуры современного русского языка. – Отв. ред. проф. В.В.Колесов, Л.: Изд-во ЛГУ, 1982. – С.134–135.

В.Мокієнко (Київ)

 
www.38i.ru