До історії однієї містифікації

Як «тайному советнику»-землячкові не вдалося посварити Миколу Васильовича і Тараса Григоровича.
Нинішній гоголівський ювілей, на жаль, позначений не тільки зворушливими святковими урочистостями, а й далекими від справжнього вшанування пам’яті геніального письменника тенденційними пересмикуваннями та фальсифікаціями.

Йдеться, щоправда, не про наукові дискусії (вчені коректно дошукуються істини), а про вільні вправи деяких публіцистів у царині незугарного попсування атмосфери російсько-українських духовних взаємин.

Упадають в очі брудні й, по суті, політиканські спекуляції на святих іменах — Миколи Гоголя і Тараса Шевченка. Є такі приклади в Україні — згадаймо лишень писання Олеся Бузини. Має він солідаристів і в Росії, але мова не про маргіналів. Перед нами певно що елегантніші виступи в московській «Литературной газете» її нинішнього оглядача Андрія Воронцова, начебто стурбованого станом розвитку українського письменства.

«Но где же современная украинская литература? ...Часть населения хоть и говорит по-украински, но мало кто по-украински читает», —знічев’я «вболіває» цей добродій і простодушно запитує: —«Почему?». Відповідь допитувач шукає не в соціології чи історії непростих політичних, культурно-освітніх процесів в Україні. Бо ж, виявляється (слава класику!), ще «в 1851 году на эти вопросы ответил... Гоголь». Й далі наводиться такий «випадок», описаний у спогадах Григорія Петровича Данилевського (1886 р.), що їх Андрій Воронцов подає у своєму мудрованому викладі.

«За четыре месяца до смерти Николая Васильевича его посетили в Москве два земляка: профессор Осип Максимович Бодянский и начинающий писатель, в ту пору чиновник Министерства народного просвещения Григорий Петрович Данилевский. Бодянский являлся как бы прообразом нынешних украинских «письменников»-националистов... (оце справді сенсаційне відкриття, враховуючи цілком вірнопідданську репутацію російського патріота, законослухняного професора Московського університету! —В.К.). Гоголь в беседе с Бодянским и Данилевским очень хвалил поэзию Аполлона Майкова. «А Шевченко?» —спросил Бодянский. Гоголь на этот вопрос с секунду промолчал и нахохлился...

— Дегтю много, — негромко, но прямо проговорил Гоголь; — и даже прибавлю, дегтю больше, чем самой поэзии. Нам-то с вами, как малороссам, это, пожалуй, и приятно, но не у всех носы, как наши. Да и язык... Нам, Осип Максимович, надо писать по-русски, надо стремиться к поддержке и упрочению одного, владычного языка для всех родных нам племен. Доминантой для русских, чехов, украинцев и сербов должна быть единая святыня — язык Пушкина...»

(Данилевский Г. П. Знакомство с Гоголем.)

На превеликий жаль, сучасники майже не залишили достовірних спогадів про ставлення Гоголя до особистості й творчості Шевченка. І, схоже, з цього раді скористатися витворювачі протухлих сенсацій, що чимось нагадують Плюшкіна з його мотлохом. Ще й видають той мотлох мало не за «святкову обнову» —як кажуть у Першопрестольній, «аккурат к юбилею!».

От тільки чи варто аж так очевидно запрягати в безголобельну шовіністичну колісницю гоголівську «тройку»? Та ще й так, аби, як кажуть росіяни, самому «гоголем прогуляться», брутальним потоптом пройти по його материзні-мові, ще й прихилити до сморідного «дегтя» страдницьку й непокірну шевченківську музу «доминантой-святыней», «владычным языком»... Утім, нехай чесні текстологи скажуть, що ото таким чиновним язичієм утнув сам Гоголь, а не «тайный советник» і плідний літератор Григорій Данилевський. Той самий, чия кар’єра розпочалася співробітництвом із «Полицейской газетой» (1847 р. —рік сходження Шевченка на страдницьку Голгофу), а увінчалась посадами шефа «Правительственного вестника» і члена ради «главного управления по делам печати» імперії (1881 р., 1882 р. —часи гнітючих утисків царатом української мови та літератури), титулом «тайного советника» (1886 р. —це ж саме тоді й друкуються його мемуари з густим «дьогтем» щодо Шевченка та української мови!).

Аналізуючи зміст (і сам стиль) згадуваних фрагментів його «спогадів» та всі обставини їхньої появи в контексті такої кар’єрної та, природно, й світоглядної еволюції автора, неважко дійти висновку про аж надто велику сумнівність щодо їхньої незаангажованості, отже, й міри достовірності тих мемуарів. Сотворених, підкреслимо, через 35 років після згадуваної зустрічі з Гоголем, коли не стало вже й останнього її свідка —Осипа Бодянського (помер 1877 р.).

Наведемо лише кілька авторитетних оцінок тих спогадів. У книзі «Н.В. Гоголь в письмах и воспоминаниях. Составил Владимир Васильевич Гиппиус» (Москва, 1931) читаємо: «Отношение Гоголя к величайшему украинскому поэту —одно из наименее ясных мест его литературной биографии. Показание Данилевского как единственное проверить трудно...» А ось висновок академіка Віктора Виноградова: «Свидетельство о критическом отношении Гоголя к поэзии Шевченко и к перспективам развития украинского литературного языка, содержащееся в статье Г.П. Данилевского «Знакомство с Гоголем (Из литературных воспоминаний)», конечно, малодостоверно. Г.П. Данилевский отличался склонностью к измышлениям» (Памяти академика Виктора Владимировича Виноградова. М., 1971).

До речі, сам Осип Бодянський, який фіксував свої зустрічі з Гоголем («обладая прекрасной памятью, помнит от слова до слова весь разговор свой с Гоголем», —свідчив про те Пантелеймон Куліш), ніде не згадує про спільний з Данилевським візит до нього й ту небуденну бесіду про Тараса Шевченка, що, безумовно, привернула б увагу першого мемуариста Гоголя та приятеля Кобзаревого Пантелеймона Куліша. Звернімо увагу й на те, що сам Данилевський у газеті «Северная пчела» 10 травня 1861 р. повідомляв зовсім інше, аніж у «Знакомстве с Гоголем» 1886 р.: «Бессмертный Гоголь писал «Бульбу» и «Старосветских помещиков» по-русски, однако и он в то же самое время был очарован поэтическими песнями «Кобзаря» и «Гайдамаков» Шевченко». Зауважмо, —навіть «Гайдамаків», де й «сльоз, і крові...», що їх, за версією Данилевського, мав би, як і «дьоготь», опротестувати Гоголь.

Додамо сюди авторитетне свідчення видатного гоголезнавця Ніни Євгенівни Крутікової, яка у фундаментальній монографії «Гоголь та українська література» (30—80-ті рр. ХIX ст.) пояснює: «Протягом усього свого творчого шляху російський сатирик багато вислухав докорів саме за наявність «дьогтю» в його творах. Противники Гоголя звичайно приписували йому надмірну пристрасть до «брудних» і «низьких» об’єктів розповіді, копання в «смітті» життя, закидали йому грубість мови і відсутність «хорошого тону». Письменникові, який так сміливо і новаторськи вводив у російську прозу широке зображення народного життя і сприяв рішучій демократизації літературної мови, не випадало зневажливо третирувати творчість українського народного поета на тій підставі, що в ній «багато дьогтю» і мало високої «нетлінної поезії». Оцінка поезії Шевченка, яку Данилевський вкладає в уста Гоголя, навряд чи могла мати місце насправді, підкреслює дослідниця.

Можливо, когось логіка таких доказів не переконує до кінця. Тим більше, що й в українському гоголезнавстві (й навіть у шевченкознавстві) надибуємо посилання на згаданий епізод мемуарів Данилевського. Натомість у спогадах сина мемуариста: «Данилевский по личным его письмам и литературной переписке» (Харків, 1898) зазначається, що восени 1851 р. Григорій Петрович познайомився з Гоголем у Москві, але сталося те «у Аксаковых и О. Бодянского». Себто, за свідченням самого Данилевського, що він подає його в листі до сина, познайомився з Гоголем він таки не на квартирі письменника, де начебто відбулася згадана зустріч. Виходить, епізод з Гоголем і Бодянським та запис їхньої розмови нічим, крім самого цього запису, явленого автором 1886 р., не підтверджено! Інші свідчення сучасників Данилевського також не на його користь. Так, 1853 р. журнал «Отечественные записки» друкує статтю Ніколая Іваницького (псевдонім Пантелеймона Куліша), в якій той викриває численні неточності й вигадки в статті Данилевського «Хутор близ Диканьки» (про поїздку на батьківщину Гоголя), надрукованій у газеті «Московские ведомости». Звертаючись до тієї ж теми, 1856 р. Микола Гаврилович Чернишевський вже на сторінках журналу «Современник» характеризує Данилевського як знаного автора «сплетен, недосмотров, обмолвок и анахронизмов. После этого нам кажется, что и новым рассказам г. Данилевского может верить только желающий...» —різко резюмує критик.

Особисто я, покладаючись на логіку наведених свідчень (насправді маємо їх значно більше), все ж вірю, що «тайному советнику» Данилевському таки не вдалося «посварити» наших Миколу Васильовича та Тараса Григоровича. І той його «спогад» з одіозним діалогом між Гоголем та Бодянським про Тараса Шевченка —лише літературна містифікація.

Віталій КРИКУНЕНКО,

член Національної спілки письменників України та Спілки письменників Росії,

Газета «День», 30 грудня 2009

http://www.day.kiev.ua/290108

 
www.38i.ru