Для того, щоб вийти з нинішнього рабського стану і перестати бути донором для невидимого ворога, українці повинні ясно усвідомити факт ведення проти них війни, почати мислити в категоріях війни, перетворитися з пасивної жертви війни на її активного учасника.

 

Ласкаво просимо в реальність! (Морфей). Державна мовна політика в Україні є некомпетентною і злочинною, оскільки ігнорує факт перебування нашого народу в стані війни. Відповідно, вона ігнорує і той факт, що Україна є жертвою прихованої агресії, в чому переконують об’єктивні економічні, демографічні, соціально-психологічні та інші показники.

СТРУКТУРА СУЧАСНИХ ВІЙН

Зомбування українського народу думкою, що у нас все тихо, мирно і майже демократично, ґрунтується на примітивних уявленнях, що війна — це коли стріляють, щоб відібрати у когось землю або власність. Насправді війна — це рішучі цілеспрямовані дії з метою змінити поведінку противника у власних інтересах. Війна має принаймні 7 рівнів бойових дій: від найпримітивнішої силової війни (мечі, кулемети, лазери), економічної та генетичної (тютюновий, алкогольний та харчовий геноцид) до значно ефективніших бойових дій у сфері організаційній (запровадження чужорідних структур), інформаційній (тенденційна інтерпретація поточних подій), хронологічній (спотворення історії) та духовній (руйнування системи цінностей). У сучасних війнах бойова активність все більше зсувається в напрямку застосування зброї організаційної, інформаційної, хронологічної і духовної.

Народ України є жертвою прихованої зовнішньої агресії. Об’єктивним наслідком актуальної війни є штучна зміна його поведінки: страх перед майбутнім, ослаблена воля, пасивність, зневіреність у власній могутності. При застосуванні силових методів війни ворог відбирає у народу його майно; при застосуванні вищих форм бойових дій народ сам віддає своє майно, добровільно стає рабом і робить рабами своїх дітей. Сьогодні з України щорічно “тихо, мирно і майже демократично” випомповується цінностей в розмірі 4—5 мільярдів доларів, що знекровлює національний організм, тримає його у стані між життям і смертю. Звідси скорочення населення, руйнування інфраструктури, різке послаблення фізичного і психічного тонусу, небачене досі зростання кількості безпритульних дітей.

Українців постійно лякають можливою війною, якщо вони погано поводитимуться. Спокійно, панове, — проти вас уже давно ведеться сучасна війна, ефективна і нещадна! Вас вже записали в раби, забули лише про це повідомити.

МИСЛЕННЯ ВОЇНА

Для того, щоб вийти з нинішнього рабського стану і перестати бути донором для невидимого ворога, українці повинні ясно усвідомити факт ведення проти них війни, почати мислити в категоріях війни, перетворитися з пасивної жертви війни на її активного учасника. Врешті-решт, це нормально, що в ситуації глобальної кризи і загострення боротьби за ресурси весь світ і всі сфери людського життя перетворилися на бойовий простір. Тому за будь-якими намірами, деклараціями і діями ми повинні бачити власні та чужі інтереси, інтереси України та інших держав, інтереси українського народу та паразитуючих на ньому утворень.

Перехід українців до мислення у категоріях бойових стратегій відповідає українському духу і духу часу:

1. За своєю природою український народ є народом-брахманом (священиком-мудрецем, воїном духу) і народом-кшатрієм (воїном-організатором), але не народом-торговцем. Крім того, українці є народом-виробником, проте ефективність їхнього способу господарювання захована в тому, що воно здійснюється як священодійство і свята праця, тобто як реалізація тієї ж брахманської функції на практичному і побутовому рівні. Тому перехід до мислення воїна дозволить українцям стати самими собою і почати жити згідно з власною природою.

2. Війна як найбільш рішуча духовна і земна боротьба є привілеєм двох вищих арійських варн — брахманів і кшатріїв. Тому перехід до ментальності воїна автоматично переводить українців у вищий сакральний статус із суттєво глибшим мисленням і здатністю до глобальних дій, робить їх модерною націю (у сучасному кризовому світі пацифізм є ознакою слабкості, відсталості і безперспективності). Здійснення притаманної українцям функції всесвітнього миротворця потребує духовної сили і мілітарної потуги.

3. Мислення воїна очищає людське життя від всього зайвого і несуттєвого, наповнює його відповідальністю за кожну свою думку і дію, інтенсивністю і повнотою буття. Воїн не може існувати у світі ілюзій і брехні, він повинен бути чесним із собою і своїм народом. Воїн нічого не робить абияк, тому плодами його діяльності є висока якість і досконалість — Арійський стандарт.

4. У сучасному глобальному бізнесі стратегічний менеджмент все більше набуває ознак воєнних стратегій (яскравим прикладом є філософія японських корпорацій). Бізнес і торгівля, які традиційно мало цікавили українців як заняття низькі і малозмістовні, стануть для них привабливими, якщо розглядатимуться як форма священної війни, як персональна боротьба заради вищих цілей.

Ключовим чинником конкурентоспроможності народу, особливо в сучасних війнах, є наявність своєї мови, обов’язкової для всіх громадян держави. Національна мова збільшує духовну силу народу, зміцнює його егрегор, посилює його здатність до Спільної Дії задля Спільного Блага і як результат — створює кращі умови для пошуків персонального щастя. Крім того, мова — це бойовий код, зрозумілий для своїх і незрозумілий для ворога. Тому при створенні національних держав, які претендували на сильну політику, першим було питання державної мови.

Найяскравішим прикладом є Ізраїль, який розпочав формування своєї державності з відродження мови, втраченої понад два тисячоліття тому. Так само надзвичайно енергійні дії у сфері мовної політики здійснили і здійснюють такі держави, як Франція, Німеччина, Італія, Японія та всі інші серйозні політичні гравці. Питання про те, що хтось може не знати державної мови, бо йому важко або неохота, навіть не розглядається, — ВСІ громадяни держави зобов’язані знати державну мову, інакше вони не матимуть духовної сили захистити свою державу.

З іншого боку, експансія чужих, отже — ворожих держав розпочинається з просування ними власної мови. Циркулювання в середовищі країни мови іншої держави шкідливіше, ніж циркулювання її валюти. Народ, який спілкується мовою іншої держави, стає беззахисним перед зовнішніми маніпуляціями, а його інформаційний потенціал разом з науковими, економічними, військовими та іншими секретами стає легким набутком іноземних спецслужб, оскільки 80% розвідувальної інформації черпається з відкритих джерел.

Ось чому потужні світові держави так різко реагують на проникнення в їхнє середовище іноземних мов, навіть тоді, коли державній мові нічого не загрожує. Єдина державна мова — це єдність нації та її сила. Тому ідеолог італійської незалежності Алессандро Мадзоні відверто писав: “Слідом за єдністю управління, збройних сил і законів єдність мови найбільшою мірою сприяє тому, щоб зробити єдність нації відчутною, міцною і благотворною”.

СТАНЬ НЕЗРОЗУМІЛИМ ДЛЯ ВОРОГА

Україна знаходиться в надзвичайно ослабленому і виснаженому стані. Вона стала універсальним донором для тисяч паразитів, які щодня і щогодини висмоктують її кров. Україні потрібно негайно створити власну державу, оскільки те, що зараз називається державою, скоріше нагадує зовнішню паразитичну структуру. Чим більше задавнена хвороба, тим активнішого лікування вона потребує. Лікування нинішньої напівживої України потребує радикальної мовної політики за прикладом Франції та Ізраїлю.

Тому всякі розмови про державну двомовність повинні сприйматися як деструкція “п’ятої колони”, внутрішній саботаж і підрив національних інтересів. Усі громадяни України повинні володіти українською мовою, інакше вони не можуть виконувати обов’язки перед своєю державою, а отже, не можуть користуватися громадянськими правами. Вся інформація в критично важливих галузях, таких як державне управління, наука, економіка, великий і середній бізнес, винаходи та ноу-хау, культура та воєнна справа, повинна циркулювати лише українською мовою. Все програмне забезпечення, яке використовується у цих сферах, має бути україномовним і створеним українськими розробниками.

Об’єктивною реальністю є те, що інформаційно-аналітичні і розвідувальні служби іноземних держав в основному орієнтовані на обробку інформації з України російською мовою. Тому будь-яка більш-менш цінна інформація російською мовою легко зчитується і використовується в розвідувальних цілях. Ефективна розвідка створює умови для ефективного застосування проти народу України інформаційно-психологічної зброї.

Різкий перехід на тотальне застосування в Україні державної мови дозволить “закрити оптику” ворожим державам, спотворить їхнє розуміння подій в Україні і різко знизить їхні можливості агресивного втручання в наше життя. Це дозволить українцям звільнитися від зовнішнього зомбування і почати жити власним розумом, згідно з українським способом життя, із сильною внутрішньою і зовнішньою політикою.

МАСКВА І МАСКВІЧІ

Понад три століття Україна перебувала і далі перебуває в тенетах імперської Москви. Протягом останніх 10-ти років цей пострадянський мегаполіс остаточно перетворився на структуру, яка паразитує на тілі Російської Федерації. У Москві сконцентровано понад 85% фінансових і понад 95% інформаційних ресурсів, рівень життя москвичів принаймні уп’ятеро вищий у порівнянні з середнім показником по Росії. На сьогодні у 10,5-мільйонній Москві проживає 1,5 млн азербайджанців (з 1989 року їхня кількість зросла в 75 разів, в їхніх руках майже вся міська ринкова торгівля), 900 тис. татар, 600 тис. вірменів, 500 тис. євреїв, 350 тис. грузинів, 300 тис. циган, понад 250 тис. чеченців, 240 тис. в’єтнамців, 200 тис. китайців, 200 тис. таджиків і так далі. Етнічних русскіх в Москві на сьогодні приблизно 3,3 млн, тобто 31%, і з кожним роком їх стає дедалі менше. Частка міжетнічних шлюбів в місті вже становить 22%.

Московська риторика про захист інтересів русскіх — це не більше ніж демагогія на експорт. Вимирання етнічних русскіх і слов’янського населення у “глибинці” Росії Москву не хвилює — на підході дешева робоча сила з Азії, зокрема Китаю. “Империя повёрнута против нас, мы в этой империи завоёванный народ”, — кажуть русскіє. За останні три роки кількість дітей у Росії скоротилася на 4 млн, дитяча смертність у півтора рази вища, аніж в середньому у світі, кількість абортів досягнула 7 млн на рік, а маса безпритульних дітей зросла до 4 млн (значно більше, ніж після громадянської і другої світової війн). Вимирання зачепило передусім слов’ян, оскільки кількість неслов’янського населення продовжує зростати. Характерно, що серед найбагатших людей Росії майже немає русскіх.

Усе більша відірваність Москви від російських регіонів дозволяє нарешті відповісти на запитання, який народ в імперії СРСР насправді був метропольним (панівним). Річ у тім, що метрополія, як правило, користується вищим рівнем життя у порівнянні з периферією. Парадокс СРСР полягав у тому, що русскіє як група в ньому не мали такої переваги. Це давало підстави ідеологам “єдіной і нєдєлімой” говорити про “жертовність русскіх заради інших народів” і заперечувати імперський характер СРСР, оскільки рівень життя мешканців національних окраїн, передусім європейських, перевищував рівень життя русскіх.

Насправді ж ніякого парадоксу не було і немає: метропольне становище посідають не русскіє, а москвичі. Усвідомлення цього факту все ставить на свої місця. Рівень життя у Москві в порівнянні з іншими містами був незрівнянно вищим як у колишньому СРСР (“вся країна” їздила в Москву на закупки продуктів і промислових товарів), так і в нинішній Росії. Більше того, сформувалася особлива московська ментальність (зокрема, доволі поширена пихатість, а нерідко й агресивність стосовно не-москвичів, у тому числі й росіян), яка увиразнюється особливим “масковським діалектом”.

Сприйняття Москви як велетенського паразита на тілі Росії, котрий висмоктує всі соки із провінції, захопило більшість населення РФ, про що кажуть результати соціологічних досліджень. Отож Москва реально перетворилася на неслов’янський мегаполіс з доволі агресивною ментальністю, що протистоїть решті Росії. Тому політологи добре знають, що президентом Росії ніколи не стане корінний москвич.

Для розширення своєї експансії Москва активно просуває в Україні російську мову під гаслом: “Территория России (читай: власть Москвы) — там, где говорят по-русски”, а українців російського походження намагається перетворити на “п’яту колонну”, інструмент дестабілізації України з наступним її розчленуванням на “запчастини” для контрольованої Москвою економіки. Активне циркулювання в Україні російської мови робить українців беззахисними проти московського інформаційно-психологічного зомбування і прозорими для інформаційного сканування Москвою, яка монополізувала в Росії майже весь інформаційно-аналітичний потенціал.

АТАКУЙ ПЕРШИМ!

Необхідність єдиної державної української мови — це вже не предмет особистих уподобань, національних сентиментів чи економічної рентабельності. Це справа колективного виживання, нашого добробуту, здоров’я, безпеки і продовження роду. Все треба назвати своїми справжніми іменами. Демонстративні російськомовні виступи народних депутатів у Верховній Раді є веденням бойових дій проти української держави із застосуванням зброї вищого рівня ефективності та відвертим лобіюванням інтересів Москви. У будь-якій поважаючій себе державі — від Індонезії до Великобританії — подібні речі отримали б однозначну оцінку як державна зрада.

Так само лише державною зрадою можна пояснити те, що упродовж 12-ти років державної незалежності України стабільно зростає кількість російськомовних серед тих громадян України, які свідомо відносять себе до українського етносу, тобто бажають бути українцями. Ця загрозлива тенденція найбільше виражена серед молоді. Будь-яка діяльність пізнається за її плодами. Просування в Україні мови сусідньої держави красномовно свідчить про те, що вища влада продовжує поводитись як колоніальна адміністрація.

Стаючи активним учасником актуальної війни, Україна повинна ясно розуміти, що відбувається навколо неї, і бути спроможною оперативно обробляти корисну інформацію про життя іноземних держав. Головним інформаційним об’єктом для України є Росія, оскільки третина її населення більше чи менше пов’язана з Україною: за даними ФСБ приблизно 50 млн громадян РФ є або українцями, або мають українські прізвища, або мають родичів в Україні. Більша частина російського (радянського) культурного і науково-технічного потенціалу створювалась українцями, але не українською, а російською мовою. Відмовитися від цього потенціалу означає зректися духовного, інтелектуального та технологічного спадку наших предків.

У силу сказаного вище неприпустимою є ситуація, коли в Західній Україні виховується покоління, мало знайоме з мовою і культурою реального противника, яким є расовий метис Москва. Для неї Україна — це вже не “своя територія” (як було за часів СРСР), а лише об’єкт для економічного і людського визискування, універсальний донор “органів для трансплантації” у старечий імперський організм. Українці у своїй масі повинні досконало, без акценту володіти російською мовою і бути достатньо знайомими з російськомовною культурою — для розуміння російського контексту, захисту від московської агресії і для просування власних інтересів на євразійських обширах.

Те ж саме стосується знання мов і культур інших великих держав, які стосовно України є конкурентами і потенційними або актуальними противниками. Зрозуміло, що насамперед українці повинні досконало знати українську мову і бути добре ознайомленими з українською культурою. Досконале знання українцями, окрім власної, також російської і хоча б ще однієї іноземної мови — це прояв непідробного патріотизму.

МОВА ТРЕТЬОГО ГЕТЬМАНАТУ

Для стрімкого переходу українців на вищий цивілізаційний рівень треба позбутися ще кількох “інформаційних закладок”, імплантованих у нашу психіку в ході інформаційно-психологічної війни. Кожен українець повинен ясно усвідомити, що:

1. Україна — це не ім’я держави, а назва території, на якій протягом 30-ти тисяч років відбувається динамічний розвиток українського геосоціального організму. Ім’я “Україна” (У-країна, 4-крайна) перекладається як “країна-тетрагон”, “виокремлена з 4-х сторін земля”, “свята земля”. Число 4 (чотири) традиційно позначає повноту мудрості, а букві “У” слов’янського алфавіту відповідає стократна четвірка (400), тому ім’я “Україна” ще перекладається як “країна мудрості” (давньоукраїнське “ук” означає “учений”, звідси “наука”, “укий” — вчений, “неук”, “неукий” — невчений), що є синонімом “святої землі”.

Державні утворення на території України завжди мали власні назви — Козацька держава, Русь, Антський союз, Сарматія, Скіфія, Кіммерія, Арта—Аратта—Артанія. Наш край починали називати “Україною”, тобто за назвою землі, лише тоді, коли на цій території в черговий раз руйнувалася державність. Останні два літературно зафіксовані моменти “виринання на поверхню” назви “Україна” збігаються з часом занепаду Козацької держави (після Петра Першого) і Київської Русі (1183 р.) — після варварського руйнування Києва у 1169 р. суздальським князем Андрієм Боголюбським. Нинішня назва держави “Україна” підтверджує висновок про те, що насправді вона є тимчасовою адміністрацією, яка загострює внутрішню кризу і таким чином створює умови для переходу до повноцінної української державності, яка, згідно з багатотисячолітнім звичаєм, матиме власне ім’я.

2. Українці — це не етнічна назва, а назва населення, яке проживає на території України, вкорінене у цю землю і любить її (аналогічно, Європа — європейці, Америка — американці тощо). Приблизно кожні 532 роки українці самоорганізовуються в нові етноси, які мають власні назви: козаки (воїни, від слова “кес” — меч, звідси “кесар” — мечник, “косак” — великий ніж), руси (світлі), анти (богатирі), сармати (воїни), самари—сумери—кімери (воїни), арії (сонячні). Етнос з іменем козаки, що народився у 1483 році, сьогодні переживає пологові муки гострої кризи і в районі 2015 року має перенародитися у формі нового українського етносу з новою самоназвою.

Таким чином, етносу з етнонімом “українці” не існує ні фактично, ні навіть юридично, оскільки колоніальна адміністрація скасувала в українсько-російському “Паспорті громадянина України” та “Свідоцтві про народження” будь-яку згадку про етнічну приналежність. Назва ж “українці” позначає приналежність до українського геосоціального організму, тобто українцями були арії, самари, скіфи, сармати, анти, руси, а також нинішні козаки.

3. Українська мова — це не мова етносу “українці” (бо такого не існує), а мова українського геосоціального організму з часу виникнення Трипільської (арійської) цивілізації у 55 ст. до н. е. Українська мова органічно притаманна цій землі, оскільки ідеально відповідає її енергетиці, клімату, ландшафту, тваринному і рослинному світу. З цієї причини володіння українською мовою надавало силу всім новоствореним українським етносам, забезпечувало їх природний зв’язок з духами предків і духом рідної землі.

4. Насаджена в Україні “демократична” система державного управління з горизонтальним розподілом влад — це не що інше, як результат організаційної війни. З погляду законів менеджменту нинішня система державної організації є повним абсурдом, оскільки розділити можна роботу і права, але відповідальність не ділиться в принципі (там, де відповідає більше одного, вже не відповідає ніхто). Розпорошення влади і, як наслідок, її безвідповідальність та корумпованість створюють сприятливі умови для прихованої агресії з боку сконсолідованої і цілеспрямованої сили (іншої держави, ТНК, тоталітарної секти), яка не переймається псевдодемократичними ілюзіями.

Злет державотворчої потуги українських етносів завжди відбувався при застосуванні ними традиційної для України гетьманської моделі — Гетьманату. “Українська модель” передбачає перевірений тисячоліттями вертикальний розподіл влади на основі балансу сфер Мудрості і Дії — Церкви і Гетьманату.

Гетьман концентрує у своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої і судової влади. Як наслідок, між трьома гілками влади зникає протистояння, здатне загальмувати або цілком зруйнувати будь-які перетворення у державі. Натомість Гетьман отримує всі необхідні повноваження для здійснення системних перетворень. Концентрація влади та її персоналізація позбавляє владу анонімності і колективної безвідповідальності. Гетьман особисто відповідає за стан справ у всій державі, подібно як голова людини відповідає за стан і поведінку керованого нею тіла. За результати своєї діяльності Гетьман відповідає власним майном, свободою і життям.

Гетьман обирається всенародно, що робить його виразником народної волі і надає його владі максимальної легітимності. Метою діяльності Гетьмана є покращення якості життя українського народу і його кількісне зростання. Для оцінки якості життя в міжнародній практиці використовується Індекс людського розвитку, який розраховується за методикою Програми розвитку ООН на основі індексів тривалості життя, досягнутого рівня освіти і реальних доходів на душу населення. Для оцінки діяльності Гетьмана має використовуватися Національний індекс людського розвитку, який окрім трьох індексів ООН також включатиме індекс народжуваності. Зниження Національного індексу людського розвитку після трьох років гетьманства є підставою для переобрання Гетьмана і порушення проти нього кримінальної справи з описаними вище наслідками.

5. Контроль за діяльністю Гетьмана мають здійснювати не інші “гілки влади”, а Українська Помісна Церква (Брахманат). Вона має органічно поєднувати функції віри, науки і мистецтва — так, як це завжди було у традиційних здорових суспільствах. У нинішній безбожній державі Церква витіснена на периферію національного буття. У гетьманській державі вона перебуватиме в центрі, здійснюючи селекцію кандидатів на гетьманську посаду, проводячи прозорий для народу моніторинг діяльності Гетьмана зі щомісячним оприлюдненням динаміки Національного індексу людського розвитку та його складових, приймаючи обґрунтоване рішення про дострокове переобрання Гетьмана або даючи народу рекомендацію про його повторне обрання на наступний термін. У випадку порушення Гетьманом “правил гри” Церква як науково-релігійно-мистецька структура звертається до народу і оголошує владу Гетьмана нелегітимною.

Додатковим чинником убезпечення влади від її можливої узурпації Гетьманом має бути реалізація права громадян Третього Гетьманату на врегульоване законом володіння цивільною вогнепальною зброєю — після відповідної підготовки і тестування в загальнонаціональній системі військово-спортивних центрів та клубів.

6. Активність численних в Україні державних та незалежних інтелектуальних центрів має бути спрямована не на те, щоб мінімізувати руйнівні наслідки нинішньої безумної системи управління, а на те, щоб сформувати проект нового, здорового суспільства з одухотвореною національною Церквою (Брахманатом) і справедливою народною Державою (Гетьманатом). Замість того, щоб займатися “гальванізацією трупа” під назвою “держава Україна”, потрібно сформувати нормальну модель державної самоорганізації українців згідно з Божим голосом у наших душах і точним раціональним мисленням.

7. Мовна реформа в Україні має базуватися не на тому, як говорили та писали в Україні 50 чи 100 років тому, а на відповідності реформованої української мови реаліям інформаційного та постінформаційного суспільства. Українцям потрібна не просто “солов’їна”, а Сенсар — актуальна бойова мова Великого Переходу, найкраща для передачі сенсу, кодування знань і розкриття в людині її боголюдського потенціалу.

Чим пізніше почнеться трансформація нинішньої України, тим радикальніших і жорсткіших форм вона набиратиме. Тому для всіх буде краще, якщо розпочати її якнайскорше.

“Час завжди грає проти нас” (Морфей).


© Ігор КАГАНЕЦЬ, головний редактор журналу “Перехід-IV”

Спокійно, ви у руках Матриці!

 
www.38i.ru