Коли понад двісті років тому у Франції відбулася буржуазна революція, її керівників вжахнула феодальна роздрібненість населення: половина французів навіть не володіла французькою мовою. Коли сто сорок років тому Італія здобула незалежність, італійською мовою з 25 млн. населення розмовляло тільки 600 тис., тобто 2,4 відсотка.

В Індонезії, яка визволилася 1945 року, є понад 300 різних мов. Колонізатори ж насаджували тут голландську мову. “Голландська стала мовою, якою я думав”, — писав перший президент незалежної Індонезії. А коли 1948 року відновилася держава Ізраїль, давньоєврейську мову іврит знали тільки одиниці.

Що ж у такому разі роблять ці та інші держави?

У Франції всіх чиновників зобов'язують розмовляти тільки французькою мовою, у війську вживається тільки французька мова, освіта, яка стала обов'язковою з 1886 року, надається лише французькою мовою, тільки цією мовою видаються книжки, журнали, газети. А в прийнятому 4 серпня 1994 року законі про застосування французької мови встановлено суворі санкції за ігнорування її на території держави.

Керівники звільненої Італії кинули клич: «Італію створено, тепер треба створити італійців». За дорученням уряду відомий письменник Алессадро Мандзоні розробляє докладну програму утвердження італійської мови, і ця програма реалізується під прискіпливим контролем держави. Бо, як писав Мандзоні, «услід за єдністю управління, збройних сил і законів єдність мови найбільшою мірою сприяє тому, щоб зробити єдність нації відчутною, міцною й благотворною».

В Індонезії в школах, починаючи з четвертого класу, всі предмети викладаються тільки індонезійською мовою. Те саме й у вищих навчальних закладах. Фільми озвучуються тільки індонезійською мовою. Вживання голландської мови в державних установах і закладах заборонено. У щорічних звітах президент доповідає не лише про стан економіки, а й про видання літератури державною мовою та про лінгвістичні дослідження. «У становленні індонезійської незалежної держави, — пише дослідник, — у розвитку сучасної індонезійської культури, а також у здісненні державної політики Республіки Індонезії величезна роль належить індонезійській мові».

Євреї відновлення втраченої майже дві тисячі років тому власної держави тісно пов'язали з відродженням своєї давньої мови. Для вивчення івриту було створено мережу денних і вечірніх курсів, видавалася відповідна література, спеціальні газети. Військовослужбовці в армії проходили 180-годинний курс навчання івриту.

Про мову, її функціонування піклуються не лише держави, які стають на шлях незалежності. Про неї дбають і ті держави, національним мовам яких абсолютно ніщо не загрожує. «Мабуть, — пише сучасний дослідник, — у жодній з розвинутих капіталістичних країн уряд не приділяє мовним питанням такої великої уваги, як у Японії». Тут для забезпечення всебічного розвитку й функціонування японської мови створено цілий ряд державних установ, на державному рівні ведуться дослідження з машинної лінгвістики, великими тиражами виходять мовознавчі журнали «Мовне існування», «Мова»; питання мовної практики посідають помітне місце в засобах масової інформації, тут навіть не дивина телевізійні серіали на лінгвістичні теми. Чи не це є одним із секретів японського дива?

Відомо, як керівники СРСР, а тепер Російської Федерації дбали й дбають про утвердження російської мови не тільки на території власної держави, а й поза її межами. Американська держава вимагає від усіх своїх громадян, незалежно від їхнього етнічного походження, знання англійської мови. Німеччина не приймає до себе своїх співвітчизників-репатріантів, якщо вони не володіють німецькою мовою.

Як стверджують соціологи, «спільна мова об'єднує людей», «спільна мова організовує досвід людей», «спільна мова також підтримує згуртованість суспільства». Спільна для всього суспільства мова дає змогу сконцентрувати весь його інтелектуальний потенціал і таким чином урешті-решт переростає в могутню рушійну силу суспільного прогресу.

Чи не ущемлюються в такому разі права людини, зокрема національних меншин? Звичайно, право людини користуватися своєю рідною мовою незаперечне. Але не може мова кожної людини бути державною, тобто загальнообов'язковою. У людини, крім прав, є ще й обов'язки перед суспільством, у якому вона живе. «...Особи, які належать до національних меншин, зобов'язані інтегруватися в більш широке суспільство через належне володіння державною мовою», — говориться в Гаазьких рекомендаціях щодо прав національних меншин на освіту. І це аж ніяк не шкодить виявленню людиною своїх потенціальних можливостей і реалізації себе в суспільстві. Про це свідчить діяльність в Україні хоч би таких високо шанованих українцями людей неукраїнського походження, як Марко Вовчок, Микола Аркас, Вікентій Хвойка, Софія Русова-Ліндфорс, Іван Кавалерідзе, Олена Курило, Микола Бажан, Майк Йогансен, Освальд Бурхардт. До речі, більшість з них за часів української бездержавності були кваліфіковані як «українські буржуазні націоналісти», їхній внесок в українську, а отже, й світову, загальнолюдську культуру безсумнівний.

Що ж робиться в Україні для утвердження української мови як єдиної державної? 12 лютого 1991 року було прийнято Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року, 8 вересня 1997 року затверджено Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови (постанова Кабінету Міністрів №998), 21 червня 2000 року внесено Зміни і доповнення до постанови Кабінету Міністрів №998. Проте ані Програма, ані Комплексні заходи, ані Зміни й доповнення не виконані.

12 березня 2003 року у Верховній Раді відбулися відкриті слухання «Про функціонування української мови в Україні». Обговорення було конструктивне, виступи науково обґрунтовані. І що з того? Та ж Верховна Рада 15 травня цього року ратифікувала Хартію регіональних мов і мов національних меншин у варіанті, який послаблює і без того слабкі позиції української мови,

Зросійщення України не припиняється: книги українською мовою — рідкісні; газети, телебачення, радіо — майже всуціль російськомовні; вищі навчальні заклади у переважній більшості — зрусифіковані; навіть в армії — панує російська мова. Комусь це потрібно, щоб Україна залишалася на задвірках цивілізації або й зовсім зникла як держава.

Який вихід? Звичайно, передусім треба виконати вже розроблені заходи. Але виконання їх саботувалося й буде саботуватися теперішніми чиновниками. Тому, якщо ми хочемо забезпечити державне майбутнє України, нам треба виховувати національне свідому українську інтелігенцію, нові кадри, які прийдуть на зміну зденаціоналізованим чиновникам. Зрозуміло, далеко не всі викладачі готові до цього, багато з них виховані ще в русифікаторському дусі. Тому це треба робити за допомогою навчальних предметів (кількість годин на викладання яких, до речі, саме тепер чомусь різко скорочується).

Студенти, незалежно від спеціальності, повинні прослухати по два семестри (по 70 аудиторних годин щорічно, тобто менше 7 відсотків усього аудиторного часу) такі чотири важливі загальноосвітні предмети:

1) культура української мови (це повинен бути передусім практичний курс, спрямований на якомога повніше оволодіння виражальними засобами української літературної мови);

2) новітня українська література (останні, суспільне вагомі й злободенні твори українських письменників);

3) історія України (це повинен бути насамперед аналіз помилок і здобутків українського народу на його історичному шляху)

4) українська культура (цей курс не слід підмінювати вивченням зарубіжних культур — це має йти само собою).

І весь цей українознавчий, державотворчий цикл предметів повинен завершуватися обов'язковим державним іспитом, а не просто заліками. Тільки таким чином можна буде зрушити з місця мовну, а отже, й усі інші нерозв'язані досі проблеми. Держава будується насамперед у свідомості її громадян.

Іван ЮЩУК, завідувач кафедри слов'янської філології Київського міжнародного університету.

Мовне питання — ключове в державному будівництві 20.07.2003

 
www.38i.ru