На написання цеї статті мене спонукала така-собі сварка щодо невинесення мовного питання на референдум. Мається на увазі статус російської мови. На перший погляд у демократичному суспільстві усі важливі питання повинні обговорюватись всенародно.Але...

Але з іншого боку де та межа, до якої питання підлягає всенародному обговоренню? Наприклад, приватизація Криворіжсталі та інших стратегічно важливих підприємств, вступ до ЄЕП-ЄС-НАТО, встановлення монумента історичній особі, територіальні питання (Крим, Карпати) тощо...

Усім відомі політичні настрої "переконаних російськомовних" громадян південно-східної України – вони щонайбільш антиукраїнські та щонайменш проросійські.

Ми маємо бажання деякої частини громадян замінити російською мовою українську в усіх сферах життя (ЗМІ, освіта, виробництво...) й знищити її у південно-східних регіонах як якесь жахливе явище. Це відображає їх "повагу" до української мови та їх бачення рівноправності мов. Як не дивно, але саме такі громадяни під час будь-яких мітингів постійно проголошують "На веки с Россией!", "Долой бандеровщину!", "Мы любим тебя, Москва" та щось подібне. А чи люблять вони ще щось окрім Москви? Прикриваючись демократичними гаслами вони вимагають референдуму з мовного питання.

Завжди усі ці питання згадуються поряд з питанням про статус російської мови, тобто вони ототожнюються як одне ціле і неділиме.

Для того, щоб зрозуміти чому я намагаюсь переконати у неприпустимості такого шляху вирішення даного питання, я пропоную вам поміркувати над тим, чому б заодно не проголосувати з питання про:
– статус міста Севастополь;
– приналежність Криму, Донбасу, Карпатських гір, острова Зміїний;
– подвійного громадянства тощо.

Ви не помічаєте чогось спільного у цих питаннях? Усі ці питання торкаються національної та державної безпеки. Усього-на-всього... А більше й не треба.

Згадаймо тепер старі гасла про єдність з Росією; згадаймо події під час виборів 2004 – плакати з карикатурами на Ющенка; питання ніби-то федералізації (тобто по суті відокремлення східної України) тощо. Зрозуміло, що у разі конфлікту ці області забажають незалежності, а згодом і єдності, але вже з Росією та навряд чи стануть на бік України.

Отже, ніяких сумнівів не виникає у тому, що вимагання державного статусу російській мові є прихованим приводом (початком) для подальшого відокремлення, а це вже цілісність України, це вже питання державної безпеки, а питання державної безпеки, вибачайте, на референдуми не виносять.

Звичайно, що референдуми та вибори поки що найдемократичніші речі, але демократія демократії – різнь. Хто гарантує, що будь-яке бажання людей є вірними і вони не шкодуватимуть пізніше. А як часто так бувало! І все ніби-то було демократично. Гітлер до влади теж прийшов демократично. Та чи мало демократичних вчинків перетворились на горе! Ой-бо! У випадку коли треба обирати між демократією та життям обирають завжди останнє. І це правильно. І винні у цьому не міфічні націоналісти. Ніхто не має права змушувати українців копати своїй мові могилу власними руками, тобто голосами; і не має значення як вважає більшість чи меншість.

Просто російськомовні відчувають себе у більшості, тому й тиснуть на цей варіант. А от подивився я б на них, коли б якась більшість цілком демократично проголосила про заборону російської мови взагалі. Сумніваюсь, що російськомовні були б у захваті від такої демократії. Тепер, сподіваюсь, стало більш зрозумілим чому демократія не завжди може буди головним.

Висновок: коли демократія існує лише заради демократії, то це вже хвороба та диктат.