Слухав сьогодні монологи гумориста М. Задорнова про переваги російської мови та про те, як зараз модно вигадувати кумедні та дурні назви для звичайних речей. Іноді його корисно послухати.
Гумористу не сподобались слова у меню київських ресторанів. Звичайно, там багато дурних назв: назвати кисіль та шкварки тими словами, якими вони були написані в меню, звичайній людині нелегко. Ну кому цікаві шкварки чи кисіль? Це ж примітив, а от слова на зразок "анчоус" приваблюють. З цим я згоден. Дуже багато бруду і треба, мабуть, чистити нашу мову, але М.Задорнов сказав дуже гарну фразу про те, що італійці та інші іноземці у такий спосіб намагаються "впендюрити" нам їхню мову. Він саме так і сказав.
Цей вислів одразу змусив мене пригадати давню бабусину приказку про діда з села, якому запропонували у місті покуштувати супчику. Дід здивувався такій назві і погодився, бо ж цікаво було діду дізнатись що ж це таке той суп. Коли діду принесли тарілку з цією дивною назвою, то дід здивувався ще більше, бо він у супі впізнав звичайний куліш та виголосив: "Еге-ж, кулішику, у місті ти вже й супчиком став!"
Пан Задорнов (як будь-яка людина) часто-густо судить по собі і, критикуючи італійців у спробах впендюрити нам свою мову, сам по суті займається тим самим — впендюрює нам російську і так само свідомо та цілеспрямовано. Але вельмишановний пан М. Задорнов спізнився — нам російську мову вже не просто впендюрили — нам її вже "на корку записали" —вистачить на багато десятиліть.
Нікого вже не дивує слово суп, навіть навпаки. Непогане впендюрювання, правда ж?