З XIV ст. розпочався тривалий період бездержавності нашого народу. Однак поступове закріплення на українських землях влади Литви, як не дивно, до деякої міри сприяло виживанню та майбутньому піднесенню України. По-перше, литовці перейняли спадщину Київської Русі й боронили її від монголо-татар. Досить зазначити, що нова держава офіційно іменувалася Великим князівством Литовським, Руським та Жмудським. Іноді великі литовські князі на своїх печатках навіть іменували себе також і князями Малої Русі. Згодом Москва небезпідставно розглядала литовське князівство, котре включало українські, білоруські, деякі російські землі, як небезпечного конкурента у справі збирання руських земель. А українські історики, починаючи від Антоновича та Грушевського і аж до сучасних дослідників, переважно називають ту державу литовсько-руською, зважаючи на великий руський (тобто український і білоруський) культурний вплив на тогочасних литовців.
По-друге, санкціонована Папою Римським агресія орденів хрестоносців проти Литви на тривалий час запобігла розповсюдженню в князівстві католицтва, тому язичницька Литва активно переймала спадщину Київської Русі. У князівстві продовжувала діяти "Руська правда", а великі литовські князі, як правило, володіли поряд із латиною і німецькою також руською (тобто українською та білоруською) мовою, котра була мовою переважної більшості населення держави і офіційною мовою уряду. Стара українська та білоруська знать, котра походила ще від князівсько-боярських родів, посіла значне становище в Литві. Варто згадати хоча б імена гетьманів Острозького і Сапеги. Власне литовська шляхта, одержавши українські землі у володіння, часто приймала православ'я, слов'янські імена й асимілювалася. Яскравим прикладом може бути волинський князь Любарт-Дмитро, котрий мало не все життя присвятив обороні українських земель від польських і ординських зазіхань. Рід Коріатовичів тоді міцно викорінився на Поділлі, відтиснувши орду далі на південь. Великий князь Вітовт у 1384 р. для утвердження своєї влади шукав підтримки впливової православної знаті й перехрестився з католицтва у православ'я, одержавши нове ім'я Олександр. Коли згодом, з міркувань династичного шлюбу з польською королевою Ядвігою, він знову покатоличився, православне ім'я собі зберіг.
Час від часу столиця держави взагалі розташовувалася поза межами самої Литви. Зокрема, за Вітовта вона була в білоруському Гродно. Набране в українських землях ополчення, дружини місцевої знаті завжди складали значну частину литовських військ. Уже згаданий вище польський хроніст Ян Длугош перелічив 21 з 40 хоругв (полків) зі складу армії Вітовтг у Грюн-вальдській битві 1410 р., і серед них київську, дрогичинську, стародубську. Сучасні історики ще додають луцьку, володимирську, ратненську, новгород-сіверську і декілька загонів з Поділля. Останнє тоді було густо заселене й мало значні сили. Досить зазначити, що під Грюнвальдом Поділля також представляли ще З з 7 набраних в українських землях полків польської королівської армії.
По-третє, саме литовським князям Україна завдячує звільненням від монгольського ярма. В битві на Синій Воді, котру за традицією датують 1362 р. (або ж, як пише Супрасльський літопис, за князювання Ольгерда, 1341-1377 рр.), орда зазнала цілковитого розгрому. Це стало результатом єдності литовської влади, української знаті та простого люду. Адже більшість власне литовських дружин у той час відбивали напади хрестоносців на свої землі на далекому північному заході. Військо збиралося для походу в степ у Києві. Великий загін на чолі з Любартом-Дмитром прибув з Волині, а Коріатовичі, які до того платили данину татарам, привели дружини з Поділля. Очолив похід сам князь Ольгерд, при якому перебував добірний литовський загін. Значні сили прийшли на допомогу з Білорусі. Зокрема, на Синій Воді відзначилася хоругва з Новогрудкова.
Ця битва значить для України ще більше, ніж для росіян перемога на Куликовому полі в 1380 р. Адже вона звільнила нас від монголо-татарського ярма. На жаль, вичерпних даних про цю видатну подію не збереглося. До того ж радянська історична наука намагалася взагалі не згадувати про перемогу на Синій Воді, а якщо і згадувала, то в якості прологу до Куликовської, хоча ці дві битви зовсім не пов'язані між собою і мали різні наслідки.
Тим часом майбутня Росія залишалася підвладною монголо-татарам аж до 1480 р., не маючи змоги позбутися цього кошмару. Усунута ординцями від зв'язків з Європою, Росія зосереджувалася на власній домонгольській спадщині та все більше й більше відставала у своєму розвитку.
Порівняння з монголо-татарським ярмом в російських землях робить оцінку литовського владарювання в Україні більш об'єктивною. Безперечно, панування орди несло нашому народу тільки страждання й занепад. Разом з тим Литва не тільки перейняла чимало із спадщини Київської Русі, але й своїми постійними контактами з Європою надавала українській культурі нових стимулів до подальшого розвитку.
Зокрема, великий литовський князь Вітовт дозволив німецьким колоністам селитися в Україні. Вони принесли з собою Магдебурзьке право, котре з часом дуже поширилося в наших землях. Навіть місто Чорнобиль свого часу мало це право самоврядування і також два щорічних великих ярмарки загальнодержавного значення. Вітовт також сприяв кримським татарам у відокремленні від Золотої Орди, і на перших порах Кримське ханство не вчиняло нападів на Україну. На місці майбутньої Одеси за наказом Вітовта заснували поселення, куди з українських земель направилися 12 тисяч селян і 400 возів.
Загалом склалися сприятливі обставини для розвитку української культури і мови, що призвело до духовного відродження нашого народу після страшних нападів орди. Рушійною силою цього процесу з кінця XV ст. стала просвітницька діяльність українського духовенства, міщан, а також знаті, котра посіла значні посади в князівстві. Звичайно, остання мала у цьому найбільші можливості завдяки великим коштам, маєткам, державним посадам і власним військовим силам. Яскравим прикладом може бути життя та діяльність князя Костянтина Острозького - найвидатнішого українця XV ст.
Він належав до першого десятка магнатів України і мав 91 земельне володіння, власні подвір'я у Вільно, Луцьку, Мінську, право проводити ярмарки без сплати мита в Луцьку та інших містах. У 1497 р. князь К.Острозький став гетьманом, а до 1500 р. здобув усі найвищі посади Великого князівства Литовського. Згодом він став каштеляном віленським, тобто православний шляхтич очолював владу в місцевостях, котрі були головним оплотом католицтва у Литві.
Король Сигізмунд називав князя Костянтина Острозького "руським Сципіоном". Усіх його битв не перелічити, але слід особливо відзначити великі перемоги над татарами, котрі здійснювали згубні набіги на Україну. Так, у 1497 р. в битві на річці Вебеж він знищив 300 татарських вельмож і полонив двох ханичів, а у 1512 р. завдав поразки 20-тисячній орді.
Князь К.Острозький активно захищав православну церкву в Україні, заснував 6 монастирів, до 10 церков, подарував їм багато книг та ікон. Це особливо важливо, якщо врахувати, що українська освіта тоді перебувала у підпорядкуванні церкви. Школи й шпиталі, як правило, існували при церквах і монастирях, часто на гроші шляхти. Зокрема, Костянтин Острозький, утримуючи своїм коштом у Острозі православного дяка ("уставника"), зобов'язав його "школу держати". А шляхтич Ходкевич у своєму Заблудові в 1562 р. навіть призначив місцевим православній церкві й католицькому костьолу спеціальне утримання, щоб вони "на науці дітей держали".
Українська знать та міщани традиційно відправляли дітей вчитися грамоті й молитвам до православних шкіл, оскільки поряд із мовою саме грецька віра в Литві вважалася ознакою руських (українців і білорусів). Діти найбагатших отримували початкову освіту вдома. Тільки після засвоєння рідної мови й молитов, прищеплення православної віри батьки турбувалися про вивчення дітьми латини, без якої було неможливо посісти державну посаду. Але придушення грецької освіти турками, через що не стало в кого запозичити нове в освітянській справі, в поєднанні із відставанням власної школи від потреб життя, з часом призвели до згубних наслідків.
* * *
Поступовий занепад Великого князівства Литовського та його інкорпорація до складу Польського королівства різко змінили становище українства. Західна Європа переживала добу Відродження. Разом з реформаційними рухами поширювалися ідеї гуманізму. До Речі Посполитої потрапили єзуїтські колегії та протестантські школи. Знання, котрі давали в цих школах, були значно вищими, ніж в православних закладах, а також більше відповідали практичним потребам Речі Посполитої. Після закінчення навчання українська молодь виходила гуманітарно освіченою, з науковими знаннями, а часто й з новими релігійними поглядами. Як результат, XVI ст. стало часом сильного покатоличення й полонізації української шляхти. Видатний український історик Володимир Антонович наприкінці XIX ст. досліджував стародавні акти і знайшов 700 прізвищ українських шляхетських родів, які перейшли до католицтва і полонізувалися.
Думка про заснування своїх власних учбових закладів, які б паралізували шкідливі впливи латинських і протестантських шкіл на українську молодь, здійснюється в останній чверті XVI ст. Син князя Костянтина Острозького Костянтин Костянтинович заснував кілька шкіл на Волині та академію в 1580 р., котра проіснувала до смерті свого засновника, оскільки подальші нащадки магнатського роду Острозьких полонізувалися.
Острозька академія була першим православним вищим учбовим закладом. Поряд із богослов'ям тут давали світську освіту, вивчали філософію, церковнослов'янську та грецьку мови, робили переклади книг рідною мовою. При академії діяла друкарня. Якщо для деяких наук не вистачало православних викладачів, то академія залучала протестантів. Так, надолужити відсталість допомагав математик, філософ і астролог Ян Лятос з Краківського університету.
Особливий внесок у покращення становища нашої мови зробили українські міщани. Постійний контакт з європейцями прискорював їх культурний розвиток. В нагоді стало надбання містами вже згадуваного вище Магдебурзького права. Висока європейська міська культура, до котрої залучилися українські міщани, призвела до появи нових форм розвитку української мови і культури. За свідченням відомого вченого і культурного діяча І.Огієнка, в 1491 р. на замовлення української общини Кракова німецький друкар Швайцпольт Фіоль надрукував кирилицею Часословець та Осьмигласник, котрі не лише були оформлені за зразком тогочасних західноукраїнських рукописних книг, але й набрані згідно тогочасного українського правопису. Першим друкованим виданням автора-українця слід вважати поетичну книгу "Прогностична оцінка 1483 року" Юрія Дрогобича, присвячену папі римському Сиксту IV.
На постаті Юрія Дрогобича варто зупинитися докладніше. Юрій Котермак з родини дрогобицького ремісника за 45 років свого життя пройшов шлях від звичайного бойківського хлопчини до одного з провідних інтелектуалів XV ст. З 15 років він працював писарчуком у Львові у генуезького купця Айнольфа Тедальді, згодом навчався і викладав в університетах Кракова і Болоньї, став доктором філософії та медицини. У Болоньї він користувався таким авторитетом, що в 1481 р. був обраний ректором Болонського "університету медиків та артистів", де викладалися усі науки, крім права. Згадаємо, що мова йде про один з основних осередків гуманістичної науки в Італії ренесансної доби. До наших днів дійшли його рукописні праці, зокрема, "Оцінка сонячного затемнення 4 липня 1479 року", "Трактат про оцінку наслідків затемнення" тощо. В історії Болонського університету він залишився під ім'ям Джорджо да Леополі, тобто Юрія зі Львова. Теперішній ректор університету Фабіо Роверсі-Монако у своїй вітальній промові зазначив, що слава Болонського університету завдячує яскравій інтелектуальній традиції, представленій багатьма знаменитими іменами. Серед них був і наш співвітчизник Джорджо да Леополі, в історії української науки та літератури більше відомий як Юрій Дрогобич [Юрій Дрогобич. Український ректор Болонського університету // Панорама. - 1999. - №6. - С.65]. Але повернемося до книгодрукування в Україні й згадаємо, що першодрукар Росії Іван Федоров, тікаючи від терору і реакції в московських землях, знайшов собі притулок саме в Україні. Московські попи та опричники вбачали в друкарстві бісівські прояви. Інакше не могло й бути через тривалий період ізоляції Росії, викликаний ординським ярмом. У цьому не вина, а біда Росії. Освічені завдяки європейським культурним впливам українці виявилися далекими від подібного неуцтва. Князь К.Острозький тривалий час допомагав Федорову, забезпечував йому захист. У 1572-1573 рр. українським коштом він заснував у Львові друкарню й видав 1574 року "Апостол", з якого починається постійне книгодрукування в західноукраїнських землях. Проте Федоров, ймовірно, виявився не засновником, а тільки фундатором постійного книгодрукування в Україні [Див.: Тимошик М. Наші предки ніколи не лякалися книги // Голос України. - 1999. - 10 вересня]. Це підтверджує напис на могильній плиті Федорова у Львові, котрий у перекладі І.Крип'якевича звучить так: "Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий своїм заходом занедбане друкарство обновив, умер у Львові. Друкар книг перед тим не видимих…" [Див.: Тимошик М. Наші предки ніколи не лякалися книги // Голос України. - 1999. - 10 вересня]. Звичайно, процес друкування книжок був у XVI ст. вельми дорогим і технічно складним. Потреби, умови та можливості для його появи складалися поступово і свідчили про високий розвиток суспільства. По Україні друкарство розповсюдилося досить швидко. З 1606 р. починає діяти велика друкарня при Києво-Печерському монастирі. За 15 років тут було надруковано близько 30 назв книг, головно релігійного змісту. Це перевищувало загальну кількість усіх назв книжок, надрукованих в Україні до того часу. Загалом до 1654 р. в Україні було 24 друкарні, а в Росії лише дві. Життя Федорова ілюструє, що в московських землях його таланти вважали не просто непотрібними, а й навіть небезпечними. У той же час можна вважати глибоко символічним, що доля звела Федорова саме із князем К.Острозьким, а друкарня Федорова розмістилася у Львові, де в скрутний час її викупило Львівське братство.
У XVI ст. Львів користувався правом самоврядування і досяг значного економічного й культурного розвитку. Саме українська православна община Львова найпершою створила власну міську українську організацію - Успенське братство. У 1586 р. братство заснувало школу, щоб через виховання молоді підвищувати релігійний і моральний стан суспільства. Тут незалежно від стану й достатку вчилися граматиці, риториці, діалектиці, арифметиці, молитвам, а в практичних потребах також латині й польській. Від протестантських і католицьких шкіл вона відрізнялася лише увагою до рідної мови й православним спрямуванням. Важливий культурний осередок, братська школа стала зразком для багатьох інших.
У XVII ст. головні осередки освіти і культури поступово переміщуються на схід України - під захист козацтва. Львівська братська школа поступається першістю школі Київського братства. Крім того, завзяття митрополитів Іова Борецького і Петра Могили можна порівнювати за масштабами діяльності з самим Ярославом Мудрим.
Петро Могила був людиною європейської освіченості й розумів, що майбутнє України великою мірою залежить не тільки від осягнення її народом власного історичного досвіду, але й від прилучення його до загальноєвропейських цінностей. Активний захисник православ'я, котрий відбудував чимало зруйнованих святинь, він разом із тим не замикався лише на спадщині Київської Русі. Оскільки єзуїтські колегії краще підготовлювали своїх учнів до громадського життя і державної служби, Петро Могила організував православну школу за єзуїтським зразком. Це була тогочасна найвища освіта європейського рівня, перетворена в зброю захисту православ'я від католицтва. Восени 1631 р. постала школа при Києво-Печерському монастирі. Латинська мова викладання і предмети єзуїтської програми в православній Лаврській школі викликали невдоволення і підозри. В Україні, як і в московських землях, теж було чимало неуків, котрі не бажали сприймати європейські досягнення. Однак тут новаторів не цькували, як Івана Федорова в Росії, і, врешті-решт, життя підтвердило історичну правоту Петра Могили. У 1632 р. Київська братська і Лаврська школи злилися в колегію - майбутню Києво-Могилянську академію. Вона виховала плеяду видатних вчених-просвітителів і зробила значний внесок у розвиток духовності не лише українського, але й інших східнослов'янських народів. Високий рівень освіти в цьому першому в Східній Європі університеті визнавали навіть вороги - єзуїти і уніати. Уніатський митрополит (згодом католик) Касіян Сакович прямо дорікав уніатам: "Що ваші школи? Вони нічого не варті не тільки в порівнянні з латинськими, а й з школами Петра Могили - Київською та Гойською" [Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. -С.56.].
Додамо сюди також і те, що більшість тогочасної української еліти мала змогу і бажання поліпшувати свою освіту в найкращих західноєвропейських університетах. Наприклад, князь Йосиф-Езекіїл Курцевич на початку XVII ст. навчався в університеті італійського міста Падуя. Після повернення в Україну він став архімандритом Запорозького монастиря в Трахтемирові, згодом був єпископом. Юний Іван Мазепа навчався в 50-х рр. XVII ст. в Києво-Могилянській колегії, Краківському університеті. Є документ, згідно з яким він у 1657 р. вивчав артилерійську справу в голландському місті Девентер (у Голландії тоді були найкращі військово-учбові заклади в Європі). Саме тому Мазепа згодом ніс службу при Івані Виговському, який теж мав європейську освіту. Коли в жовтні 1659 р. двадцятирічний Мазепа привіз королю Яну Казимиру листи Виговського, король залишив освіченого козака при своєму дворі. Тим часом в Росії цар Петро І мусив силою відправляти молодих людей навчатися до Європи.
Традиції освіченості, закладені серед українців у ті часи, зберігалися ще тривалий час, не зважаючи на всі трагічні обставини історичної долі України. Останній гетьман України Кирило Розумовський вчився у Західній Європі, з 1750 р. очолював Імператорську Академію наук. У 1750-1764 рр. його стараннями почав оживати Батурин. Тут працювали цегельний, свічковий, кахляний, кінний заводи, суконна та килимова фабрики, декілька млинів, великий шовковичний сад, лікарня й парафіяльна школа. Був навіть проект відкриття в Батурині університету. Однак доля не надала Розумовському можливості реалізувати цей проект.
Освітній рух в Україні охоплював не лише шляхту й міщан. Із міст, де діяли православні братства, він йшов до села, не зважаючи на обмежені права селянства. Чужинці, які відвідували в XVII ст. українські землі, у своїх працях звертають увагу на таке явище, як селянські братства. Так, Павло Алепський, який відвідав Україну в 1654 р., свідчить, що в українських селах всі діти вчаться в школах, навіть сироти, котрих утримують в шпиталях, а письменних людей багато не тільки серед чоловіків, а й серед сільського жіноцтва [Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. - С.56.].
Селянські братства створювали власні шпиталі та школи, де дітей вчили дяки. В одному лише 1679 р. новгород-сіверська друкарня випустила понад 6 тис. примірників різноманітних підручників для початкових шкіл. Хоча надалі можливості сільської освіти залишалися скромними, проте вони сприяли розвитку яскравих народних талантів. Згадаємо, що Тарас Шевченко хоч і був кріпаком, але одержував початкову освіту, щоб через роки пробудити Україну своїм талантом. Тим часом російські селяни-кріпаки в усі часи писати й читати переважно не вміли.
* * *
Високий розвиток європейської культури, особливо освіти, справили великий вплив на тогочасну українську мову. Вона навіть до деякої міри повторювала зміни становища національних мов у середньовічній Європі.
Оскільки офіційною мовою спілкування вважалася латина, то національні мови в Європі зазнавали переслідувань. Ще у 2-й пол. XV ст. в Німеччині виганяли німецьку мову із шкіл. 1485 року архієпископ Майнцу заборонив усі видання німецькою. В Італії великий Данте мусив обстоювати своє право писати рідною мовою в теоретичному "Трактаті про італійську мову", написаному латиною. Те саме відбувалося й у Франції, де гідності та переваги французької доводилися в 1548 р. у маніфесті Дюбелле і Ронсара "Захист і вславлення французької мови".
Переоцінка ставлення до національних мов була пов'язана з появою книгодрукування, особливо книг для світської освіти й на продаж (книжки рідною мовою швидше продавалися), а вдосконалення процесу друкування зменшувало їх ціну. Саме тому розвиткові книгодрукування в Україні приділено такої уваги в цьому дослідженні. На жаль, у релігійній літературі, котра складала більшість друкованих книг, переважно користувалися штучними мовами, незрозумілими більшості населення: латиною (в Європі), церковнослов'янською і навіть грецькою (в Східній Європі). Про переклад біблійних книг з цих мов народною розмовною мовою добре сказав І.Огієнко: "Ідея Святого Письма живою мовою була в передових людей XV-XVІ віків настільки дозрілою, що за неї вхопилися тоді представники всіх вір. В цім проявився той звичайний культурний поступ, який бачимо в історії всіх церков". [Шуба О. Релігія в етнонацюнальному розвитку України. - К., 1999.-С.145.]
Реалізація цього великого задуму часто відігравала вирішальну роль у ствердженні національної мови. Наприклад, великомасштабне видання перекладеної Лютером з латини Біблії поступово перетворило франконський діалект, котрим писав Лютер, на основу майбутньої німецької літературної мови, а німці з різних держав почали відчувати себе єдиним народом. За 20 років існування лютерового перекладу Біблії його видавали 23 рази, і кожна 2-3 родина в Німеччині мала його вдома. Це потягло за собою сплеск німецькомовного друкування та інтересу до власної мови й історії. У 30-ті рр. XVI ст. з'явилися перші німецькі граматики, а трохи згодом і перші праці з історії та описової географії Німеччини.
За подібною схемою відбувалося бурхливе зростання національної свідомості і в Україні. З початку XVI ст. робляться перші спроби використання української мови для наближення Святого Письма до розуміння простого народу. Серед перших і найважливіших кроків було Пересопницьке Євангеліє, створене у Пересопницькому монастирі на Волині ченцем Саноцьким протягом 1556-1561 рр. Про його значення сучасні мовознавці говорять так: "Пересопницьке Євангеліє - це писемна пам'ятка, в якій всебічно і цілком виразно відображаються основні фонетичні, граматичні і лексичні риси живої української мови XVI століття, які стверджують уже на цей час її буття як самостійної мови серед інших слов'янських" [Білодід О., Бражник І. Клятва на Пересопницькому Євангелії // Церква і національне відродження. - К., 1993. - С.71.].
Крім того, Євангеліє прикрашене українським рослинним орнаментом, що робить його унікальним фоліантом. Свого часу ним володів Іван Мазепа, його читали Тарас Шевченко й Іван Франко, сьогодні на ньому присягають президенти України.
У 1581 р. Острозька академія видала першу повну українську Біблію. Як і в Німеччині, це потягло за собою створення в Україні в XVІ-XVII ст. інших унікальних пам'яток тогочасної української мови, зокрема, граматик Л.Зизанія, М.Смотрицького, І.Ужевича. Піднесення освіти, інтерес до власної історії, активна відбудова П.Могилою колись зруйнованих святинь Київської Русі, про що вже була мова вище, - все це сприяло консолідації національних сил, котре спричинило могутній вибух Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького й відтворення української державності.
Проте українська мова не одразу вторувала собі шлях в усіх сферах суспільного життя нашого народу. Аристократія переважно полонізувалася, а у середовищі церковних інтелектуалів писати мовою "простого народу" вважалося ознакою низького стилю. Церковнослов'янська з відчутним впливом староболгарської залишалася для них такою ж незаперечною, як у католиків латина. У творах світських авторів, навпаки, спостерігалася тенденція користуватися народною (тобто українською) мовою й зачіпати конкретні суспільні проблеми. Найяскравіше це втілилося в козацьких літописах та різних історичних компіляціях і хроніках, традиція котрих продовжувалася з Київської Русі: літописи Грабянки, Лизогуба, Лукомського, Самовидця, Львівський, а також Густинський, Супрасльський, Сафоновича, Кохановського тощо. На жаль, всі ці твори хоча і відбивали пульс українського життя, але не викликали належної зацікавленості з боку тодішніх видавництв.
* * *
Порівняно з Україною рівень освіти й культури у "старшого брата" в Росії був значно нижчим. Загалом на Росії дуже відбилися довгі століття повної ізоляції через монголо-татарське ярмо. Відсутність зв'язків із Західною Європою, котра могла дати поштовх подальшому розвитку культури, в поєднанні із знищенням Візантії турками і занепадом грецької освіти призвели до консервації в Росії Володимиро-Суздальської спадщини. Паростки нового нещадно придушувалися опричниками й церковниками (згадаймо хоча б долю Івана Федорова). Вони, за словами Миколи Костомарова, "вважали себе єдиними правдивими православними в усьому світі й не довіряли навіть грецьким книгам і грецькому духовенству, від якого стародавня Русь прийняла християнство" [Ґудзик К. Початок - кияни в Москві // День. - 1999. - 30 липня.]. Російський академік О.Пипін у 1996 р. прямо зазначав, що в Московському царстві тоді панував "церковний фанатизм, ворожість до науки, впертий застій, моральне здичавіння й затятість" [Шпиталь І. Малоросійське неохуторянство // Вечірній Київ. -1999. -27 лютого.].
В той же час Україна в складі Литви та Речі Посполитої була залучена до сфери європейського культурного впливу і розвивалася значно швидше, ніж звикле до самоізоляційного застою Московське царство. Потреба протистояти наступу католицької реакції й протестантизму примушувала українців шукати нові форми культурного розвитку, оскільки після падіння Візантії запозичати у греків виявилося уже нічого. Ставкою в боротьбі культур і мов була полонізація українського народу та відмова від православ'я. В XVI ст. католики й протестанти в Україні часто брали гору в цій боротьбі. Свідченням тому є швидка полонізація українських магнатських родів. Протистояти подібному впливу за відсутності власної освіти європейського рівня було важко. Стараннями князя Костянтина Острозького, Петра Могили, інших подвижників та братств удалося зламати згубний стан справ.
Необхідність постійної боротьби проти високоосвіченого, підступного й небезпечного супротивника разом з можливістю переймати найкращі європейські здобутки вивели українську культуру на високий рівень. Завдяки цьому став можливим процес національного державотворення та вибух Визвольної війни у XVII ст.
Високий рівень української культури порівняно з Росією тоді не піддавався сумніву. Професор Платонов вказує в своїй "Русской истории": "В Москві мало знали грецьку мову і грецьку науку, а самих греків звикли підозрювати в тому, що вони втратили чистоту віри через Флорентійську унію й турецьке ярмо" [Ґудзик К. Вказана стаття.]. Проте відставання Московського царства ставало все більш разючим і почало загрожувати самому його існуванню, бо позначалося на всіх сферах життя. У той час, як в Україні XVII ст. селяни вміли читати й писати, в Московському царстві, за свідоцтвом Котошихіна, навіть серед вищої верстви - боярства - траплялися люди цілком неписьменні, хоч вони й засідали в Боярській думі, в найвищій установі, котра вирішувала державні справи [Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. - С.53]. За словами того ж академіка О.Пипіна, "в Москві нарешті зрозуміли, що для книжної справи потрібні вчені люди; у себе вдома таких людей не було, їх почали запрошувати з Києва" [Шпиталь І Вказана стаття.]. Вже з кінця 40-х рр. XVII ст. на прохання російського уряду (а саме, царського улюбленця Ф.Ртищева) до Москви поїхали київські ченці Єпіфаній Славинецький, Арсен Сатановський, Дамаскін Птицький, котрі працювали там над перекладом і виправленням текстів Біблії, а також інших церковних книг.
У 1649 р. київські ченці відкрили в Москві першу школу. Єпіфаній Славинецький започаткував також бібліотеку. З його ініціативи до східних середземноморських країн відрядили Арсенія Суханова з місією розшуку старовинних рукописів. Суханов привіз понад 700 манускриптів для згаданої бібліотеки. Перший в московських землях вищий учбовий заклад - Греко-латинську школу в 1664 р. заснував випускник Києво-Могилянської колегії білорус Симеон Полоцький. У 1682 р. київський професор Стефан Яворский реорганізував її у Слов'яно-греко-латинську академію, а в XVIII ст. вихідці з України заснували більше 20 семінарій по Росії.
Загалом же великий вплив українських діячів на піднесення, європеїзацію російської культури свідчить про велетенський духовний та культурний потенціал України тих часів. Тому розмови про те, що об'єднання з Росією було єдино можливим шляхом порятунку українського народу від полонізації безпідставні. М.Драгоманов у своїй статті "Втрачена епоха" доводив, що українці під російським правлінням більше втратили, ніж набули. Так чи інакше, але українська культура встояла в боротьбі з полонізацією й піднеслася ще вище, ніж в домонгольську добу. Імпульс, отриманий нею в ті часи, дозволив пережити подальші випробування.