"Кожна віра, – писав І.Огієнко, – найміцніше зв'язана з рідною мовою народу, бо рідна мова – то основний родючий ґрунт кожної віри. Рідна мова – шлях до Бога."2 Це дуже добре розуміли візантійські місіонери, котрі принесли християнство на нашу землю. Щоб процес сприйняття нової віри проходив у язичників легше, вони застосовували у богослужбовій практиці їхні місцеві мови, не нав'язуючи канонічну грецьку, як це робили католики з латиною. Так жива слов'янська (майбутня українська) мова потрапила в церкву, де в суміші зі староболгарською згодом дала церковнослов'янську. Хоча вона й відрізнялася від розмовної мови, проте сприймалася нашими предками значно легше, ніж канонічна грецька, дозволяючи швидше адаптуватися до нової релігії.
Однак з часом церковнослов'янська сама перетворювалася на консервативну канонічну мову православ'я, все більше і більше несхожу на живу розмовну мову народу. Тому в середньовіччі постало питання про наближення цієї так званої "книжної" мови до зрозумілої широким народним масам, або ж і цілковита відмова від неї.
Відомо, що це питання порушувалося одночасно в багатьох країнах середньовічної Європи, де народи вимагали створення національної церкви – з вживанням рідної мови, здешевленим обрядом, без інквізиційних багать та індульгенцій. Так постала Реформація, у фундаменті котрої лежали переклади церковних текстів з латини на рідні мови.
1 Кокошин А. Армия и политика. – М., 1995. – С.250.
2 Огієнко І. Наука про рідномовні обов'язки. – Львів, 1995. – С.23.
Дещо подібною була і доля української мови в церкві. Під впливом європейських реформаційних рухів та виходячи з потреб протистояння покатоличенню, Українська православна церква (УПЦ) розширювала вживання української мови замість церковнослов'янської, починаючи з перекладів нею релігійних книг: надруковані німцем Швайцпольтом 1491 року Часословець і Осьмигласник, "Літургікон" 1508 року, Пересопницьке Євангеліє (1561 р.) ченця Саноцького і архімандрита Григорія, Крехівський Апостол 1572 року, львівський "Апостол" Івана Федорова (1574 p.), перша повна українська Біблія (1581 р.) Острозької академії…
Під час переписування книжок від руки часто використовувалися місцеві діалекти, фонетичні та лексичні елементи, що сприяло їх поширенню серед народу. Це також створило можливість вживання української мови безпосередньо у богослужінні. Українські церковні книжки активно завозилися і до Московського царства, де бракувало власних освічених людей, а до православних українців ставилися менш підозріливо, ніж до європейців або навіть греків. Саме тому, наприклад, Острозька Біблія у 1663 р. була перевидана у Москві. Сотні представників української церкви на запрошення з Росії несли туди освіту в XVII-XVIII ст.: Ф.Прокопович, С.Яворський, Д.Туптало, С.Полоцький… У 1700-1762 pp. понад 70 українців та білорусів обіймали найвищі церковні посади Росії, тоді як власне росіяни – лише 47.1 Як уже зазначалося, вони засновували і очолювали церковні, освітні, культурні установи, виправляли тексти релігійних книжок та робили нові переклади. Був час, коли Синод на три чверті складався з українців, а всі єпископи Росії, з Сибіром включно, також були українцями, переважно вихованцями Київської Академії.2
Проте все це зовсім не похитнуло притаманної московитам фанатичної віри у власне месіанство. Навпаки, вони почали коригувати українців, що незабаром перетворилося на відвертий диктат. Натхненником цього на перших порах було московське духовенство, котре швидко збагнуло небезпеку з боку української церковної літератури.
1 Субтельний О. Вказана праця. – С.179.
2 Полонська-Василенко Н. Вказана праця. – С.386.
Книгодрукування поширювало прогресивне вільнодумство, яке могло розхитати московський абсолютизм із середини. Ще в 1622 р. з подання патріарха Філарета московський цар Михайло наказав спалити всі наявні у державі примірники надрукованого в Україні "Учительного Євангелія" К.Ставровецького. Патріарші розпорядження і ухвали соборів інкримінували українським авторам "примрачная реченія", а на противагу вводили офіційні посібники з правилами "о произношеніи россійских букв".
Більше того, пильне око московського патріарха і "освященнаго собора" робило все можливе не тільки для припинення ввезення до Росії книг з України (із-за "литовскаго рубежа", з "черкасской земли", як тоді вони говорили), але й намагалися знищити книгодрукування в самій Україні, як до того переслідували свого першодрукаря Івана Федорова. Цар Олексій Михайлович у договорі з поляками вимагав, щоб "все те, в котрих местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были и впредь чтобы крепкий заказ был безчестных воровских книг никому с нашего королевского величества подцаных нигде не печатати под страхом смертной казни".1
Активна діяльність запрошених з України "вчених людей" незабаром теж почала викликати занепокоєння московської державної та церковної влади. На церковному соборі 1690 р. були піддані осуду "кіевскія новыя книги" П.Могили, С.Полоцького, Э.Славинецького, Л.Барановича, А.Радивиловського та інших авторів, накладено на них "проклятство и анафему, не точію сугубо и трегубо, но многогрубо".2 Це було першими кроками у тривалій боротьбі російської церкви з українською мовою.
* * *
Ставлення Російської Православної Церкви (РПЦ) до української мови в богослужінні та україномовної релігійної книги стане більш зрозумілим, якщо з'ясувати роль, котру все життя відігравала РПЦ у Російській державі. Саме виникнення РПЦ з власним патріархом на чолі тісно пов'язане із світською владою, дії котрої вона постійно освячувала.
1 Цит. за: Харчук Б. Слово і народ // Випробування істиною. – С.64.
2 Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.23.
Протистояння патріархів з князями та царями в Росії були явищами поодинокими і найчастіше закінчувалися на користь останніх. Яскравим прикладом може бути позбавлення патріаршого сану в 1656 р. Никона за намагання встановити зверхність церковної влади над світською. Щоб остаточно придушити можливі незгоди патріарха з можновладцями, "європеїзатор Росії" Петро І для управління церквою створив замість патріархії Святіший Синод. З часом РПЦ перетворилася на частину державної машини Росії, апарат забезпечення царської влади. Начебто від імені Бога вона накладала політичні анафеми: гетьман І.Мазепа, російські народні отамани С.Разін і О.Пугачов. Усе це були політичні вороги царів-імператорів, котрі ніколи не посягали на Бога, а ставили під сумнів всевладдя царату. До речі, Мазепа належав до великих меценатів (сучасною мовою), відбудовував чимало церков, дарував книжки та ікони, але бажав звільнення козацькій Україні. Анафема щодо нього, в розумінні кривавого "революціонера" Петра І, мала стати анафемою прагненням українського народу до волі.
Російські царі вважалися одночасно і главами держави, і главами церкви, верховними захисниками й охоронцями догматів православної релігії. Микола II у бесіді з членами Синоду 5 березня 1905 р. навіть прямо запропонував в патріархи самого себе.1 Так намагалися розв'язати кризу, породжену за чверть століття (1880-1905 pp.) диктаторського правління церквою обер-прокурора Святішого Синоду Победоносцева, котрий зробив РПЦ заборолом найчорнішої реакції в країні. За свідченням О.Лотоцького, його називали в Петербурзі "великим інквізитором Російської церкви".
Усе зводилося до формули: "Один правитель, одна віра, один закон, одна мова". РПЦ ідеологічно обґрунтовувала потреби Російської держави, підтримувала імперську національну політику, великодержавний шовінізм, ідеологи котрого вбачали у православ'ї істинне джерело російського патріотизму. Справжніми патріотами Росії вважалися лише православні віруючі. Свого часу богослов Г.Соколов так писав з цього приводу: "Вітчизна і православ'я для народу є синонімами.
1 Докладніше див.: Волкогонов Д. Ленін. – М., 1994. – Кн.2. – С.225.
Захищати свою вітчизну – те саме, що боротися за православ'я, а захищати православ'я і православних – стояти за батьківщину".1
Зрозуміло, що РПЦ не могла залишитися осторонь національної політики російського уряду, котрий намагався укріпити імперію асиміляцією інородців. Підкреслюючи роль церкви в русифікації неросійських народів, єпископ Веніамін писав: "Православ'я повинно вести боротьбу не просто з чужою вірою, а й з чужими національністю, звичаями і звичками".2 Офіційно вважалося, що особи, які прийняли православ'я у вигляді РПЦ, ставали не лише членами цієї церкви, а й росіянами. Недаремно наверненим у православ'я давали російські імена та прізвища. "Перехід з однієї релігії в іншу, – наголошувалося в огляді перепису населення Росії 1897 року, – нерозривно пов'язаний в Росії із втратою попередньої національності і рівносильний залученню цієї особи або цієї групи осіб до іншої чи інших національностей".3 Про глибину вкорінення такої думки свідчить хоча б висловлювання великого російського письменника та мислителя Ф.Достоєвського: "Понятие "русский" определяется не составом крови, а отношением к Православию".4
Перетворення православ'я на засіб русифікації досягло таких масштабів, що філософ М.Бердяев відзначав: "Московський шовінізм у московській церкві – це… суто московська національна її прикмета. Московська церква насичена московським шовінізмом від гори до споду і в минулому, і в сучасному".5 Наш видатний письменник Пантелеймон Куліш, аналізуючи стан з духовністю в Росії XIX ст., зазначав, що в країні".. .нема віри ні руської, ні грецької, а є віра царська".6 Як наслідок, церква втратила авторитет у народі й співвідповідала за злочини царату. Це була одна з причин того, чому російський народ на критичному етапі історії зневірився в усьому й став легкою жертвою "нової релігії" комуністів. "Святіший Синод, – пророче писав Бердяев напередодні скликання Помісного Собору в серпні 1917 р., – в
1 Цит. за: Шуба О. Вказана праця. – С.86.
2 Там само. – С.90.
3 Там само.
4 Цит. за: Не забывать дорогу к храму // Русский вестник. – 1999. – Февраль.
5 Цит. за: Шуба О. Вказана праця. – С.84.
6 Цит. за: Махун С. "Гарячий Куліш" // День. – 2000. – 27 січня.
останній період свого існування зазнав такого ж розкладу, що й бюрократія, в ньому була та сама гнилість, що й у державній владі. Церковне управління було нав'язане старою державною владою і поділяє його долю."1
У 1943 р. після відомої нічної розмови трьох ієрархів зі Сталіним, цей Валтасар відпустив РПЦ з більшовицького полону. За активного сприяння сталінської влади відбувся Архієрейський Собор, котрий обрав патріарха Олексія. Проте насправді московська патріархія з моменту свого відновлення разом із своїми статутами, положеннями, ритуалами існувала не більше, як сценічна бутафорія, повністю підпорядкована державі. І досягнуто це було руками вищого церковного керівництва, в усьому підпорядкованого голові Ради в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР. Останній важив у церкві куди більше, ніж сам патріарх.
Першим офіційним наглядачем над релігією став генерал держбезпеки Г.Карпов – продовжувач справи обер-прокурора Святішого Синоду Победоносцева. Майже двадцять років він "тримав на контролі" РПЦ, перетворивши її на слухняний напівсвітський орган. Фактично вона була філією ЦК КПРС у церковних справах, забезпечуючи владу партії на цьому "фронті". На практиці це втілилося у дії та заяви, подібні вислову протоієрея Беспалка з селища Володимирівка Марійського району на Донеччині: "Програма КПРС – це голос з неба, нам нічого не лишається, як йому підкорятися".2 Подібне стало можливим у церкві тому, що для РПЦ було не звикати знаходитися в служінні конкретним інтересам російської державної влади. І не мало значення якої Росії – імперсько-шовіністичної чи радянської.
Особливі відносини РПЦ з державою не припинилися й після розпаду СРСР. Патріарх Олексій II на п'яту річницю свого патріаршества 7 червня 1995 р. в присутності кесаря Б.Єльцина заявив про те, що церква "рука об руку з державною владою буде вести Росію до величі та могутності". Дійшло до абсурду – фактичної спільності (хоча й неофіційної) завдань та мети діяльності РПЦ і реакційних російських кіл. Священик Д.Дутко: "Коммунисты сейчас – патриоты, так называемые фашисты – тоже
1 Цит. за: Голос православ'я. – 1999. – Вересень.
2 Цит. за: Сергийчук В. Была ли Программа КПСС вещим голосом с неба? // Независимость. – 1995. – 7 апреля.
патриоты, любящие свой народ, отзывчивые к горю народному. <…> Ведь это чудо: коммунист и священник заодно. Более того: и чекисты заодно, они даже просили прощения за то, что арестовали меня."1 Воронізький епископ Мефодій навіть освятив прапор російських фашистів з РНЄ. Коли нещодавно депутат Держдуми Росії колишній генерал А.Макашов дозволив собі антисемітські висловлювання, він знайшов підтримку в російському суспільстві тільки серед керівництва КПРФ, котре відмовилося засудити висловлювання свого партійного товариша, а також серед фашистів РНЄ та частини ієрархії РПЦ. Схоже на те, що в минулому "православні комуністи" з РПЦ тепер поступово перетворюються на "православних фашистів".
Фактично РПЦ сьогодні намагається знов зробити з православ'я офіційну ідеологію Російської держави, активно виступаючи у якості "троянського коня" російської великодержавної політики. Москва відверто заявляє, що Україна перебуває в сфері її геополітичних інтересів і використовує всі можливі й неможливі засоби просування свого контролю в усі сфери діяльності Української держави. Виконуючи політичне замовлення Кремля, РПЦ намагається посилити, вплив на українське православ'я через Українську Православну Церкву – філію Московського Патріархату. Все, що працює на возвеличення Росії, "віковічної дружби" з нею, всіляко заохочується і підтримується. Як бачимо, принципи життя та діяльності РПЦ залишаються незмінними від самих початків її існування у XV ст.
* * *
Боротьба з українською мовою в церкві тісно пов'язана не лише із загальнодержавною політикою русифікації в Російській імперії, але й із активними намаганнями РПЦ знищити Українську православну церкву, поглинути її та розтворити в собі. Боротьба ця сягає ще середньовічних часів, коли князі Північно-Східної Русі намагалися для підриву політичного впливу Києва перевести катедру митрополита Київського до Володимира-на-Клязьмі. Врешті-решт, це вдалося, а після монгольського погрому з посиленням Москви митрополит перебрався вже туди.
1 Дутко Д. Причина всему – золотой телец // Русский вестник. – Февраль. – 1999.
Митрополити-великороси на цій посаді знаходилися під значним контролем московських князів, і тому більше слугували їх інтересам, аніж православним всієї Русі. Наприклад, святитель Алексій сприяв утворенню Московської централізованої держави і благословляв московського князя на боротьбу за підкорення Твері.
До того ж частина православної пастви опинилася в складі Великого Князівства Литовського, котре Москва вважала своїм конкурентом у справі збирання земель Русі. Митрополит, що сидів у Москві не міг одночасно бути захисником політики Московської держави і пастирем для українських єпархій. Зрозуміло, що Москва не могла не використати вплив митрополита на них для збільшення свого контролю над українськими та білоруськими землями. Неодноразово українські єпископи повідомляли Константинопольському Патріарху про те, що митрополити у Москві не дбають про єдине Христове стадо, а догоджують інтересам московських правителів. Патріарх у свою чергу намагався вплинути на митрополитів. Зокрема, Патріарх Каліста писав митрополитові Олексію так: "Святиня твоя добре знає, що коли тебе хіротонісали, то хіротонісали в митрополита Київського і всієї Росії (тільки так, а не про Русь щодо Московії говорили константинопольські патріархи – авт.), не однієї частини, а всієї Росії. Нині ж чую, що ти не відходиш ні в Київ, ні в Литву, а відвідуєш тільки одну частину (тобто московську – авт.), а другу (тобто українську – авт.) залишив без пастиря, без нагляду й учіння отцівського".1
Врешті-решт, святитель московський Іона у 1448 р. сам проголосив автокефалію РПЦ, і остаточно вона сформувалася із розділенням єдиної митрополії, запровадженої ще князем Володимиром Великим, на дві окремі: Київську та Московську. Київська митрополія залишилася у складі Константинопольського Патріархату, а Московська надала перевагу самоізоляції разом із Московською державою. Тим не менше, московські церковні владики не полишали надії зібрати всіх православних під свою руку, тоді як московський цар благословлявся зібрати їх під своєю світською владою.
1 Цит. за: Неправда московських анафем. – К., 1999. – С.217.
Зрештою, саме для реалізації останнього і було створено Московський патріархат. Тільки 1686 року царгородський патріарх Діонісій під тиском обставин (політична воля Великого візира Османської імперії, в чиїй владі він перебував, а також спокуса одержати 120 соболів та 200 червінців в дарунок від московських послів) легітимізував самопроголошену московську патріархію.
* * *
Зрозуміло, що якась окрема українська церква в цю схему не вкладалася, як і окрема Українська держава. Після "возз'єднання" України з Росією РПЦ ще 34 роки вела боротьбу за включення до свого складу Київської митрополії, поки 1686 року Іван Самойлович у боротьбі за гетьманську булаву не погодився на вимоги Москви. Тоді одразу ж почалася русифікація нових єпархій.
Уже в XVII ст., як зазначалося вище, в Москві недоброзичливо ставилися до української церковної книжки. Спершу церковні владики обмежували її поширення в Росії, а 1721 року влаштували пожежу, яка знищила бібліотеку Печерської лаври у Києві (до речі, це був не останній подібний захід у боротьбі проти українського слова). Але тепер, застосовуючи інструменти світської влади, вони отримали можливість взагалі не допускати їх написання. За розпорядженням уряду діяв спеціальний цензор, котрий виправляв українські тексти перед друкуванням. Коли 1726 року один з київських ігуменів просив дозволити надрукувати акафіст св. Варварі, написаний київським митрополитом, згода на це була надана з умовою, що акафіст буде перекладено "на великороссийское наречие". Те саме повторювалося й пізніше. У 1769 р. Київська лавра ходатайствувала перед Синодом про дозвіл друкувати українські букварі, бо московські в Україні не купують. Але Синод відмовив. Навіть старі книжки українського друку єпархіальному начальству наказали вилучати й замінити надісланими з Москви.
З останньої чверті XVIII ст. київські митрополити згідно з урядовими побажаннями запровадили російську мову викладання у Київській академії, а згодом і в інших духовних школах. Особливу старанність у витісненні української мови виявив у 1780-х pp. митрополит Самуїл Миславський, котрий запровадив у академії російські підручники та російських викладачів. Кількох студентів відрядили до Московського університету вивчати російську мову для майбутнього її викладання у Київській академії. У 1786 р. Миславський наказав також, щоб в усіх церквах священики та дяки правили службу й читали молитви "голосом, свойственнымъ россійскому наречію".1
За півстоліття до цього викладачі-українці у московських землях створювали школи й мимохідь призвичаювали учнів-великоросів до української вимови. Тепер вживалися заходи з виправлення цих наслідків та викорінення української мови в українських духовно-освітніх закладах. Київський митрополит Гавр. Кременецький зневажливо говорив про неї, як про "простонародное старинное здешнее, с польским и славянским смешанное наречие", і намагався навіть українські історичні пам'ятки перекладати "на чистый российский слог".2
Для усунення української вимови давалися спеціальні настанови по церкві. Єпархіальні начальники зобов'язувалися слідкували, аби священики і дяки читали церковнослов'янською з дотриманням великоросійської, а не української вимови.3 На Правобережжі після приєднання до Росії особливу увагу звернули на те, щоб і тут священики промовляли молитви російською мовою.
Подібне перетворення відбувалося і з духовенством. "Революціонер" Петро І надавав перевагу освіченим українцям та білорусам замість надто консервативних росіян. Але така надмірна увага до перших сприяла їх зросійщенню так само, як і русифікації української церкви. Особливо це стало помітно у XVIII ст., коли великоросійське духовенство розпочало виходити з ролі учня українців. Московська синодальна цензура розгорнула переслідування в церкві не лише української мови, але й усього українського, виганяла ніби "єресь" із православ'я. За її поданням у 1800 р. з'явився царський указ про заборону будувати церкви в українському стилі. Згодом так само заборонили українське малярство й різьбу.
Тотожність обґрунтування русифікації в церкві та у суспільстві ще раз наводить на думку про використання РПЦ
1 Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.24.
2 Грушевський М. Вказана праця. – С.304.
3 Там само. – 302.
світською російською владою у якості найголовнішого інструменту русифікаційної політики. Так, наприклад, зроблений П.Морачевським у 1860 р. український переклад Біблії, хоча і був схвалений комісією Петербурзької Академії наук, проте надрукований не був через заборону Синоду РПЦ. Останній вважав, що наявність україномовної Біблії "призведе до ослаблення зв'язку Малоросії з Росією".1 Спеціальними указами 1881 року заборонялося проголошення церковних проповідей українською мовою, а 1888 – хрещення українськими іменами. У 50-річчя смерті Тараса Шевченка РПЦ не дозволила правити панахиду за упокій душі українського поета. Коли на початку XX ст. один з майбутніх фундаторів Державного банку УНР К.Клепачівський, який навчався тоді у Житомирській духовній семінарії, разом з кількома однодумцями звернувся до ректора з проханням про дозвіл виконувати ранкову літургію українською мовою, рішення ректора було однозначним: всіх відрахувати із семінарії.
Навіть після 1917 р. робилося все можливе, аби не допустити українську мову до церкви. Митрополит М.Єрмаков намагався не допускати українців на посади єпископів в Україні, а з приходом білогвардійської влади церкви, де мали місце богослужіння українською мовою, переосвячувалися. Мало того, на це закривала очі радянська влада, відома своїм загальним негативним ставленням до "опіуму для народу". Політбюро ЦК КП(б)У схвалювало репресії щодо автокефалістів і затвердило програму роботи з розкладу серед них. Інакше, наприклад, важко пояснити причини переслідування чекістами Євгена Тичини – брата українського поета Павла Тичини. Він був регентом Новобасанської автокефальної церкви, а заарештований 1923 року проходив у справі №56 "Дело об организации банды с целью подрыва Советской власти" і звинувачувався в тому, що "принимал участие в украинизации церкви (какова работа считается как политгруппировка)".2
Таким чином, викорінення української мови, знищення самої української церкви – все це завжди було одним з аспектів вікової російсько-радянської політики з асиміляції України.
1 Див.: Шуба О. Вказана праця. – С.146.
2 Сосновська Т. Як я Женю – свого брата – рятував у ЧК // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1994. – №1. – С164.
* * *
Привид українського сепаратизму жахав Москву, тому і після розвалу Російської імперії Кремль не відмовився від старої національної політики. Незалежна від Московського патріархату українська церква самим фактом свого існування ставила під загрозу владарювання Москви в Україні. Тому до війни зазнала цілковитого розгрому Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Після війни радянська влада офіційно об'явила "зрадницькою" іншу українську церкву – греко-католицьку (УГКЦ). У 1946 p. HKBC зібрав у Львові 235 заляканих делегатів і провів небачений досі в історії церков "собор". Учасникам дійства НКВС сплачував добові. Собор розірвав Берестейську унію 1596 р. і "возз'єднав" УГКЦ із маріонетковим Московським патріархатом. Згодом так само зробили з Карпато-Руською православною церквою, котра перебувала під юрисдикцією Сербської церкви. Там теж фігурували агенти НКВС під виглядом "місцевого духовенства". У їх "проханні", написаному під диктат начальника політуправління Радянської Армії Л.Мехліса, містилися такі слова:
"Великому вождю, Маршалу Радянського Союзу, товаришу Иосифу Вісарионовичу Сталіну. Ми, підписані нижче представники Православних Общин в Карпатській Русі, виражаючи волю всього руського православного народу, просимо включити Закарпатську Україну (Карпатську Русь) до складу СРСР у формі: Карпаторуська Радянська Республіка… У нас всі знають, що "от Карпат до Владивостока и Кремля все русская земля"… Чому наш народ не втік раніше за Карпати до галичан в Польщі? А саме тому, що наш народ ніколи не поділяв і не погоджувався з ідеологією галицьких, українствуючих…"1
Перший секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов звернувся тоді до Сталіна з пропозицією таємно знищити верхівку УГКЦ на Закарпатті, котра аж ніяк не поділяля позицію провокаторів з числа політичних русинів й не бажала підкорятися Москві в особі російської церковної влади. Сталін нічого проти не мав, і архієпископ УГКЦ на Закарпатті Т.Ромжа потрапив у "автокатастрофу". В лікарні Ужгорода його отруїли.
1 Чорна книга України. – К., 1998. – С.61.
Подібними методами зміцнювалася радянсько-російська влада не лише на українських землях, але й у Прибалтиці, де НКДБ провів низку заходів з ліквідації автокефалії православних церков Латвії, Литви, Естонії. Цікаво, що так само діяв і російський царат. Зокрема, імператриця Катерина II намагалася насильницьки навернути українських греко-католиків у православ'я з підпорядкуванням РПЦ. У цьому не може бути нічого дивного, адже Московська патріархія слугувала звичним провідником державної політики. Тому світська влада і за Російської імперії, і за СРСР намагалася розширити вплив РПЦ, тобто свій власний вплив. Уже згадуваний генерал держбезпеки Карпов доповідав Сталіну: "З метою паралізувати спробу створення православних церков Близького Сходу і обмеження дій Грецької церкви (тобто усунути конкурентів впливові у православному світі маріонеткового московського патріарха – авт.) доцільне періодичне надання грошової допомоги православним церквам: Антіохійській, Олександрійській і Єрусалимській з боку Руської Церкви".1 Православна Церква Чехії та Словаччини з приходом радянських військ також була "добровільно" перепідпорядкована від Сербської церкви Московському патріархатові. У 1947-1948 pp. сталінське МДБ намагалося провести Всеправославний собор, на якому московський патріарх отримав би статус Вселенського, тобто пересунувся з п'ятого місця в ієрархії патріархів на перше. Однак створити своєрідного православного Папу Московського не вдалося.
Боротьбу за утримання під своїм контролем якомога більшої частки православного світу Московський патріархат продовжує і сьогодні. Як і раніше, це в інтересах також і світської російської влади, котра подає патріархатові посильну допомогу. Зокрема, за ініціативою РПЦ влада здійснює репресії щодо релігійних організацій, котрі не підкоряються патріарху. Яскравий приклад – збройне захоплення органами влади в ніч з 29 на ЗО вересня 1997 р. Богоявленського Собору УПЦ Київського патріархату в м.Ногінську під Москвою. Таким є відношення РПЦ до організацій, котрі ставлять під сумнів її монополію на духовність та монополію Москви на політичну владу в межах православного слов'янського світу.
1 Цит. за: Якунін Г. Справжнє обличчя московської патріархії у минулому // Народна газета. – 1997. – №5.
Виходячи з цих установок, РПЦ засуджує прибічників Єдиної Помісної Автокефальної Української Православної Церкви, бо це начебто руйнує єдність православних слов'янських народів. Між іншим, надання автокефалії Грузинській церкві в 1946 р. не зруйнувало СРСР. Автокефалію сьогодні мають також православні церкви Болгарії, Польщі, Румунії, Сербії, Естонії, навіть Албанії. Проте Україні відмовляється у праві на автокефалію, хоча за кількістю православних вона переважає усі ці країни разом узяті, а її православна церква існувала протягом 988-1686 pp. Однак Помісний Собор РПЦ, на якому теоретично мало б розглядатися питання про автокефалію Української православної церкви, вже вкотре відкладається. Натомість українцям пропонується УПЦ Московського патріархату – начебто українська за формою, але незмінна філія РПЦ за сутністю.
Зокрема, це яскраво простежується у ставленні до української мови, котре в УПЦ МП копіює РПЦ найгірших часів обер-прокурора Победоносцева. Діяльність РПЦ в Україні завжди мала відверто антиукраїнське спрямування на повне знищення духовності нашого народу та його русифікацію. 13 вересня 1998 р. новопризначений єпископ Кіровоградський і Олександрійський УПЦ МП Пантелеймон в Свято-Покровській церкві м.Олександрії заборонив хору співати духовний гімн "Боже Великий Єдиний, нам Україну храни", а також виголошувати проповіді українською мовою. Між іншим, формально кожен приход вільний сам обирати мову служіння, але тільки формально. Навчання в духовних закладах, як правило, ведеться російською мовою. В національних релігійних центрах України, котрі з XVII ст. перебувають в руках РПЦ, – Києво-Печерській та Почаївській лаврах, Спаському соборі в Чернігові, Іллінському монастирі – все русифіковано. Церковні ятки і лавки переповнені духовною літературою з Москви, усі написи, назви, путівники, об'яви російською. У Києво-Печерській лаврі екскурсії територією нижньої Лаври та печерах проводяться монастирськими пастирями тільки російською.
Картина дискримінації української мови стане більш зрозумілою, якщо врахувати, що Україна ще в 70-ті pp. складала 60% всіх православних громад Московського патріархату, а до 70% семінаристів були українцями. Небезпека політики РПЦ під прикриттям УПЦ МП стає особливою і сьогодні, зважаючи на місце У ПІД МП в українському суспільстві:1
| Назва Церкви | Кількість православних громад | ||
|---|---|---|---|
| 01.01.1997 | 01.01.1998 | 01.01.2000 2 | |
| УПЦ МП | 6882 | 7386 | 8500 |
| УПЦ КП | 1529 | 1901 | 2500 |
| УАПЦ | 1167 | 1063 | 988 |
Про неукраїнський характер УПЦ МП свідчить також і те, що вона разом із РПЦ вважає святим суздальського князя Андрія Боголюбського, роль котрого в історії Київської Русі вже розглядалася вище. Предстоятель УПЦ МП митрополит Володимир (Сабодан) – постійний член Синоду РПЦ. Як митрополит так званої "української" православної церкви Сабодан виступає лише в Україні, а за її межами "перетворюється" на митрополита київської митрополії РПЦ. Саме в такій якості він був представлений в Єрусалимі під час відзначення 2000-ліття Різдва Христового, коли разом з іншими московськими попами оточував Єльцина. Отже, держава українська, а церква в ній – російська, чужоземна. 1997 року Сабодан офіційно відмовився від претензій на автокефалію УПЦ, бо Московському патріархатові було незручно втрачати обличчя своєю відмовою Україні. Мало того, УПЦ МП активно співпрацює з усіма політичними силами, котрі прагнуть знищення Української держави та повернення України "в лоно российской державы". За ініціативою Тверського руху "біля витоків трьох слов'янських рік" патріарх Олексій II провів Хресний хід "по місцях, де колись проживало єдине населення Давньої Русі" "з метою духовного пробудження та єднання слов'янського світу". Відповідно до цього в Україні постав "Союз православных братств", котрий, підтримуючи на минулих президентських виборах відновлювача СРСР голову КПУ П.Симоненка, пропагував: "Врятуй, Господи, нас від чуми,
1 Таблицю взято з: Владіс В. Україна та Росія в дзеркалі релігійної статистики // Вечірній Київ. – 1998. – 24 жовтня.
2 Зеркало недели. – 2000. – 4 марта.
Кучми і прочія лютия напасті! Укріпи, Господи, раба Твого Петра, даруй покаяння щире та перемогу на супротивния!"1 У мовному контексті Симоненко "предоставит равенство для свободного развития украинской и русской равноправных культур", "в школы вернет нормальные программы", "восстановит Родину". І все це можна було зустріти в листівках, розповсюджуваних у головному храмі Києво-Печерської лаври – Трапезній церкві. Щодо "хресної ходи" Олексія II, то про недвозначні політичні цілі тієї акції говорилося так: "Святійше та Блаженнійше благословіння виконані – Русь містично єдина!"
Голова КПУ П.Симоненко віддячив за підтримку УПЦ МП, коли вибухнув нападками в пресі на ворогів православ'я, якими "є передусім представники войовничих українських націоналістів (тобто УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ – авт.)"2 Як бачимо, представник філії однієї російської організації в Україні допомагає іншій у справі утримання й посилення її впливу в нашій державі: "Комуністи і православна церква мають, отже, значний соціальний простір для спільної діяльності, для тісного співробітництва".3
* * *
Як бачимо, українські церкви переслідувалися всіма завойовниками в усі часи, намагаючись закріпитися в Україні поширенням дії на її теренах то католицтва, то Московського патріархату. Чужі церковні центри історично діяли не на користь України, викорінювали українську мову, гальмуючи процес здобуття української незалежності. Національна ж церква навпаки цей процес прискорювала, і саме тому зазнавала переслідувань.
Сьогодні ситуація принципових змін не зазнала. Перебування УПЦ під юрисдикцією Московського патріархату впливає на мовну ситуацію в Україні в цілому. УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ відразу стали на шлях повної українізації літургії. Поступово переходять з російської на українську мову протестанти. Користуються українською мовою в богослужінні також українські римо-католики. І тільки УПЦ МП – філія РПЦ в Україні – твердо дотримується церковнослов'янської та російської мов.
1 Україна молода. – 2000. – 14 січня.
2 Симоненко П. Комуністи про церкву та її роль у житті сучасної України // Голос України. – 1999. – 26 травня.
3 Там само.
Між іншим, комісія Всесвітньої Ради Церков та Комітету Європейських Церков у лютому 1993 p., вивчаючи релігійно-церковне життя в Україні, дійшла висновку, що для послаблення міжконфесійної напруги доцільно було б проводити богослужіння в одному храмі почергово національною і церковнослов'янською мовами. До речі, 71,1% опитаних українців бажали б, щоб богослужіння велося у церкві рідною мовою.1 Наприкінці XIX ст. після офіційної царської заборони виголошувати церковні проповіді українською мовою, М.Костомаров у статті "Малорусское слово" відзначав, що через це "скрізь між малоросами поширюється відчуженість до церкви… якесь вороже ставлення до духовенства".2 Народ прагне сприймати святе у рідних йому, природних формах.
Але УПЦ МП ігнорує все це, пояснюючи своє небажання православними традиціями. Виявляється, русифікація українців через церкву – це традиція. Адже об'єктивно УПЦ МП сьогодні виховує серед зросійщених українців нелюбов до рідного слова, формує думку про непотребу спілкування українською мовою, мовляв, удосталь і однієї російської. Ще б пак! "Усе, що спрямоване зараз на єднання людей, треба підтримати", – підкреслив патріарх Олексій II. "Канонічна єдність православ'я в усіх східнослов'янських країнах, – підспівує йому голова КПУ П.Симоненко, – становить об'єктивну духовну основу зміцнення єдності слов'янських народів, бо православне культурно-історичне надбання є спільним багатством українського, російського та білоруського народів".3
Як бачимо, на захист русифікації через єдину російську церкву об'єднуються всі поборники "єдиної, неподільної" в усіх її варіантах, в тому числі православні ідеологи-політикани й колишні борці проти "опіуму для народу". Адже збереження та поширення русифікації українців надає їм відчуття спільності з Росією. На такому підґрунті в майбутньому можна буде поховати Українську державу, відроджуючи "Велику Росію" в імперському або радянському варіантах. Чи не це завжди було і залишається головною метою діяльності РПЦ? Чи не тому УПЦ МП
1 Шуба О. Вказана праця. – СІ55.
2 Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.26.
3 Симоненко IL Вказана стаття.
стримує процес об'єднання українського православ'я і утвердження української мови в усіх сферах суспільного життя України? Історія вже давно дала відповіді на ці запитання, однак вони чомусь залишаються риторичними.
Аналізуючи все викладене вище, слід зазначити, що сучасний стан розділеного православ'я і панування РПЦ на наших теренах є не лише наслідком розшматованості українських земель і української Церкви впродовж тривалого часу, а й закономірною протидією українським національно-державним інтересам. Вихід із цієї ситуації цілком очевидний – становлення єдиної Української Помісної Православної Церкви. Української не за назвою, а за сутністю. Говорячи про економічне, соціальне, духовне укріплення України XXI століття, Президент Л.Кучма у присвяченій 2000-літтю Різдва Христова промові зазначав:
"Держава, не втручаючись у внутрішні, суто церковні справи, сприятиме… об'єднавчим процесам, котрі могли б (і повинні!) привести до утворення єдиної Помісної Православної Церкви".
Виключення негативного впливу РПЦ можливе тільки через об'єднання українського православ'я – головний інструмент у формуванні української політичної нації й у побудові великої і могутньої держави, головний інструмент у припиненні багатовікової русифікації та мовно-культурному відродженні.