Початкова сторінка сайта ТВОЯ МОВА;

5. Українофоби сорому не ймуть.

По закону апостола
Ви любите брата!
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті.
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу
Т. Шевченко.

Генеральна лінія поведінки антиукраїнства полягає в тому, щоб дискредитувати ідею української державності в очах українців та всього народу України. Для цього вважаються прийнятними усі засоби: звинувачення незалежності в злиднях повсякденного життя країни, під виглядом глузування з української національної ідеї культивування зневаги до неї, "розмивання" української нації через інформаційну війну проти нашої політичної свідомості тощо. Чи не найперше місце в цій програмі дій посідає боротьба проти реального державного статусу української мови і за особливий статус російської в Україні. "Надо сделать так, чтобы они (громадяни України російської та інших національностей, "русскоязычные" – авт.) не чувствовали отрыва от России", – говорилося деякими відомими своїми шовіністичними поглядами російськими політиками на "круглому столі" московського телеканалу "ТВ Центр" з приводу великого україно-російського договору.¹

Якщо статус російської мови в Україні буде підвищений до державного, якщо вдасться остаточно поховати українську мову і культуру, наша державність буде суто формальною, а Україна перетвориться на таку собі країну сателіт Росії, васала Москви, якими свого часу були країни Варшавського Договору. Ну, а згодом, після того як Росія впорається із своїми внутрішніми проблемами, настане черга нового "збирання земель" – Москвою.

1 Див.: Білкей В. Вказана стаття.

І тут з приєднанням України вже не буде ніяких проблем, адже вона до того часу буде внутрішньо "розмита" всілякими оборонцями російської мови в Україні, котрі насправді мають значно ширше завдання – повернення України до складу Росії. Можливо, ця "п'ята колона" встигне посісти провідні урядові посади в Україні й виконає сумну роль, подібну до ролі міністра оборони Норвегії фашиста Квіслінга в окупації його батьківщини Гітлером.

Програму боротьби проти зміцнення української державності ще у 1992 р. запропонував відомий російський політолог С.Караганов у секретній записці "Як працювати з Україною". У цій та подібних до неї програмах йдеться про вплив на російське населення, що живе на терені України, з метою розхитування політичної цілості країни через створення різних громадських, наукових, ділових, військових організацій, спеціальних російсько-українських установ для їх підтримки та фінансування.

Яскравим прикладом реалізації цих задумів є російський наступ в інформаційному просторі України з метою нав'язування її народу ідеалів та інтересів Російської держави. Хто знає, яких результатів досягла б ця духовна агресія, якби Росія не заплуталася у своїх внутрішніх проблемах. Спостерігаючи за постійним кровопролиттям у Росії, навіть громадяни України російської національності почали з пересторогою відноситися до перспективи знищення Української держави. Варто використати цей "прокол" російської пропагандистської машини, щоб зменшити її вплив на ментальність і духовне життя наших громадян.

Щодо решти методів діяльності українофобів, то необхідно знати в обличчя ворогів нашого народу й держави, аби зменшити негативні наслідки їхньої "праці". Українська мова вважається ними найголовнішим об'єктом для наступу, оскільки саме її повсякденне розповсюдження наочно підкреслює у підсвідомості громадян окремішність України від Росії з її глобальними інтересами, протистоянням НАТО, війною на Кавказі, тощо. За умови обмеження і поступового зникнення української мови "вакантне місце" в культурі нашого народу отримає виключно російська мова. У цьому разі знищення державної незалежності України не викличе опору з боку народу. Адже він буде вважати себе часткою єдиного російськомовного культурного простору, і в приєднанні України до Росії не вбачатиме нічого протиприродного.

Отже, чітко простежується зв'язок: боротьба проти української мови – боротьба проти Української держави. Фронтів облоги української мови існує декілька. Перший з них – інформаційний – уже аналізувався вище. Закон про мови 1989 року виявився занадто "оксамитовим", аби його виконували. Тому маємо в сучасному житті парадоксальну ситуацію, коли русифікація в українському суспільстві триває і поглиблюється навіть за умови виборення власної державності. Демократичне твердження закону про "вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин" в Україні тлумачиться українофобами як право використовувати російську мову всупереч тому ж самому закону практично скрізь: у Верховній Раді, на телебаченні, радіо, в системі освіти, у Збройних Силах тощо.

Українофоби всіляко намагаються зберегти це становище. Мовляв, так "исторически сложилось", що російська мова панує в Україні. То не будемо силувати говорити українською, а будемо вже до кінця "оксамитовими". При цьому таких "лібералів" не цікавить, якою ж ціною і в який спосіб воно так історично склалося. Дехто, як, наприклад, заступник голови Громадянського конгресу України О.Лузан, береться взагалі ігнорувати історію, відкидає систематичне придушення української мови у минулому, проголошуючи необхідність враховувати лише фактичний стан речей. Мовляв, важливо тільки те, що російська мова панує в Україні, а "історія цього питання для Європи не має значення".¹

Можливо для Лузана і "Європи" дійсно не важливо, як воно там "історично склалося", але не для України та українців. Однак будь які спроби змінити принизливе становище української мови наражаються на другий фронт її організованої облоги – протест. Він має кілька різновидів за ступенем радикальності. У всіх на слуху галасливе репетування про витіснення російської мови із вжитку в Україні, до котрого впритул наближаються звинувачення в насильницькій українізації. Ось деякі із цих вельми численних "шедеврів":

1 Див.: Яка двомовність нас чекає // День. – 1997. – 9 сентября.

Із заяви "Русской общины г.Киева" до столичної адміністрації 1 жовтня 1998 р.: "Последние годы на Украине происходит целеустремленное, планомерное ущемление прав русского и русскоязычного населения.. .Опошляется национальное сознание путем принудительной и обвальной, фактически насильственной украинизации… Нет возможности в коротком заявлении осветить всю масштабность антирусской кампании, которая проводится на Украине. Но и приведенного достаточно, чтобы сказать – происходит самое страшное – разрушение единого русско-украинского духовного пространства."

Наслідкам існування цього простору для української культури, а особливо методам його утворення відведено чимало місця на сторінках нашої книги. Неупереджений аналіз стану справ свідчить про необхідність рятувати саме українську мову, а не добивати її під гаслом боротьби з насильницькою українізацією. Однак занепокоєння становищем української мови у "оксамитових" лібералів ви не знайдете. Натомість, наприклад, у "Зверненні" ініціативної групи "Руху на захист прав російського населення Донбасу" є вимоги "пропорційного розвитку мов" у розумінні негайного припинення утисків російської мови на користь української. Начебто це не в містах Донеччини тільки 4,1% школярів мають змогу вчитися українською мовою, хоча питома вага українців серед місцевого населення набагато більша.¹ Так кого і від кого треба захищати? Звідки така ненависть до України?

Проте до галасування "общін" одразу ж підключається "важка артилерія". Російські політики-українофоби на кшталт Жириновського, Затуліна, Міграняна, Глазьева роздмухують багаття незадоволення утисків росіян в Україні: "Мы должны быть сострадательными к людям, которые не по своей воле живут и не собирались жить ни в каком государстве, кроме России… (Треба домогтися – авт.) чтобы им гарантировали право на русский язык, преподавание на русском языке, чтобы они не считались людьми второго и даже третьего сорта." ². I ось уже В.Путін у день призначення його головою уряду Росії чітко і суворо пообіцяв

1 Документи – антиукраїнські за змістом // Літературна Україна. – 1999. – 4 квітня.
2 Цит. за: Білкей В. Вказана стаття.

Держдумі "всіма засобами захищати інтереси росіян, що проживають в інших країнах". Всіма засобами! Хто б це гарантував і обіцяв подібне українцям у їх власній державі?!

Ну та Бог з ним, із Путіним. Його гарантії у вигляді авіабомб і артилерійських снарядів у Грозному впали і на голови цивільних росіян також. Бий своїх, аби чужі боялися! Значно важливіше інше – боротьба проти української мови та українства в цілому ведеться на теренах нашої держави під прапором боротьби за права людини. І тому до неї приєдналися деякі кола нашої ж інтелігенції. Йдеться не про псевдо науковців типу головного редактора "Сіверських вістей" В.Ільченка або члена "Русской общины г.Киева", голову секції слов'янських мов "Киевского городского общества русской культуры "Киевская Русь" А.Желєзного, котрі у своїх відверто українофобських "працях" слідом за пропахлою нафталіном концепцією М.Погодіна відстоюють тезу про українську мову як "один из многочисленных диалектов русского языка", зіпсований польськими словами.¹ Мова йде про відомих українських вчених, як, наприклад, академіка П.Толочко.

У своїй брошурі "Що або хто загрожує українській мові?" він з великим пафосом відстоює мало не загальноросійську любов до української мови і на цій підставі докоряє нерозумним українцям за їх зусилля подолати двомовність, вбачаючи в цьому цілеспрямоване витіснення російської мови.² Розуміння того, що має місце зовсім не боротьба проти мови Пушкіна і Лермонтова, а протидія сучасним формам русифікації, у П.Толочка немає. Також немає розуміння того, що російська мова таки дійсно використовувалася в якості інструменту багатовікової політики асиміляції українців: "Треба все зробити, аби невміле, часом агресивне заперечення російської мови в Україні, яка, начебто, здавна є знаряддям імперського і тоталітарного зросійщення українців, не призвело до політичного розколу народу". ³ П.Толочко не бажає вбачати в спробах національного відродження протест проти використання великої російської культури в якості зашморга для українського слова.

1 Див.: Ильченко В. Так что же такое украинский язык? // Сіверські вісті. – 1997. – 6 вересня. Железный А. Происхождение русско-украинского двуязычия в Украине. – К., 1998. – 107 С.
2 Див.: Толочко П. Що або хто загрожує українській мові? – К., 1998. – 32 С
3 Там само. – С. 21

Навпаки, він нагадує про виняткову близькість українцям російської мови, а тому вважає дискримінацією ненадання їй державного статусу в Україні. Адже "українська мова, як і російська, веде свій родовід від спільної давньоруської мови".¹ Міцно ж вкоренилася з радянських часів ця політико-міфологічна казка, винайдена не стільки істориками, скільки хазяями партійних кабінетів! Однак можна було б не звертати уваги на всі подібні твердження академіка П.Тол очка (зрештою, кожен має право на свою думку), якби не його спроби виправдати радикальну українофобію згаданого вище А.Желєзного:

"На одному із засідань Верховної Ради України (від 21.10.98 p.), де в черговий раз виникло питання української мови, В.Чорновіл виступив із заявою про необхідність притягти до відповідальності Анатолія Железного, котрий, начебто, стверджує, що українська мова є діалектом поміж російською і польською мовами. Насправді А.Желєзний говорить про наявність у сучасній українській мові великої кількості полонізмів, які проникли до неї за часів входження України до складу Річі Посполитої і зробили її відмінною від мови російської. Можна, звичайно, дискутувати з цим та й іншими положеннями, у його праці, справді, багато дискусійних тверджень, але закликати до покарання, то вже занадто. Після цього, напевно, В.Чорновіл і А.Желєзний уже ніколи не дійдуть порозуміння." ²

Кого вводить в оману шановний академік? Чи він погано читав "творіння" Железного? То варто дещо процитувати:

"Итак, возникновение украинского языка – это следствие ополячивания славяно-русского языка".³

"…В результате сильнейшей полонизации славяно-русского языка в сельских местностях отторгнутой врагами юго-западной части Руси (будущей Украины) постепенно выработался новый диалект, который сейчас принято называть украинским языком".⁴

1 Там само. – С. 13.
2 Гам само. – С.21-22.
3 Железный А. Происхождение русско-украинского двуязычия в Украине. – К., 1998. – С.10.
4Там само.– С. 18.

Одночасно з цим, за Желєзним, у містах Україна "русский язык" зберігся і за польського панування. Тому навіть про історичну двомовність в Україні немає підстав говорити, бо не існує ані окремої української мови (це лише обмежений сільською місцевістю полонізований діалект російської), ані русифікації (це лише природній і ненасильницький процес "відчищення" російської мови від польських нашарувань):

"Когда Украина вернулась в лоно Русского государства, ни в какой "русификации" просто не было необходимости, так как язык городского населения мало чем отличался от обычного русского языка других регионов России. <…> Процесс, который называют "русификацией", возник значительно позже, когда новая разночинная украинская интеллигенция начала мечтать о независимой от России национальной державе. <.. .> Естественно, царское правительство отчетливо видело, что за всеми этими "хождениями в народ" кроется идея самостийничества и старалось противодействовать попыткам расширения сферы распространения украинского сельского диалекта. Отсюда все эти указы и ограничения, которые, правда, никто и никогда не выполнял. Таким образом, так называемая "русификация" – это попытка сохранения исторически сложившегося в Украине статус-кво".¹

Коментарі тут зайві. Зауважимо тільки, що при дослідженні минулого у нас зовсім не склалося враження, що царські укази та радянські директиви ніхто не виконував. Якраз навпаки, їх виконували вельми ретельно. І тому на сторінках нашої роботи ми якраз і намагалися відобразити методи їх реалізації та наслідки, до яких це призвело.

Що ж стосується бідкань П.Тол очка з приводу неможливості порозуміння покійного нині В.Чорновола з Желєзним, то викликає подив сама можливість таких речей між патріотами України, котрим вдалося повернутися живими з радянських таборів, і однодумцем авторів ось таких заяв:

"У меня, который родился и вырос в Украине, …последние годы, как и у многих моих соотечественников возникло к украинской мове нечто вроде аллергии".²

1 Там само. – С.13-14.
2 Железный А. Вказана праця. – С.75.

І взагалі:".. .Под прикрытием ваших истерик о чистоте и обязательности украинской мовы идет развал не просто Украины, а всего славянства".¹ Не більше і не менше. Далі вже їхати немає куди, окрім одного єдиного виходу – до таборів усіх носіїв української мови як зрадників, котрі розколюють слов'янство.

* * *

У найбільш комплексному, повному вигляді разом із псевдонауковим обґрунтуванням вимоги русифікаторів викладені президентом національно-просвітницької громади "Русское собрание" Алою Потаповою в тижневику "Зеркало недели" (26 лютого, 2000), де вона констатує таке:

"До развала СССР русский язык имел законное, почти стопроцентное распространение на территории Украины, пожалуй, за исключением Украины Западной. Объявив о создании собственного государства, страна стала думать о собственном языке. И избрала таковым украинский (хотя, например, Индия избрала английский, а немало стран имеют два и более языков)."²

Але хотілося б нагадати шановній А.Потаповій, якими методами (репресії, депортації, голодомори), якими заборонами української мови (урядові циркуляри, укази, постанови ЦК) протягом трьох століть знищувалася наша культура й реалізовувалося це "законне, майже стовідсоткове розповсюдження" російської мови на українських теренах. Західна Україна тільки тому не потрапила під це "законне, стовідсоткове розповсюдження", бо знаходилася під владою Москви зовсім недовго, якщо порівнювати з 300-річним російським пануванням над рештою українських земель.

Думається, письменниця А.Потапова все це добре знає, але ні півсловом не обмовилася. Не вигідно згадувати? Потапова продовжує втовкмачувати, "…что русский язык – носитель колоссального пласта информации, культуры, неразрывно связанный с украинской, понятный и используемый миллионами жителей Украины, дающий возможность общения со всеми

1 Там само.
2 Потапова А. Как тебе говорится, Украина? // Зеркало недели. – 2000. – 26 февраля.

республиками бывшего Союза, один из рабочих языков ООН – стал вызывать раздражение и неприятие".¹

Чи не помиляється Потапова навмисно? Хіба не українська мова, мова корінної нації якраз викликала і викликає у шовіністів "раздражение и неприятие"? I за царської, і за радянської імперії панівна російська мова підім'яла під себе українську мову й вела справу до того, щоб остання взагалі зникла "за ненадабностью". Тільки розпад Радянського Союзу призупинив цей процес.

"Язык – это генная память народа," – говорить А.Потапова. Якщо для російського народу це так, то чому відбирали і хочуть знову відібрати цю генну пам'ять у нашого народу? Інакше як зрозуміти наступний вислів Потапової: "Читать украинцу только украинскую литературу, по крайней мере, неперспективно… (русские от своей культуры не откажутся)".²

Ось так. А якщо читати тільки російську літературу? І світову не читати? Чи не перспективна лише українська? Хотілося б відповісти Потаповій, що після набуття державної незалежності українці також не відмовляться від рідної культури, як не відмовлялися у найгірші часи чорносотенної реакції й радянського терору проти "націонал-ухильництва".

Українці на відміну від багатьох інших народів ніколи не були шовіністами, а йшли по життю зі словами Великого Кобзаря:

Не дуріте самі себе,
Учитесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь,
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.

Не маємо сумнівів, що поряд із рідною мовою наша молодь знатиме і російську, і чимало іноземних мов. Відмовлятися від російської, а саме так тлумачить українське відродження більшість українофобів, насправді ніхто не збирається. По-перше, будь-яка взаємодія збагачує культури, і не можна самоізолюватися, власноруч обкрадаючи самих себе.

1 Там само.
2 Там само.

По-друге, українці ніколи не принижували і не принижують інші мови, як це робили імперії щодо пригноблених народів. Вони лише хочуть повернути рідну мову своїм дітям, в котрих влада відбирала її впродовж століть, знищуючи захисників українства. Не витіснення і відмова від російської мови, а поряд із її знанням повернення до рідних коренів. Ось справжня сутність українського відродження, котре так намагаються дискредитувати різні великоросійські шовіністи.

* * *

Особливий фронт облоги української мови представляє собою відстоювання ідеї державної двомовності в Україні. Часто це прикривається демократичними гаслами про повагу до російської мови. Професор Н.Озерова доводить:

"А ведь Украине сам Бог дал возможность быть двуязычной. Так надо этот шанс умело использовать, а не шарахаться от попытки это сделать, как от чумы."¹

Ось і академік П.Толочко вважає, що двомовність вирішить усі нагальні проблеми суспільства:

"Переконаний, що визнання двомовності, за якої державною і першою мовою в Україні буде українська, а другою російська, зніме психологічну і соціальну напругу в суспільстві і розблокує шлях до становлення української політичної нації".²

А хіба не борцями за двомовність насаджується ця напруга в суспільстві? Опитування Кримського центру гуманітарних досліджень яскраво ілюструє, що лише 4,3% респондентів називають серед першочергових мовну проблему, а більшість цікавлять проблеми побуту.³ То навіщо ж "двомовники" розгойдують суспільний човен? А тому, що сьогодні розмова про двомовність – це спроба не дати відродитися українській мові, не дати утворитися сучасній українській політичній нації. Ще у Біблії сказано: "Ніхто двом панам служити не може". Посилання ж на досвід країн з кількома державними мовами (Швейцарія, Канада, Фінляндія, Бельгія, Люксембург тощо), котрий часто зустрічаємо у адептів двомовності, є не зовсім коректними.

1 Белодед О., Озерова Н. Мы русский бы выучили только за то, что на нем сочинял наш Шевченко // Комсомольская правда. – 1999. – 3-10 сентября.
2 Толочко П. Вказана праця. – С.27.
3 Жители Крыма все еще верят властям // "Московский комсомолец" в Украине. – 2000. – 27 января-3 февраля.

По-перше, світовий досвід доводить, що у державній багатомовності криється загроза дезінтеграції країни (як-от у доволі добробутній Канаді). А по-друге, наявність кількох державних мов ставить перед громадянами нагальну потребу знати їх усі. Спробував би швейцарський німець знайти собі роботу у франкомовній частині країни, якби не знав французької. В кожному з кантонів чітко переважає одна мова, хоча державними вважаються всі чотири. У Канаді при влаштуванні на роботу перевагу надають тим, хто володіє і англійською, і французькою. У Фінляндії на вас подивляться з подивом, якщо, наприклад, десь на вулицях столиці країни ви спробуєте домагатися чогось на шведській замість фінської лише на тій підставі, що обидві ці мови мають державний статус. Це на Аландських островах місцеві фіни будуть говорити з господарями їхньою шведською, а в Хельсінкі, будь ласка, вчіть фінську. Тільки подібним чином тлумачиться рівність державних мов у Європі – треба вчити усі.

У нас же всі українці володіють російською мовою, але росіяни вчити українську часто не бажають. Тому вони висувають потребу запровадження двомовності в Україні, щоб знання російської як державної звільняло від обов'язку вивчення й опанування іншої державної мови – української. Тобто виходить двомовність для українців, але одномовність для росіян. Хотілося б відповісти цим занадто хитрим носіям "вищої" культури словами Тараса Шевченка:

Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тільки, щоб панувать…

Між іншим, уже сьогодні статус державної за українською мовою зберігається лише на папері, і законодавчий перехід до двомовності в країні за цих умов легалізував би панівне становище російської. Тоді національне відродження стане неможливим у принципі, бо навіть деякі з апологетів двомовності змушені визнати: воно є тільки засобом досягнення "языкового единства". Хто може повірити у велике бажання політиканів з "русских общин" вивчити українську, якщо вони досі цього не зробили? Навпаки, 22 травня 1999 p. під час відкриття у Київському палаці культури "Славутич" першого з'їзду росіян України, організованого Товариством "Русь", присутні влаштували обструкцію віце-прем'єр-міністрові України В.Смолію, котрий намагався оголосити привітання до з'їзду від Президента України українською мовою. Вигукували образи на адресу як самої мови, так і всієї нашої держави.

То про яку державну двомовність можна говорити, як не про заховану під її ковдрою русифікацію? Небезпеку такої двомовності збагнули ще у сиву давнину. Римський філософ і оратор Цицерон різко критикував псевдодемократичну ідею двомовності (а в Римі латинська мова зазнавала відчутних ударів з боку грецької), збагнувши її шкідливість як для всієї римської культури, так і для самого існування Римської республіки. Цицерон недвозначно висловлював занепокоєння небезпекою, що загрожувала римській культурі з боку двомовних людей, які насправді відверто зневажали все рідне латинське, надаючи перевагу грецькому і вважаючи себе людьми культурними, людьми "витонченого смаку". Вам це нічого не нагадує з української історії та сучасності? Цицерон справедливо стверджував, що "ніхто не буває справді вихованим, якщо не знає нашого письменства", тобто рідної мови, літератури, власної культури. Недаремно в 1928 р. Міжнародне бюро з проблем освіти скликало в Люксембурзі конференцію з питань освіти, де абсолютна більшість учасників висловилася проти двомовності. Треба віддати належне і Президенту України Л.Кучмі. Перемігши на президентських виборах у 1995 p., він усвідомив небезпеку для України державної двомовності й спрямовував зусилля на створення умов для українського відродження.

На жаль, дехто у нас і досі вважає російську мову ознакою переваги у всіх відношеннях над україномовними "бандерівцями". Десь поділися толерантні до української мови росіяни, яким був, наприклад, поет Л.Вишеславський, котрому належить наступний вислів:

"На українському з'їзді письменників зверталася увага письменників на збереження чистоти і сили української мови. Мені здається, що і ми, російські літератори, що живуть на Україні, повинні добре знати цю другу нашу рідну мову – українську. Я певен, що знання української мови безмежно збагатить кожну російську людину, яка живе на Україні."¹

Та й крилату мудрість про те, що людина відбулася як особистість стільки разів, скільки мов вона знає, поки ніхто не спростував. Як справедливо зазначає віце-прем'єр-міністр М.Жулинський, питання про двомовність в Україні, по суті, є питанням про те, якою бути Українській державі – вторинною, колоніальною чи оригінальною, самобутньою? Визнання державної двомовності "одразу накладає жорсткі обмеження на повернення української мови до публічних сфер суспільства. Ми проходили через це в радянські часи. Це шлях в нікуди".²

Тому атаки українофобів на ст.10 Конституції України і Закон про мови проходять під виглядом боротьби "за культурно-мовне рівноправ'я". Проте насправді мовне питання для російських шовіністів лише політичний привід, за котрим значно масштабніше завдання – домогтися визнання російської нації поряд із українською державостворюваючою в Україні (дивися додаток №14). Фактично це дорівнює виборенню того, щоб Україна втратила державність, а українська мова зовсім зникла з українських етнічних теренів. Адже, як уже зазначалося, міфічність українізації силоміць визнав навіть один з адептів захисту російської мови у Верховній Раді депутат В.Алексєєв. То навіщо ж такі потуги до виключного статусу російської мови і російської нації в Україні?

По-перше, надання російській мові державного статусу легітимізує сучасну русифікацію, принизливе становище української. І стане це не наслідком якогось російського Емського указу, а справою рук самої незалежної України. Чим не підґрунтя для тверджень, буцімто українська мова непотрібна, бо українці самі добровільно від неї відмовилися?

По-друге, визнання російської нації державостворюваючою в Україні зовсім не виглядає виявом демократії, бо поряд знаходиться велика держава, де росіяни є титульною нацією. В результаті матимемо таку собі російську державу Україну, існування котрої окремо від матінки Росії з часом буде вважатися абсурдним. Ось вам сценарій м'якої, "оксамитової" ліквідації нашої державності без танків, авіації та "зачисток" населених пунктів за чеченським сценарієм.

1 Цит. за: Білодід І. Вказана праця. – С.47.
2 Зеркало недели. – 2000. – 26 февраля.

Яке ж тоді майбутнє Желєзний і К° пропонують українській мові? За взірець їм править сусідня Білорусія. Мовляв, ось де справді забезпечуються інтереси і білорусів, і росіян, і зовнішня політика правильна. А надання російській мові статусу другої державної, начебто, піднесло авторитет і престиж білоруської. Це повна демагогія. Хоча в Білорусі офіційно дві державні мови (білоруська та російська), але фактично все діловодство ведеться "єдиною й могутньою". У державних установах – тільки російська. Освіта і преса білоруською мовою все більше поступаються місцем російськомовній. Наприклад, в Мінську діє тільки одна (!) білоруська школа.¹ Процес зросійщення вже охопив сільську місцевість. І взагалі той, хто розмовляє білоруською, викликає недовіру і підозри у власної влади, адже саме у середовищі національно свідомих, не русифікованих білорусів міститься центр політичної опозиції режиму Лукашенка.² Можна прогнозувати, що білоруський суверенітет приречений, а білоруська мова з часом остаточно розчиниться у російській. Білоруська політика щодо нацменшин, зокрема, щодо українців, тотожна російській – цілеспрямоване викорінення. На Берестейщині, тобто у Брестській області, місцеве українське населення складає значну більшість (за деякими даними, дві третини від 1,5-мільйонного населення краю). Однак усі культурно-просвітницькі українські установи не пройшли перереєстрації в органах білоруської влади й опинилися у нелегальному становищі. Мова йде про "Українське культурно-просвітницьке об'єднання Берестейської області", "Просвіту Берестейщини ім. Т.Г.Шевченка". Закрито українські газети "Голос Берестейщини", "Берестейський край", "Вісті Берестейщини". Так і не відкрито жодної української школи, а з бібліотечних фондів вилучається україномовна література. Ось таке майбутнє пропонують Україні й українській мові Желєзний і К°? Це є взірцем забезпечення мовних прав національних меншин в державі?

1 Розігрують "мовну" карту // Народна газета. – 1999. – №11.
2 Див.: Булавко В. До чого призведе так звана двомовність // Народна газета.– 1999. – №25.

Принаймні саме такі думки викликає позиція активістів Слов'янської партії, котрі, вимагаючи всеукраїнського референдуму щодо двох державних мов, констатують, що достатня кількість російських шкіл збереглася тільки у Східній Україні: у Донецьку, Луганську та в Криму. Тобто дві українські школи на 700 тис. кримських українців, відсутність жодного українського територіального телебачення і радіомовлення – це нормальне забезпечення всіх належних прав російської мови. А тим, хто виступає проти такої дискримінації української, різні активісти на кшталт А.Потапової відповідають: "Русские от своей культуры не откажутся". Начебто, українські потуги спрямовані на придушення росіян, а не на створення елементарних можливостей для українського відродження.

З іншого боку, базікаючи про нестерпне становище російської мови в Україні, Желєзний і К° намагаються не помічати становища тих офіційних 6 мільйонів українців, що мешкають сьогодні в Росії (в порівнянні з 11,5 мільйонів росіян в Україні):

Починаючи з серпня 1991 р. триває епопея з наданням власного приміщення українській бібліотеці в Москві. За 8 років було надіслано понад 80 звернень до властей російської столиці, але бажання отримати нормальне приміщення у московській пресі названо українськими амбіціями.²

1 Порівняймо! // Вечірній Київ. – 1999. – 13 липня.
2 Гордієнко Т. Про поневіряння української книги у Москві // Вечірній Київ. – 2000. – 9 лютого.

Тим часом в Україні до послуг росіян 24 382 масові та універсальні бібліотеки, не враховуючи ще тих російськомовних видань, котрі переважають у відділеннях літератури мовами національних меншин у 367 українських бібліотеках.¹ Як правило, усі перелічені російські заклади існують в Україні за державний кошт. "Мы будем вам очень благодарны, – наголошувала Верховна Рада України у зверненні до депутатів Держдуми Росії, – если граждане России украинского происхождения, которые внесли существенный вклад в экономическое развитие вашего государства, будут иметь такие же условия для удовлетворения своих культурно-языковых потребностей, как те, которые имеет сегодня российская диаспора в Украине".

Між іншим, укладений ще у 1997 p. "Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією" в ст.12 містить вимогу:

"Високі Договірні Сторони сприятимуть створенню рівних можливостей і умов для вивчення української мови в Російській Федерації та російської мови в Україні, підготовки педагогічних кадрів для викладання на цих мовах у освітніх закладах і надаватимуть з цією метою рівноцінну державну підтримку".²

Як бачимо, росіяни не поспішають виконувати цю вимогу договору, але дії України щодо нього весь час критикують. Мало того, нещодавно МЗС Росії різко попередило Київ, коли той взявся виправляти принижене становище української мови в Україні, чим, зрозуміло, зачепив панівне становище російської:

"Некоторые силы на Украине намерены создать невиданный доселе в Европе феномен – сделать родной для большинства населения язык, по сути, изгоем. <…> Подобного рода действия обычно имеют тяжелые последствия."³

Уповноважений з прав людини Російської Федерації О.Миронов дозволив собі засудити грудневе 1999 року рішення Конституційного Суду України про обов'язкове використання державними службовцями державної української мови при здійсненні ними їхніх службових обов'язків.

1 У фарватері державної етнополітики України // Літературна Україна. – 1999. – 23 грудня.
2 Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією // Алексеев Ю., Кульчицький С, Слюсаренко А. Україна: на зламі історичних епох (державотворчий процес 1985-1999 pp.) – К., 2000. – С.241-242.
3 Цит. за: В огороде бузина… Но в Києве – дядька! // Известия. – 2000. – 11 февраля.

За Мироновим це є "грубе і явне порушення цивілізованих відносин між народами, обмеження основних прав і свобод громадян".¹ (Дивися додаток №16).

Отже, за додержанням прав російської мови в Україні з Москви слідкують пильно, тільки власних обов'язків щодо української не визнають. І справа уже не в тому, що Росія грубо втручається у внутрішні справи України, вказуючи нам, де і яким має бути місце нашої української мови. Справа у тому, що великодержавні російські шовіністи піддають нападам сам факт укладення "Великого договору" з Україною, оскільки той своїм визнанням нашої державної незалежності й територіальної цілісності певною мірою зв'язує шовіністам руки. "Заради цього Договору, – стверджує директор інституту країн СНД, радник московського мера К.Затулін, – заради ілюзії дружби Росія здала російське населення, Крим, Севастополь, Чорноморський флот".² На це особливо звернуло увагу МЗС нашої держави у своїй відповіді на російську заяву з мовного питання в Україні, наголосивши, що на російські офіційні установи вплинули сили, які чинять опір конструктивному розвитку україно-російських відносин: "Нещодавно ці сили докладали зусиль для недопущення ратифікації Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією".³

Потуги цих шовіністично налаштованих російських кіл досить прозорі. Народжені в СРСР, вони звикли думати категоріями радянської держави. А з тих часів у підсвідомості закарбувалося – будь-що українське є ворожим. Тому-то на шляху до відновлення імперії (неважливо у якому саме вигляді) великим успіхом у них користується режим Лукашенка – все у нього по-радянськи своє, рідне, давно знане. Сучасна ж російська влада активно підіграє, оскільки для неї важливо за будь-яку ціну повернути Україну під свій вплив. Без цього залишаться нереалізованими її наддержавні устремління, адже ще німецький канцлер О. фон Бісмарк говорив: "Хто контролює Україну – контролює Європу, хто контролює Європу – керує всім світом". Ось заява віце-спікера Державної Думи Росії М.Юрьєва:

1 Цит. за: Гра на загострення // День. – 2000. – 12 лютого.
2 Цит. за: Клин Б. Защитник Затулин // Киевские Ведомости. – 2000. – 25 февраля.
3 Цит. за: МЗС України реагує на "мовну стурбованість" російських колег // День. – 2000. – 15 лютого.

"Украина и Бєларусь" вообще не являются отдельными нациями… Я считаю, например, что украинский язык… это диалект русского, такой же, например, как московское произношение или сибирский диалект…

Вопрос должен ставиться не об интеграции, объединении, а о возвращении этих земель в состав Российской Федерации… Это должно быть положено в основу нашей внешней политики."¹ Новий думський віце-спікер В.Жириновський перед телекамерами розпатякував про білоруський варіант як найкращий і невідворотній для "нехорошої" України, про Крим, про те, що він ніколи не пробачить Л.Кравчуку Біловезької Пущі:

"Якщо президентом (Росії – авт.) буду я – Києва немає! Перш за все – перекрити всі поставки енергоносіїв! За все треба платити – нема грошей, давай територіями: Крим там, Донбас… Київське "Динамо" гратиме у Москві й виступатиме за збірну Росії!.."²

Зважте, що ці нахабні слова належать не будь-кому, а лідерам російської думи. І порівняйте їх з виваженими словами відповіді депутатів Верховної Ради України, котрі звернулися до депутатів Держдуми Росії з проханням застосувати свій "великий вплив" на центральні владні заклади Росії та на окремих політиків задля неприпустимості у майбутньому недружніх заяв щодо України:".. .Українська мова в Україні, століттями гнана і принижувана, потребує захисту з боку держави, і ми розраховуємо на ваше розуміння стурбованості, існуючої в українському суспільстві".³

Тож, українці, думайте, звідки і куди вітри віють! Думайте та не забувайте полум'яних слів філіппінського письменника XIX ст. Хосе Рісаля, страченого іспанськими завойовниками за участь у боротьбі за незалежність своєї батьківщини:

Якщо народ, мов скарб-багатство,
Землі своєї мову збереже, –
У нього волі не відняти вже,
Як не відняти неба в птаства.⁴

1 Цит. за: Дзюба И. Идеологические децибелы "диалога культур"… // Зеркало недели. – 1999. – 10 апреля.
2 Цит. за: Плющ В. Парламентська криза: вороття не буде? // Літеретурна Україна. – 2000. – 17 лютого.
3 Цит. за: Звернення до депутатів Держдуми Росії // Урядовий кур'єр. – 2000. – 29 лютого.
4 Роговин М. На варті держави і закону // Цицерон М. Про державу. Про закони. Про природу богів. – К., 1998. – С.12.