Початкова сторінка сайта ТВОЯ МОВА;

7. Шлях до "нової історичної спільноти"

Великий русский язык – язык свободы и равенства,
дружбы и созидания, излучающий свет будущего,
язык многонационального советского народа
– воплотил в себе добрую надежду и высокую правду
нашего века – всепобеждающую правду
идей социализма и коммунизма.

Секретар правління Союзу письменників
РРФСР Д.Кугультинов.

Ці слова Кугультинова є яскравою ілюстрацією того, як за радянських часів російська мова перетворилася на обов'язковий атрибут політичної благонадійності громадян. Чому так могло статися?

Згортання "українізації" одночасно стало початком доти небаченої в історії атаки на українську культуру. її метою було вже не просто надійне підпорядкування України Москві, а повне знищення етнічної самоідентифікації українців, щоб не допустити можливості українського відродження (тобто українського сепаратизму, з погляду Москви) в майбутньому. Нова імперія СРСР ставила перед собою глобальні завдання, і тому будь-які прояви національного самовизначення мали бути виключені в принципі. Україна повинна була перетворитися на географічне поняття, а українці як народ мали залишитися тільки на сторінках енциклопедії.

Грандіозна імперія будувалася на фундаменті з кісток мільйонів людей, а розчином слугувала кров. Враховуючи досвід Російської імперії, котру роздирали протиріччя між регіонами, населеними народами, різними не лише культурно, але й цивілізаційно, радянське керівництво намагалося нівелювати всі народи СРСР до одного рівня. Уся та частина населення, котра вижила після терору, штучного голоду, депортацій, мала слугувати матеріалом для здійснення головної цілі компартії – створення нового особливого типу людини. Партія реанімувала стару імперську політику русифікації, бо російська культура закладалася до фундаменту "радянського народу". Усе інше – меншо-варте, націоналістичне чи контрреволюційне. СРСР мав стати країною стерильних комуністів.

На цьому шляху до творчості нової людини комуністи мали подолати мовно-культурну відмінність між народами СРСР, перемішати їх. Робилося це універсальними методами, перевіреними ще царатом: русифікація неросіян, фізичне знищення тих, хто міг стати цьому на заваді, асиміляція. Всі ці взаємо доповнювані процеси мали в результаті призвести до зникнення національних особливостей народів СРСР і до створення на їх базі єдиного денаціоналізованого "радянського народу".

Знищення інтелігенції.

Більшовики, звичайно, розуміли, що свідома національна інтелігенція є головною перешкодою на шляху до русифікації великих мас українського народу. Інтелігенція зберігала надбання національної культури і впливала на підростаюче покоління, могла викликати у молоді сумніви у перемозі соціалізму, розповсюджувати інакодумство та критикувати марксистське вчення. Тому інтелігенція розглядалася червоними як першочерговий політичний ворог.

На перших початках вислання було кращим випадком для української національної інтелігенції. Але з кінця 20-х pp. проти неї починається цілеспрямований терор. Пов'язано це було з вже згаданою вище примарою українського сепаратизму. Сталін довів боротьбу з ним до логічного кінця. Оскільки традиційно носіями української національної ідеї були селяни й інтелігенція, Москва намагається знищити обидва ці прошарки. На долю селян впали колективізація, голодомори і депортації. Доля інтелігенції виявилася не менш трагічною – терор, концтабори й заслання.

Микола Куліш у своїй комедії про українізацію "Мина Мазайло", поставленій харківським театром "Березіль" Леся Курбаса весною 1929 p., поклав до вуст одного з персонажів – "експерта з українського питання" дядька Тараса – такі слова: "їхня українізація – це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було… Попереджаю!" Дядько попереджав немарно: вже через рік постала справа СВУ.

Сфальсифікований судовий процес над так званою "Спілкою визволення України" (СВУ), котрий відбувся 9 березня-19 квітня 1930 р., став справді епохальним в історії України, хоча і не був першим (наприкінці 20-х pp. більшовицькі спецслужби вже атакували українську академічну науку, організувавши справу "Київського обласного центру дій").

По справі СВУ до кримінальної відповідальності притягалися видатні науковці, діячі українізації, половина з яких працювала в системі Української Академії наук: віце-президент УАН, талановитий лінгвіст С.Єфремов, відомий історик академік М.Слабченко, літератори й мовознавці Г.Холодний, Л.Старицька-Черняхівська, педагоги В.Дурдуківський, О.Гребенецький, Г.Іваниця, відомі науковці й професори Й.Гермайзе, К.Товкач та інші. Загалом 474 особи, з яких до вищої міри покарання засудили 15 чоловік, ув'язнили в концтаборах – 192, вислали з України – 87. З долученої до справи схеми "Про діяльність СВУ по секціях", складеної 4 квітня 1930 p., видно, що не всіх запідозрених вдалося заарештувати. Зокрема, по літературній лінії планувалося притягнути до відповідальності М. і К.Лисенків, М.Рильського – загалом 14 чоловік.¹

Щоб зрозуміти, який це був удар по українській мові, варто зазначити, що серед репресованих були люди, котрі того часу складали передовий загін мовознавців, чий внесок у розвиток української мови тоді був визначальним. Арешт і суд стали анафемою на їх праці. Зокрема, С.Єфремов разом із А.Кримським редагував видання з 1924 р. академічного "Російсько-українського словника", котрий став надійною і достатньо повною збіркою українських слів та ідіом. У 30-ті pp. після репресування Єфремова видання словника на літері "П" припинили.

На газетних шпальтах вирували пристрасті з приводу СВУ. Характерною є реакція органу ЦК і Харківського окружкому КП(б)У газети "Комуніст": "Зухвалий замах відщепенців і української контрреволюції з допомогою імперіалістів знищити Радянську Україну викликає обурення трудящих УРСР". 23 листопада 1929 р. на мітингу викладачів і студентів вищих учбових закладів у Харкові спалювали серед інших і солом'яну фігуру Єфремова. Оболванювання мас розгорталося швидкими темпами, розбудовуючи (за словами голови ДПУ УРСР Балицького) "українську пролетарську культуру". Продовжуючи цю розбудову, 22 березня 1931 р. Політбюро ЦК КП(б)У спеціально розглянуло питання про діяльність "Українського національного центру" (УНЦ). Ця організація тут була оцінена як така, що вела далі ворожу соціалізму лінію СВУ. Наступала нова розправа.

Більшість осіб, яким інкримінувалась участь в УНЦ, були службовцями, працювали в системі народної освіти, в наукових закладах. До них приєднали і двох видних діячів української науки – академіків М. Гру шевського та М.Яворського. Засновані цими науковцями історичні школи після звинувачення їх у дрібнобуржуазному націоналізмі зазнали розгрому. Процес над УНЦ готувався як відкритий, але його натхненники не пішли на ризик, оскільки навіть непосвяченим у тонкощі кримінальної казуїстики була очевидна відсутність доказів вини. Тому звинувачених судила за закритими дверима трійка ОДПУ СРСР, котра присудила ув'язнення на 3-6 років.

1 Пристайно В. Жертви терору. Як ДПУ боролося з українською академічною наукою // 3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1994. – №1. – С.71.

У 1934-1941 pp. 33 з 50 членів УНЦ повторно арештували за антирадянську діяльність і шпигунство. 21 з них розстріляли, 12 – визначили тривалі строки ув'язнення. Більшість з них померли в таборах.¹

Надалі знищення української інтелігенції сягнуло небачених ніде й ніколи масштабів. Із 85 українських мовознавців тільки за урядування у Києві П.Постишева ліквідували 62.² Репресії не обминули навіть науковців із світовим ім'ям. Зокрема, загинув у таборах видатний український математик, п'ятдесятирічний академік М.Кравчук, звинувачений в участі у міфічній націоналістичній організації, яка проводила диверсії "на культурному фронті".

Ціле покоління митців українського слова – поетів та письменників – увійшло до історії свого народу як "Розстріляне відродження". Загинули талановиті митці Г.Косинка, Д.Фальківський, К.Буревій, О.Влизько, А.Крушельницька, В.Мисик… В карельському урочищі Сандормох на честь 20-ї річниці Великої Жовтневої революції капітан НКВС Матвеев власноручно розстріляв близько тисячі в'язнів, в тому числі 240 діячів української науки та культури.³ Капітанський револьвер стратив квіт українського Відродження, в тому числі таких митців нашого слова, як Л.Курбас, М.Куліш, М.Зеров, В.Підмогильний, М.Вороний, М.Ірчан, В.Поліщук, О.Слісаренко, П.Филипович, Г.Епік, М.Яловий (Юліан Шпол), М.Яворський… Московський журналіст Є.Белтов, збираючи матеріали про репресованих в СРСР у 1930-50-ті pp., писав: "Те, що зробили з українською літературою, погано піддається опису… Є дані про те, що всього репресовано майже 500 українських літераторів, які активно працювали у 20-30-х рр".⁴ За іншими підрахунками, з 259 українських письменників, що друкувалися у 1930 p., після 1938 р. продовжували працювати лише 36. З усіх інших власною смертю померли 7,

1 Там само. – С.85.
2 Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – Дрогобич, 1997. -С.189.
3 Галатенко В., Корніяка М. Чорна книга Бориспільщини. – Бориспіль, 1998.-С11.
4 Винниченко І. Україна 1920-1980-х: депортації, заслання, вислання. -К.Д994.-С.37.

наклали на себе руки 8, зникли безвісті 16, розстріляні 17, а 175 після арешту заслані.¹

В умовах переслідувань друкованої української літератури здавна носіями українського національного самовідчуття були кобзарі. Влада звернула "увагу" і на них. Був скликаний перший Всеукраїнський з'їзд кобзарів. Декілька сотень прибулих на нього народних співців заарештували, більшість з них розстріляли. Відомий російський композитор Шостакович з обуренням писав у своїх мемуарах, що кобзарі були "живими музеями живої історії країни, що включає всі її пісні, всю музику й поезію, і всі ці нещасні сліпці (більшість кобзарів були сліпцями – авт.) були вбиті… Нападати на сліпих – що може бути нижче?" ²

З приєднанням восени 1939 р. Західної України до СРСР репресії поширилися і туди. Зазнала розгрому "Просвіта", знищена в Радянській Україні ще в 20-х pp. Загалом ті з українських (та й не лише українських) письменників, художників, митців, хто в 30-ті pp. не йшов на компроміс із владою, закінчували своє життя в Сибіру чи на Півночі.

Репресії не припинялися й під час війни. У Гелія Снегірьова читаємо: "У 1941 році Л.М.Старицьку-Черняхівську разом із найстарішим, найзнаменитішим українським вченим, академіком Агатангелом Кримським дуже ввічливо всадовили біля під'їзду Академії в автомобіль, щоб відвезти до евакуаційного поїзда – до Києва підходили німці, а стариган Кримський щось не дуже поспішав з від'їздом. Одвезли їх чомусь… у арештантський товарняк. . ." ³

Не всі з тих, кого силоміць везли до Уфи, переживали дорогу. Біля Салтанова під Харковом охоронці зачинили в клуні й спалили живцем евакуйовані культурні кадри України, в тому числі поета В.Свідзинського і народного артиста І.Юхименка.

Окрім знищення фізичного практикувався й моральний терор, що знайшов вираження у цькуванні, придушенні свободи творчості. Яскравий приклад – доля О.Довженка, одного з найкращих українських письменників та кінорежисерів. Партії не сподобалися його твори "Україна у вогні" й "Перемога", де війна висвітлювалася зовсім не так, як у офіціозі.

1 Там само.
2 А.Буллок. Гитлер и Сталин: жизнь и власть. – Смоленск, 1998. – Т.1. – С.383.
3 Цит. за: Лавренюк С. Він жив… // Незалежний оглядач. – 1990. – №1. – С.39.

Зокрема, цензори так інформували про це Г.Маленкова:

"…Редакція журналу "Знамя" наприкінці 1942 року прийняла до друку політично помилкову і шкідливу повість "Перемога" (автор Довженко), в якій чітко виражені чужі більшовизму погляди націоналістичного характеру. При описі боїв, котрі вела й веде Червона Армія на українських ділянках радянсько-німецького фронту, Довженко намагається переконати читачів, що за Україну борються лише українці… Шкідливість повісті "Перемога" також у неправильному поясненні причин відступу Червоної Армії на початку війни… Управління пропаганди заборонило публікацію цієї повісті. В новій повісті "Україна у вогні" Довженко припускається ще більш грубих політичних помилок." ¹

Пригадали й те, що жоден з героїв Довженка не називає Україну радянською. На виконання сановного розпорядження Секретаря ЦК ВКП(б) О.Щербакова щодо Довженка вжили конкретних заходів:

"1. По телефону дані вказівки т. Литвину (секретар ЦК КП(б)У по пропаганді) про неприпустимість публікації повісті Довженка в українських виданнях.
2. По лінії Головліту дані секретні вказівки Україні та цензорам всіх центральних видавництв, а також облкрайлітам.
3. Керівники всіх центральних літературно-художніх видавництв і журналів так само попереджені про неприпустимість публікації повісті Довженка.
4. В Управлінні пропаганди проведено нараду редакторів всіх центральних газет, літературно-художніх журналів і видавництв, де також дані відповідні вказівки про повість Довженка." ²

12 лютого 1944 р. за те, що в повістях Довженка "мають місце грубі політичні помилки антиленінського характеру", Політбюро ЦК КП(б)У відкликало Довженка з складів Всеслов'янського Комітету, Комітету по Сталінських преміях при РНК СРСР, редакції журналу "Україна", а також звільнила від керівництва Київською кіностудією.

1 Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. – К., 1997. – 4.2. – С.351.
2 Там само.

Переслідування української інтелігенції тривали й надалі, особливо після "відлиги" Хрущова, коли знову різко активізувалася політика русифікації. Навесні 1963 року партійний ідеолог УРСР А.Скаба нищівно розгромив літературознавців Івана Світличного та Євгена Сверстюка, й особливо Івана Дзюбу. Яскравим прикладом морального цькування, може бути атака на Олеся Гончара за роман "Собор", ініційована першим секретарем Дніпропетровського обкому партії О.Ватченком. Ось його оцінки твору на березневому 1968 року Пленумі ЦК КПУ: "Новий роман письменника, та ще й члена КПРС, Гончара являє собою не лише ідейно порочний, а шкідливий і пасквільний твір. Мені здається, що тільки з такої оцінки треба виходити в нашій політичній і виховній роботі з людьми".¹ Крім того, партійний бонза запропонував "серйозно задуматися товаришам, які займаються в центральному Комітеті письменницькими організаціями", а також порекомендував Київським обкомові й міськкомові партії "глибше займатися" первинною парторганізацією письменників. Лідер КПУ П.Шелест додав до аналізу роману, "що не встиг його прочитати", але тим не менше оголосив більшість рецензій такими, які "необ'єктивні і надмірно захвалюють цей твір".² Ось так, не читаючи творів, партія визначала їх шкідливість, визначала добре й погане, що можна і що ні.

Як у 30-ті pp. ціле покоління українських митців слова стало називатися "Розстріляним відродженням", так і цього разу так звані шестидесятники потрапили до таборів. Символом цих подій стала доля українського поета Василя Стуса. Система так і не спромоглася його зламати, як, до речі, і багатьох інших синів свого народу, хоча "найгуманніший" суд не зупинявся перед винесенням смертних вироків. Як згадував один з арештантів, "влада була налякана розвитком національного руху в Україні. Вони розуміли, що в 1972 році неможливо було дозволити собі такі масові репресії, як у 30-ті роки, але вони застосували масові, припустимі за мірками 70-х років. Хвиля арештів торкнулася великої кількості людей. Внаслідок арештів 1972 року національне життя в Україні було паралізоване надовго. Це було сплановано, наче військова акція.

1 Цит. за: Савельев В. 50-80-ті: час пошуків і втрачених можливостей // Про минуле заради майбутнього. – С.167.
2 Там само.

Обшуки проводилися одночасно в усіх. Акція була повною раптовістю після появи генерала Федорчука (голова КДБ УРСР в ті часи – авт.) з його фізіономією типового карателя…"¹ Про масштаби переслідувань у 70-80-ті pp. талановитих митців, оголошених відступниками, дисидентами, антирадянщиками, у виданому в США дослідженні "Національні проблеми останньої імперії" говориться так: "Відомі понад 1200 прізвищ українців, які зазнали судових або позасудових переслідувань за звинуваченням у так званому "українському буржуазному націоналізмі". І це лише незначна частина – близько 10% всієї кількості осіб, які зазнали переслідувань… Під час хвилі арештів на початку 1972 р. лише в західних областях України і лише протягом місяця заарештовано 1000 осіб. Такі хвилі арештів проходили по всій Україні періодично, відома хвиля відбулася 1974 p., а на початку 1977 р. чуємо про нові арешти, які, можливо, є початком нової хвилі."² Михайло Горинь згадує, що українці були традиційно найчисельнішими серед політв'язнів у СРСР: "Кучинський особливий (табір – авт.) чисельно був невеликий. На час мого прибуття у грудні 1982 р. тут знаходилося 24 політв'язні, з яких більша половина – українці. Саме українська група політв'язнів потерпала найбільше. Протягом одного 1984-1985 року загинули 4 українці: Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко і Василь Стус."³

Чобіт спецслужб топтав паростки українства, котрі з великою натугою пробивалися крізь бетон консервації Системи. Але вони пробивалися…

* * *

Мета всіх цих переслідувань, як уже зазначалося вище, полягала в тому, щоб викоренити тих, хто міг стати в Україні на заваді встановленню комуністичної монополії на духовність, свідомість людини та суспільства. Спочатку Москва просто недовіряла будь-якому українцеві за його походження. Це стосувалося і членів партії, незважаючи на їх минулі заслуги: Подвойський, Затонський, Скрипник, Коцюбинський…

1 Млечин Л. Председатели КГБ. Рассекреченные судьбы. – М., 1999. – С.525.
2 Цит. за: Україна: друга половина XX століття. – К., 1997. – С. 179.
3 Горинь М. Поїздка в минуле // Український форум. – 1999. – 8 липня.

Дійшло до того, що у 1932 р. придворний кремлівський поет Дем'ян Бєдний у розмові з англійським журналістом З.Граббсом навіть сказав: "Повірте, нікому з українців ми тут не довіряємо, хоч би був найкращий комуніст. Нікому з них не можна вірити".¹ У фондах Центрального державного архіву громадських об'єднань України зберігається оригінал листа відомого українського політичного та культурного діяча Володимира Винниченка від 15 вересня 1933 p., який було адресовано членам політбюро та до Москви – особисто Сталіну. Цей лист можна вважати запізнілим прозрінням Винниченка, котрого усунули від активної діяльності за те, що був українцем і боровся проти національного гноблення свого народу (дивися додаток №8).

Для надійності влади Москви в Україну в масовому порядку відряджалися на керівні посади в усіх сферах життя росіяни. Безперервності цей процес набув разом із згортанням українізації, коли протягом 30-х pp. українські кадри були винищені, а натомість прибули російські функціонери. Деякі вчені охарактеризували ці зміни в Україні як "повернення росіян": десятки тисяч "передових працівників" з Росії для проведення колективізації українського села в 30-ті pp., 80 тис. працівників для "советизации" Західної України після війни…² Подібне спостерігалося в культурі й освіті. Зокрема, відомий наш митець О.Довженко у розмові з Бажаном, Яновським, Рильським, характеризуючи це становище, зазначав: "Чому в Грузії кіно роблять грузини, в Росії – росіяни, а в Україні – і грузини, і росіяни, і євреї, але тільки не українці… Якщо грузин, росіян і євреїв з кіно вигнати, тоді зовсім нікому буде працювати в кіно України – адже українців немає".³

Де ж тоді поділися всі українські таланти, котрими наша земля, незважаючи на складну історію, ніколи не була бідною? Усі власне українські кадри спрямовувалися Москвою у віддалені куточки безмежної імперії, де відірвані від батьківщини, вони порівняно легше сприймали русифікацію: Тюмень, Сибір, Хан-ти-Мансійський край… Перелік можна продовжувати.

1 Цит. за: Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – С.105.
2 Докладніше див.: Кондратюк А. Ідейно-політична робота парторганізацій у період соціалістичної перебудови західно-українського села (1944-1950 рр).-Львів, 1972. – С13.
3 Цит. за: Тримбач С. Довженко – это наше почти все // День. – 1999. – 15 сентября.

Як писав свого часу Тарас Шевченко, "сини мої на чужині, на чужій роботі".

Це був один з аспектів типової імперської політики перемішування народів, котра не припинялася аж до розвалу СРСР. Зокрема, у 1953 р. серед 75 випускників нафтового факультету Львівського політехнічного інституту тільки 6 мали залишитися працювати в Україні, до того ж переважно росіяни. Інші, враховуючи всіх випускників-українців, одержали розподіл по безмежному СРСР. Автор цих рядків мав їхати працювати до Уфи, в Башкирію. Завдяки несподіваному повороту долі цього тоді не сталося.

Саме у 1953 р. один-єдиний раз за радянських часів на нетривалий період вивіз українських спеціалістів з України призупинився, і вони залишилися працювати в Україні, розвивати її господарство, а не вкладати свої таланти в створення благ для радянсько-російської імперії. Пов'язано це з ім'ям… Берії.

У 1953 р. сталінський поплічник і кат Л.Берія в межах боротьби за владу на партійному олімпі вирішив скористатися досвідом "батька народів" і обіпертися на національні республіки-союзні й автономні. Республіки висловлювали незадоволення з того, що їм на роль всіляких начальників присилають людей з іншого кінця країни, котрі не знали ані місцевих умов, ані мови – і не бажали знати, проте вели себе по-панськи. Берія зважив, що республікам треба надати більше прав у просуванні місцевих кадрів і навіть пропонував у рівняти статус національних мов з російською. З часом він знищив би ці кадри так само, як це зробив Сталін, коли після здобуття влади йому вже не була потрібна їх підтримка. Однак у червні 1953 р. Берію заарештували, а його зміни в національній політиці швидко скасували.

Як і за царських часів, радянською владою знову робилася ставка на перетворення українців на малоросів (тобто українець походженням і росіянин свідомістю) – перший крок до повної денаціоналізації. Тільки такий перевертень міг посісти будь-які керівні посади, а в 30-ті pp. і просто вижити. Нарком освіти О.Шумський так оцінював подібне явище: "У партії панує російський комуніст, що з підозрою та недружелюбством, щоб не сказати сильніше, ставиться до комуніста-українця. Панує він, спираючись на шкурницький тип малороса, котрий за всіх історичних епох був однаково безпринципно лицемірний, по-рабськи двоєдушний і зрадливо ниций. Зараз він блискотить своїм псевдо-інтернаціоналізмом, жонглює своїм безніяковим ставленням до всього українського і ладен завжди обплювати його (може, іноді по-українському), якщо це дасть йому можливість здобути посаду".¹

Яскравим прикладом такого малороса може бути "генерал" української радянської літератури О.Корнійчук, якому належить наступний вислів: "Украинский народ знает так называемую "культуру" зоологических националистов – Грушевских, петлюр, ефремовых, винниченок, Шаповалов, – наймитов иноземных".² Це говорить малорос про тих, хто і перед смертю не відмовився від українства. Або ж виходець з Житомирщини генерал КДБ В.Федорчук, з приходом котрого на керівництво КДБ УРСР в 1970 р. по всій Україні покотилася хвиля репресій і арештів української інтелігенції, котра не припинялася до середини 80-х pp. Ще яскравішим типом сучасного "малороса" увійшов до історії голова КПУ В.Щербицький. Призначений "виправляти" "націонал-ухильництво" свого попередника П.Шелеста, Щербицький своїм безмежно слухняним виконанням вказівок Москви, готовністю жертвувати інтересами України, потуранням русифікації намагався дістати підвищення на партійний олімп, але свого не досяг. Також його "соратник" В.Маланчук – "очі й вуха" головного партійного ідеолога Суслова в Україні. У своїй боротьбі з "українським буржуазним націоналізмом" він добрався навіть до творів Шевченка, котрі нещадно "коригувала" цензура.

Великий Кобзар так написав про подібних малоросів:

А тим часом перевертні
Нехай підростають,
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помогайте, недолюдки,
Матір катувати.

1 Цит. за: Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – С.105.
2 Цит. за: Малишевский И. "Кобзарь" под серпом и молотом // Зеркало недели. – 1999. – 28 августа.

Русифікація.

Тим, хто вважає поняття "русифікація" штучно видуманим націоналістами для оцінки світлого радянського минулого української культури, напевно, буде важко усвідомити, що, починаючи з часів одноосібного правління Сталіна і надалі, русифікація була офіційною національною політикою СРСР. Звеличувалися всі аспекти російської культури й підкреслювалася провідна роль Росії в СРСР. Причому робилося все це під виглядом розвитку інтернаціоналізму, пролетарської солідарності та "дружби народів".

Показово, що Сталін відкинув прохання російських комуністів про створення на території РРФСР власне Російської радянської республіки як політично відокремленої республіки росіян. Це могло б стати на заваді намаганням центру створити один імперський радянський народ на російській мовно-культурній основі під словесну теорію про інтернаціоналізм, що призначалася лише на експорт. У цьому контексті не викликає подиву висновок радянських ідеологів, за яким російська мова й культура найкраще відповідають завданням розвитку інтернаціональної дружби, співпраці та прогресу: "Російську мову вивчають трудящі всього світу. Маркс свого часу віддав належне могутній російській мові, вивчаючи її та використовуючи в своїх працях російські першоджерела… В нашій ситуації російська мова є мовою міжнаціонального спілкування народів СРСР. Знання російської мови дозволяє народам СРСР оволодівати найвищими культурними цінностями." ¹ Зрозуміло, з такою думкою в СРСР сперечатися було просто небезпечно, коли вже сам Маркс "віддав належне" російській мові.

Поступово вихваляння величі російської мови перейшли в ідеалізацію самого російського народу за його революційні успіхи. Ось типове твердження цієї пропагандистської лінії: "Російський народ – це великий народ. Він допомагає всьому людству рухатися до перемоги демократії і соціалізму. Під керівництвом свого робочого класу найпередовіший російський народ першим в історії звільнився від капіталістичного гніту й експлуатації.

1 Цит. за: Субтельний О. Вказана праця. – С.367.

Російський робітничий клас допоміг звільнитися від національного, політичного і економічного гніту всій численній сім'ї народів, що населяють колишню царську Росію." ¹

У серпні 1939 р. під час підписання відомого радянсько-німецького пакту про ненапад й секретних додатків до нього міністр зовнішніх справ гітлерівської Німеччини Ріббентроп після спілкування зі Сталіним дійшов цікавого висновку: "Сталін облишив думку щодо світової революції, він готовий перейти до ідеології російського націоналізму"² Під час війни, коли ідеологія пролетарського інтернаціоналізму збанкрутіла, Сталін дійшов висновку, що у смертельному двобої німецькому шовінізмові може протистояти тільки націоналізм, який корениться у природному інстинкті самозбереження кожного народу. Тому "батько народів" відкрито зробив ставку на російський народ – головний, найчисельніший в СРСР, загартований у боях за імперську "єдину неділиму". На параді 7 листопада 1941 р. у напівоточеній Москві вождь сказав, звертаючись до військ:

"На вас дивляться поневолені народи Європи, які потрапили під ярмо німецьких загарбників, як на своїх визволителів. Велика визвольна місія випала на вашу долю. Будьте ж гідними цієї місії! Війна, яку ви ведете, є війна визвольна, війна справедлива. Хай надихає вас у цій війні мужній образ наших великих предків – Олександра Невського, Дмитра Донського, Кузьми Мініна, Дмитра Пожарського, Олександра Суворова, Михайла Кутузова!"³

Сталін чітко грав на таємних струнах російського патріотизму, межуючого з націоналізмом: месіанізм, історична виключність Росії, Росія як неодноразова рятівниця Європи, слава російської зброї тощо. Послідовно продовжуючи цей курс протягом війни, "батько народів" повернув армії звання і погони царської армії, встановив найвищі військові нагороди – ордени О.Невського, О.Суворова, М.Кутузова, Ф.Ушакова, П.Нахімова.

1 Там само.
2 Цит. за: Науменко К. Як Сталін і Гітлер "життєвий простір" ділили // Високий замок. – 1999. – 27 серпня.
3 Цит. за: Бабійчук І. Грузин Сталін – найбільший націоналіст. Російський // Вечірній Київ. – 1996. – 19 листопада.

Він розпустив III Комінтерн і відпустив з більшовицького полону Російську православну церкву на умовах традиційної для неї співпраці зі світською владою.

На урочистому прийомі 24 травня 1945 р. Сталін назвав вирішальним фактором перемоги над Німеччиною у війні російський народ – "найбільш видатну націю". І при цьому зовсім не обмовився про роль партії. Пізніше про цю промову будуть намагатися не згадувати, оскільки вона надто вже не в'язалася з образом пролетарського інтернаціоналіста, зате публічно змальовувала грузина Сталіна найбільшим російським націоналістом (дивися додаток № 9). Я би міг, він перетворився б на етнічного росіянина, проте специфіка національного походження не дозволила б всьому світові забути про його справжню національність. Тому "батько народів" задовольнявся псевдонімами "Іванов", "Васильєв", котрі оберталися навколо імені російського царя Івана Васильовича Грозного, з яким Сталін так любив себе порівнювати.

Навіть Ленін, хоч із запізненням, але визнавав, що Сталін боровся за повалення царського самодержавства, проте не за розпад Російської імперії. Саме тяжіння Сталіна до імперського спадку Росії зробило з нього одного з розпалювачів 2-ї світової війни, адже всі його передвоєнні походи зверталися на території, котрі колись входили до складу Російської імперії: Прибалтика, Польща, Фінляндія. Врешті-решт, наприкінці війни він приєднав території, втрачені Російською імперією у війнах 1904-1905 та 1914-1918 pp., і розширив кордони держави так, як це не мріялося жодному російському цареві.

Після смерті Сталіна цей курс не зазнав змін. СРСР приділяв значну увагу боротьбі з буржуазною західною культурою, що давало новий поштовх великоросійському шовінізмові. На практиці це виглядало так. Для кожного західного винаходу радянські пропагандисти знаходили росіянина, котрий запропонував цю ідею раніше, для кожного видатного західного автора був кращий за нього російський автор, а для кожного славетного діяча Заходу знаходився російський з іще похвальнішими досягненнями. Висміюванням в народі цієї ідеологічної кампанії стало глузування про те, що Росія є батьківщиною слонів.

Тим не менше, аж до розпаду СРСР всі партійні зусилля "на культурному фронті" та в освіті спрямовувалися на підкреслення винятковості усього російського. Навіть найжорстокіші російські царі всупереч історичній правді подавалися як мудрі, передові діячі. Найкривавіші сторінки їх державницької діяльності, котрі за всього бажання ніяк не вдавалося виправдати, просто замовчували. Експансія Російської імперії тлумачилася як дуже прогресивний акт в історії поневолених Росією народів. У підручниках з української літератури обов'язково зазначалося, що "кожний український письменник творив і розвивався під благотворним впливом великої російської літератури". На озброєння була взята, свідомо проігнорована всією російською інтелігенцією в XIX ст. як неспроможна, точка зору Віссаріона Бєлінського про меншовартість і залежність української культури від російської, ніби саме входження України до складу Російської імперії відкрило світ для української культури.

Увесь цей екскурс до історії офіційного сприйняття найвищим радянським керівництвом ідеології російського великодержавного шовінізму дає відповідь на те, чому партія так круто змінила національну політику СРСР і повернула її на старі імперські засади, проти яких сама ж і боролася. Адже у 20-х pp. більшовики зрозуміли історичну неминучість задоволення елементарних потреб українського народу, і намагалися лише, щоб відбувалося це під контролем партії й у бажаних для неї межах та формах.

Роль Сталіна у цій метаморфозі визначальна. Він, котрий на початку своєї політичної кар'єри був малозначущим засланцем без дому, сім'ї, грошей, професії, а став найстрашнішим в історії диктатором, поза сумнівами дав радянській імперії такий імпульс розвитку, якого вона не могла позбутися аж до самого кінця свого існування. Так, Ленін стояв біля витоків комуністичного тоталітаризму, але саме Сталін створив Систему, надавши їй історичної довершеності. Одним з її аспектів і була тотальна русифікація всіх неросійських народів СРСР з метою їх денаціоналізації.

* * *

Початки цілеспрямованої політики русифікації слід шукати у діях Сталіна по згортанню українізації. Висунувши претензії на особливе становище російської культури в СРСР, радянські ідеологи могли доводити, що нова політика Сталіна уособлювала не повернення до традиційного російського шовінізму, а була

надійним шляхом до прогресу, соціалізму та інтернаціоналізму. Водночас зникли неодмінні раніше заклики до "перекриття кисню" великоросійському шовінізмові, а натомість партія раптом заговорила про небезпеку місцевого націоналізму. 1932 року Сталін прислав до України своїх довірених людей нищити "український буржуазний націоналізм", а насправді будь-які вияви української національності, національного життя, національної культури, освітні, наукові кадри. Донедавна було модно хизуватися успіхами українізації – тепер стає модним хизуватися нищенням української культури, рапортувати про кількість знищених учених, письменників тощо. У 1934 р. на XII з'їзді КП(б)У лунали такі рапорти:

"Лише на початку листопадового пленуму було викрито і викинуто з науково-дослідних установ ВУАН і Наркомосвіти 248 контрреволюціонерів, націоналістів, шпигунів і класових ворогів, серед них 48 ворогів з партквитком. Тепер цього елемента викинуто з установ значно більше. Ось нещодавно, в грудні, нам довелося зовсім закрити Науково-дослідний інститут історії культури ім. Багалія, бо виявилося, що цей інститут – знов-таки, як і ряд інших наукових організацій, як, приміром, Українська Радянська Енциклопедія, Інститут Шевченка, в якому орудував Пилипенко, – був притулком контрреволюції."¹

Знищення української інтелігенції, особливо напередодні грандіозного голодомору українських селян, досягло своєї мети. Не було кому протестувати проти штучного голоду, а національна культура й наука виявилися обезглавленими. Проте одного фізичного винищення основи українського буржуазного націоналізму, яким офіційно вважалися українські інтелігенція та село, було замало. Письменник В.Астаф'єв говорив у одному з інтерв'ю: "Усі ці куркулі, виселені до Ігарки, вимирали, але билися, намагалися захистити діточок грамотою. Грамота була – все. Посібники були – не були, а всі навчалися жадібно."² Ймовірно це в крові у наших селян, адже потяг до науки, як вже зазначалося вище, у них не могли придушити ані католики-полонізатори, ані російські кріпосники. Радянська Система вирішила, що їй це під силу.

1 Цит. за: Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – С.130.
2 Цит. за: Млечин Л. Вказана праця. – С.367.

Протягом 30-х pp. відбувалася грандіозна атака на українську мову в усіх установах суспільства. Саме в ті часи остаточно закарбувалося в українській підсвідомості побоювання власної мови. Не за те, що вона погана чи хороша, а тому, що генетична пам'ять підказувала: ця мова смертельно небезпечна для її носіїв. Уже в 1935 р. Постишев зізнавався, що "члени Комуністичної партії України почали деукраїнізовуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою". Аналогічні зміни розгорталися і в пресі. За твердженням Ю.Шевельова, якщо 1933 року вага російських газет, котрі видавалися в Україні, становила 10,1%, то на 1940 р. вона сягає 22,2%, не враховуючи російської преси, яка завозилася до України. Відсоток українських часописів за той же час впав до 45% від загальної кількості виданих в Україні.

У літературі стало за політичний принцип наголошувати, що всі видатні українські поети та письменники минулого розвивалися під благотворним впливом Росії. Всі праці з історії української літератури, створені до 1917 р. або поза межами "підцензурної радянської" України, аж до розвалу СРСР не рекомендувалися для вивчення і не перевидавалися, належали до заборонених видань.

У багатьох випадках знову виринає деукраїнізаційний двоподіл село-місто. На разючу відміну від кінця 20-х pp., коли влада підтримувала українізацію в містах, у 30-ті pp. вона енергійно намагалася поширити вплив російської культури на селі. Протиставлення проглядалося інколи навіть у газетних назвах: "Соціалістична Харківщина" і "Харьковский рабочий" у Харкові, "Чорноморська комуна" і "Знамя коммунизма" в Одесі, тощо.

Відбулася "модернізація" української мови з метою знищення здобутків українізації. Абетку, граматику і словник змінили у напрямку наближення їх до російської. В українській освіті масово запроваджували обов'язкову російську мову. Так вирішили Рада Народних Комісарів СРСР і ЦК ВКП(б), а РНК УРСР і ЦК КП(б)У в 1938 р. окремо видали постанову (дивися додаток №10). Щодо процесів, які відбувалися в українській освіті в 20-х pp. під час українізації, то резолюція XIV з'їзду КП(б)У 18 червня 1938 р. містила наступну оцінку:

"XIV з'їзд КП(б)У з особливою силою підкреслює необхідність ліквідувати наслідки ворожого шкідництва у викладанні російської мови в неповних середніх і середніх школах, а також у вузах. Буржуазні націоналісти, троцькісти і бухарінці ішли на всю гидоту і підлість, щоб вигнати велику російську мову з наших шкіл і вузів. Зусилля троцькістів, бухарінців і буржуазних націоналістів були спрямовані на відрив українського народу від братерської дружби з великим російським народом, на відрив Радянської України від Союзу Радянських Соціалістичних Республік і відновлення капіталістичного рабства."¹

Щоб було краще зрозуміло, про яке ставлення до російської мови за українізації йдеться, варто дати деякі пояснення. Постановою ЦК КП(б)У від 19 квітня 1927 р. російська мова обов'язково вивчалася в якості окремого учбового предмету в усіх школах і вузах УРСР поряд із українською. Тією ж постановою принципово застерігалося, що обов'язкове вивчення російської мови "ні в якому разі не може бути прикриттям для спроб утворити для російської культури на Україні пануюче становище, що його вона мала за царату".² Постанови ж 1938 р. фактично вперше втілювали в життя державний статус російської мови в СРСР, хоча відкрито це не говорилося. Відчуваєте різницю?

Слід зазначити, що ця хвиля русифікації проковтнула не лише українську освіту, але й освіту мовами інших народів, котрі проживали в УРСР. У 1938 р. ліквідували всі національні сільради й учбові заклади німців, євреїв, болгар, вірмен, греків, татар та інших народів, утворені за часів українізації, про які вже йшлося вище. З постанови ЦК КП(б)У від 10 квітня 1938 p.: "Перевіркою встановлено, що вороги народу – троцькісти, бухарінці й буржуазні націоналісти, які орудували в НКО УРСР, насаджували особливі німецькі, чеські, швецькі, грецькі й інші школи, перетворюючи їх в очаги буржуазно-націоналістичного, антирадянського впливу на дітей… Виходячи з рішення ЦК ВКП(б), Політбюро ЦК КП(б)У визнає недоцільним і шкідливим дальніше існування особих національних шкіл, особливих національних відділів та класів при звичайних радянських школах і постановляє

1 Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. – 4.2. – С.259.
2 Культурне будівництво в Українській РСР; збірник документів; важливіші рішення Комуністичної Партії і Радянського Уряду, 1917-1960. – К., 1961. -Т.1.-С.348.

реорганізувати особі національні німецькі, польські, чеські, швецькі й інші школи і технікуми в радянські школи звичайного типу (тобто російські – авт.), а також ліквідувати особі національні відділи, відділення і класи при звичайних школах, технікумах і вузах…"¹

Одночасно із згортанням вживання української мови в Україні подібні удари завдавалися українству і в інших регіонах СРСР. Зокрема, в 20-ті pp. українізація сягнула Зеленого Клину. Тут відновилися українські школи, з'явилися 17 українських національних районів. У Благовіщенську існував у 1926-1932 pp. Український педагогічний інститут. В Хабаровську виходила українська щоденна газета "Соціалістична перебудова". 1935 року всю цю культурну автономію українців ліквідували.²

На Кубані було понад 200 українських шкіл, в районах виходили українські газети, в Кубанському педінституті був український факультет. Після сталінського голодомору українців все це було ліквідовано. До безлюдних станиць нащадків запорізьких козаків завезли селян із російських закутків. А із впровадженням на селі паспортизації за Хрущова усі вцілілі українські кубанці були записані росіянами.³ Так історичний український край остаточно став російським.

Водночас влада маніпулювала українською культурою. Зокрема, вона терміново замовила відомому ленінградському скульпторові М.Манізеру пам'ятник Тарасу Шевченку, котрий і сьогодні стоїть в парку біля Київського Національного університету його імені. Л.Троцький з цього приводу зазначав: "Сталінська бюрократія ставить, щоправда, пам'ятники Шевченку, але з тим, щоб сильніше придушити цим пам'ятником український народ і змусити його мовою Кобзаря прославляти кремлівську кліку насильників".⁴

* * *

Влада намагалася обмежити українську мову традиційним для неї селом, офіційно ототожнюваним з консервативністю і відсталістю.

1 Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. – 4.2. – С.257-258.
2 Історія української літератури XX"століття. – Кн.1. – С.38.
3 Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – С.54.
4 Цит. за: Белебеха І. Україна і комунізм у злочинних особах: Хто ми? Хто нами керував? Що ми за нація? // Українська газета. – 1999. – № 3.

Деякі послаблення русифікаторської хвилі сталися лише під час війни, оскільки в боротьбі з німцями націоналізм з усією ясністю виявився набагато сильнішим стимулом, ніж марксизм, і Сталін намагався забезпечити собі симпатії українців.

Було створено номінальні наркомати закордонних справ і оборони УРСР, котрі очолили драматург О.Корнійчук і осипаний державними почестями партизанський командир С.Ковпак. Запроваджено престижну військову нагороду – орден Богдана Хмельницького, а війська південної ділянки грандіозного радянсько-німецького фронту отримали назву Українських фронтів з нумерацією від першого до четвертого. У 1944 р. ЦК КП(б)У наважився увійти з пропозицією до Сталіна про створення на честь визволення України від німецької окупації спеціальної медалі "За звільнення Радянської України", Почесного Червоного Прапору для військових частин та Почесної Бойової Грамоти УРСР. Але тут Кремль уже не дав дозволу на їх встановлення, побачивши в них прояв української самостійності, тим більше, що напис на ескізі медалі був українською мовою.¹

Відчутно послабився контроль за культурною діяльністю українців, а патріотичний вірш Володимира Сосюри "Любіть Україну!" навіть був відзначений Сталінською премією.

Проте незабаром війна закінчиться, і все повернеться на свої місця. У серпні 1946 р. побачила світ постанова ЦК КП(б)У про небезпеку українського націоналізму. Боротьбу проти нього лідер КП(б)У М.Хрущов та його заступник з ідеології К.Литвин розгорнули за підказкою Москви. Зокрема, Литвин критикував академічну "Історію української літератури" за те, що зображала розвиток української літератури ізольовано від класової боротьби й недостатньо підкреслювала позитивний вплив російської літератури. Подібній критиці піддали й видану в 1943 р. під редакцією М.Петровського "Історію України". Оперу К.Данькевича критикували за те, що росіянам у ній відведене недостатньо помітне місце, а українські літературні журнали та енциклопедії звинувачувалися в зосередженості на "вузьких" українських темах. Зазнали критичних нападів журнали "Вітчизна" і "Перець". Тепер сталінські посіпаки з великою ненавистю накинулися

1 Див.: Сергійчук В. Медаль, якої Сталін позбавив мільйони // Військо України. – 1997. – №7. – С.87-90.

на вірш В.Сосюри "Любіть Украшу" за природний заклик поета любити свій край і народ. "Я мушу про щастя співати, коли моє серце в крові", – писав Сосюра у своєму щоденнику. У 1951 р. звинувачений у "націоналізмі" поет був змушений опублікувати принизливе каяття.

Поряд із загальним повоєнним зростанням освітнього рівня народних мас українська мова все більше і більше відходила на задній план. Яскравим прикладом може слугувати Західна Україна, де вже в 1950 р. існували 24 вузи на 33 тис. студентів, але викладання починаючи з 1953 р. велося російською мовою.¹ Остаточно припинила існування українська освіта в місцях проживання українців за межами УРСР. Зокрема, по війні перестали існувати десятки українських шкіл в самій лише Брестській області. ²

Ознакою лояльності до влади були наукові відкриття на кшталт О.Корнійчука, котрий у передмові до виданого в 1950 р. "Кобзаря" написав таке: "его (тобто Тараса Шевченка – авт.) защищала великая партия Ленина-Сталина". ³ Особливої жорстокості набуло полювання на українство під час короткого перебування на Україні Л.Кагановича. Якраз тоді, коли очікувалася нова сталінська хвиля русифікації та чисток, "вождь народів" раптово помер 5 березня 1953 р.

* * *

Смерть Сталіна створила політичний вакуум на партійному олімпі, котрий раптово позначився і на становищі української мови. Як уже зазначалося вище, Л.Берія у боротьбі за владу зробив ставку на підтримку партійних кадрів з національних республік, як це зробив у 20-х pp. Сталін. Фактично Берія вів мову про припинення боротьби з націоналізмом і нову політику коренізації, котра на українському підґрунті мала знайти вияв у вигляді нової українізації. Берія пропонував розвивати національну культуру, викладати на рідних мовах, хотів запровадити національні ордени. Це зігрівало душу місцевим секретарям, на підтримку котрих і розраховував Берія.

1 Субтельний О. Вказана праця. – С.427.
2 Винниченко І. Українці Білорусі, координуйтеся! // Україна молода. -1999.-9 липня.
3 Цит. за: Малишевский И. Вказана стаття.

Він подав до президії ЦК записки про становище в Україні, Білорусії, Прибалтиці. В них говорилося про репресії та розкуркулювання в Литві й на Західній Україні, про насильницьку русифікацію і помилки в кадровій політиці. За його записками одразу приймалися рішення – про висування національних кадрів, про те, що провідні республіканські працівники мають знати місцеву мову і нею вести діловодство.

Відповідно до записок Берії, наприклад, у Латвії почали перевід діловодства на латиську мову, а всіх номенклатурних працівників, котрі її не знали, відрядили у розпорядження ЦК КПРС. Деякі партпрацівники одразу забули російську, оскільки з Москви прибуло загрозливе попередження: "Не виконаєте вказівку, будете притягнуті до партійної відповідальності. А, можливо, і не тільки партійної."¹ Після цього секретар латиського ЦК А.Пельше навіть наважився відкрито дати наступну установку: "Кадри потрібно латишизуватй".

У червні 1953 р. Берія поставив перед ЦК питання про повну відсутність національних кадрів у органах МВС Білорусії, республіканських, обласних і районних партійних і радянських організаціях, а також про відсутність викладання білоруською мовою у вузах, хоча в 30-ті pp. таке викладання ще було.

Внаслідок записки Берії у Києві відбувся пленум ЦК КПУ, котрий визнав незадовільною роботу республіканського політбюро по керівництву західними областями, скасував переведення викладання у вузах на російську і практику висування на керівну роль працівників не з України.

Першого секретаря ЦК КПУ росіянина Л.Мельникова за всі ці порушення зняли, а натомість призначили керувати першого в історії КПУ українця О.Кириченка. Однак той вірним Берії не залишився, а в липні 1953 р. на пленумі ЦК КПРС при обговоренні злочинних дій Берії закинув йому таке звинувачення:

"В записке Берия непонятно почему фигурируют такие термины: "западно-украинская интеллигенция"," западно-украинские кадры", "русаки", "русификация"… И это в то время, когда на Украине давно вышли из употребления эти слова. Украинский и советский народ единая семья, и нет в ней западных украинцев и восточных украинцев.. ."²

1 Цит. за: Млечин Л. Вказана праця. – С.343.
2 Там само. – С.353.

Від себе додамо, що в цій радянській родині в перспективі місця для українців взагалі не було, як і для представників інших національностей. Народи мали зникнути в радянському "казані". Показовим є хоча б те, що Берія у своїх записках до республіканських ЦК відкрито визнав наявність самого процесу русифікації неросійських народів в СРСР, на що миттю зреагував ЦК КПРС. На суді Берію звинуватили, зокрема, в тому, що він намагався підірвати дружбу народів СРСР з великим російським народом.

Слів немає – Берія був сталінським поплічником і катом. Зрозуміло, що після приходу до влади він би скасував ініційовані ним процеси національного відродження і повернувся б до русифікації так само, як свого часу це зробив Сталін. Однак на той час імперія опинилася в такому злиденному стані, що "закручувати гайки" далі було просто небезпечно. Серія повстань прокотилася навіть по таборах ГУЛАГу, котрі придушувалися із застосуванням регулярних військ. Шефам спецслужб реальне становище СРСР завжди було відоме краще за інших, а тому саме вони були ініціаторами обмежених реформ в імперії. Випадок з Андроповим підтверджує цю тезу.

Швидке знищення Берії поставило хрест на можливості нової українізації, а "відлигу" 50-х pp. ми пов'язуємо з ім'ям Хрущова. Хоча процес русифікації в цей час дещо послабшав, однак говорити про якесь покращення становища української мови не доводиться.

Взагалі Хрущов дуже тепло ставився до України, проте ставлення це було якимось вибірковим, чим нагадувало шовіністичного російського політика П.Струве. Той також любив Україну, але вів ідейну боротьбу з українством. Хрущову до такої боротьби було не звикати. У довоєнний період по прибутті Хрущова до Києва мало не щотижня спускалися по інстанціях з наказом знищити величезні списки забороненої літератури, завізовані членами Політбюро ЦК КП(б)У. Після війни подібний процес створення "вогнищ радянської культури" продовжився з новою силою, а особливо на Західній Україні. Заступник голови Комітету у справах мистецтв УРСР О.Пащенко відрядив до Львова групу колишніх армійських офіцерів, котрі навчалися у мистецьких вузах, із завданням вилучення та знищення з архівів, музеїв, галерей документів і мистецьких творів "націоналістичного" й "антирадянського" змісту. Понад дві тисячі таких творів знайшли і знищили тільки у Львові. Живопис, графіку, старовинні грамоти палили, скульптуру розбивали молотками.¹ 1964 року виникла пожежа у відділі україністики Бібліотеки АН УРСР у Києві. Від вогню і води загинули 414 000 одиниць зберігання. Начебто пожежу влаштував якийсь Погружальський – людина із психічними вадами. Але журналіст А.Шевчук одержав п'ять років ув'язнення за намагання написати правду про цей злочин влади. Справжня українська книга в єдиному примірнику передавалася в спецхрани (як і література на іноземних мовах), все інше якщо не спалювалося, то в кращому разі перероблялося як макулатура. О.Довженко писав: "Був у Ворошиловграді інститут імені Шевченка, звичайно з викладанням російською мовою, в якому не було в бібліотеці жодної книжки Шевченка. Які оригінали! Таких других не було й нема у всій Європі.. ."²

Десталінізація і помпезне святкування 300-річчя возз'єднання російського та українського народів призвели до того, що поступово зазвучало обережне невдоволення жалюгідним станом української мови. Причому скарги ці лунали як із середовища інтелігенції, так і студентства, робітників, окремих партпрацівників: особливий статус в СРСР російської мови не може означати, що українська мова повинна зазнавати дискримінації. Такі гасла, як "Захистимо українську мову!" та "Розмовляймо українською!", можна було почути дедалі частіше.

Українцям вдалося домогтися окремих поступок з боку Кремля. У 1957 р. постав "Український історичний журнал", через два роки почалася публікація Української Радянської Енциклопедії (щоправда, як відповідь на аналогічний проект у середовищі української еміграції), згодом "Словник української мови", "Історія української літератури", "Історія українського мистецтва", дуже детальна "Історія міст і сіл України", якої не мали росіяни. Українською мовою видавалися пам'ятки історії України, як, наприклад, "Історія війни козаків проти Польщі" француза

1 Найхолодніше недержавним народам. У добу "холодних" війн // Голос України. – 2000. – 29 січня.
2 Цит. за: Кущ П. Ще не вмерла українська! Однак ледь "балакає"… // Голос України. – 1999. – 5 серпня.

П.Шевальє. З'явилися україномовні журнали з природничих і суспільних наук, а створення в УРСР осередків сучасних галузей науки (зокрема, фізики, кібернетики тощо) українська інтелектуальна еліта намагалася використати для поширення сучасних знань українською, а не російською мовою. Також простежуються намагання використати створені десталінізацією можливості для реабілітування діячів української культури і науки, а також їх ідей.

У останньому вже крилася відверта небезпека для комуністичної ідеології, тому після нетривалого процесу послаблень, котрий виявився побічним продуктом десталінізації, Москва знову повернулася до політики русифікації. Але тепер інструменти цієї політики були значно витонченішими, ніж за Сталіна. Ніяких грубих наскоків, арештів, насильства, а тільки удавана свобода вибору, демократія по-радянськи. Саме це спадає на думку під час аналізу хрущовської реформи освіти 1958 року.

Ті положення широкої перебудови освіти, котрі стосувалися вивчення національних мов, містили визначальну суперечність. Формально школярі були зобов'язані вивчати російську і рідну мови, як і раніше. Підступність полягала в тому, що передбачалося право батьків вибирати мову навчання для своїх дітей. Забувалося, що свобода вибору можлива тільки за умови фактичної рівності статусу обох мов, чого на практиці не існувало. Тому "свобода" вибору мови в Україні означала свободу невибору української мови. Адже з огляду на цілий ряд обставин слід було чекати, що багато батьків не стануть обтяжувати своїх дітей вивченням української мови, оскільки в реальному житті вона застосування не знаходила, а російська була практичнішою. Внаслідок цього зростав наплив учнів до російських шкіл, а українські зникали через штучно створену непотрібність. Це дуже нагадує процес полонізації через освіту дітей української знаті в XVII ст., про що вже йшлося вище. Як зазначали польські вчені, руська мова "на прохання громадян Великого Князівства Литовського наприкінці XVII ст. була замінена польською мовою".¹ Звичайна логіка поневолювачів: українці, мовляв, самі просили.

1 Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С57.

Між іншим, так само робила й Катерина II, коли 1782 року надумала для "исправления нравов" українців завести замість козацьких полкових шкіл російські "народные школы", проте не інакше як на прохання самих українців:

"Желаю, чтобы вы (лист імператриці адресовано її соратникові в Україні графу П.Румянцеву – авт.) тамошних несколько называемых панов склонили к подаче челобитной, в которой бы они просили об лучшем у них учреждении школ и семинарий…"¹

Теж саме ми зустрічали при обґрунтуванні введення Валуєвського циркуляру й Емського указу.

Хрущовська реформа освіти викликала чимало протестів. Відомі сини українського народу М.Рильський і М.Бажан писали в грудні 1958 р. на сторінках "Правды":

".. .Єдино правильним вирішенням питання про вивчення мов у середній школі є рішення (якщо говорити, зокрема, про школи Української РСР) про обов'язкове і рівноправне вивчення і української, і російської мов у всіх школах УРСР. Таке рішення відповідатиме принципам ленінської національної політики. Отже, буде і по-справжньому демократичним."²

До цієї позиції приєднався і третій наш поет-академік П.Тичина. Він категорично заявив, що як Голова Верховної Ради УРСР виступає проти закону, де є пункт про вибір батьками мови навчання для своїх дітей. Адже корифеї українського слова добре розуміли, що ніхто не буде справді цікавитися думкою батьків школярів. Мовний статус школи вирішуватиметься в нетрях партійно-бюрократичної ієрархії.

Однак, попри протести, хрущовська реформа освіти завдала сильного удару по вивченню національних мов. На практиці це виглядало наступним чином.

Середня освіта: в містах України 1958 року в українських школах навчалося тільки 22% дітей проти 77% у 1930 p., як це вже зазначалося вище. При цьому вважати українські школи справді українськими вельми складно, оскільки все внутрішнє життя в них велося російською. Тим не менше й такі школи у великих центрах УРСР (Харкові, Донецьку, Одесі та ін.) обраховувалися одиницями.

1 Цит. за: Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – С.91.
2 Цит. за: Ільєнко І. На сторожі слова // Випробування істиною. – К., 1989. -С.114.

Навіть у Києві того самого 1958 року в українських школах навчалися 22 тис. учнів, а в російських – 60 тис.¹ У майбутньому співвідношення україномовних і російськомовних шкіл в УРСР буде належати мало не до найбільших державних таємниць.

Повністю російськомовною стали вища, середня технічна освіта, професійне навчання, ремісничі училища, школи ФЗН. Останнє мало велике значення для русифікації робітничого середовища, адже сільська молодь, з якої виходили заводські майстри, потрапляла до російськомовних ремісничих училищ і шкіл ФЗН. Нерідко це пояснювали відсутністю україномовних підручників і посібників, видання котрих штучно гальмувалося. Зокрема, за даними Книжкової палати УРСР у 1963 р. Тех. видав випустив 11 російськомовних підручників і лише один україномовний, незважаючи на гострий брак саме останніх. Загалом же в тиражах українських видавництв відсоток української книжки впав з 80% у 1950 р. до 66% у 1963.²

Стосовно преси, то в УРСР видавалося в 1950 р. лише 11,4% щодо всесоюзної кількості періодичних видань, а в 1963 – уже 6,5%. З них власне україномовними залишилися тільки 3,3%, хоча частка українців в населенні СРСР була 17% – тобто фактичне відставання від потреби в 4-5 разів.³

Радянська цензура чергового разу пройшлася і по творчості Тараса Шевченка, "підправляючи" його слово. Під грім гопаків і салютів 300-річчя возз'єднання України та Росії з шевченкових видань зникли два, як їх називають спеціалісти, "Богдана": вірші "Якби-то ти, Богдане, п'яний" і "За що ми любимо Богдана". їх і потім не знайти в радянських "Кобзарях". З творчості Івана Франка викреслили вірш "Нам пора для України жити".

Загалом "хрущовська відлига" ясно продемонструвала, що навіть у період відносної лібералізації режим не відмовляється від політики русифікації. Наступна брежнєвська консервація Системи органічно її продовжить, черговий раз посиливши тиск на українську мову. Що ж стосується пожвавлення всіх форм українського життя (літературного, мистецького, наукового), яке звично пов'язується лише з "хрущовською відлигою",

1 Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – С.153.
2 Там само.-С.119.
3 Там само.-С.120.

то насправді воно було відгомоном глобальних зрушень у політичному, соціальному, культурно-мистецькому прогресі людства: саме 50-60-ті pp. позначені рішучою боротьбою за соціальну справедливість, права людини в різних країнах, крахом колоніальної системи, виникненням опору в "соціалістичному таборі" (німецькі, угорські, згодом чехословацькі події) тощо.

* * *

Русифікаційна хвиля 60-80-х pp. проходила під знаком створення "радянського народу". Оскільки тримати в одній купі більше ста народів з різними самобутніми культурами, мовами, історіями лише сталінськими насильницькими методами було вже неприйнятно, радянські ідеологи перемістили наголос із національних особливостей народів на їхні спільні радянські риси. Саме в цьому полягав спосіб формування у різних народів відчуття спільної тотожності й мети.

Цю епохальну формулу вивела постанова ЦК КПРС "Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік": "За роки будівництва соціалізму і комунізму в СРСР виникла нова історична спільність людей – радянський народ. Він сформувався на базі суспільної власності на засоби виробництва, єдності економічного, соціально-політичного і культурного життя, марксистсько-ленінської ідеології, інтересів і комуністичних ідеалів робітничого класу." Формула містила декілька найважливіших тез:

- за радянської влади всі народи СРСР переживають небувалий розквіт, оскільки національний гніт ліквідований і утверджена рівність між народами; створюються національні за формою, але соціалістичні за змістом культури народів СРСР;

- внаслідок наявності у народів СРСР спільної бази у перерахованому вище вигляді, відбувається зближення між ними ("естественно исторический процес сближения социалистических наций");

- внаслідок зближення, наявності спільної бази і спільних завдань народи СРСР ідуть до злиття;

- внаслідок злиття народів СРСР постає новий тип історичної спільності – радянський народ.

Ідея злиття народів СРСР в єдиний народ закладалася до фундаменту радянської імперії ще Леніним, котрий писав, що "…метою соціалізму є не тільки знищення роздробленості людства на дрібні держави і будь-якої відособленості націй, а й злиття їх".¹ Сталін, як відомо, значно розвинув ленінське вчення, надавши йому історичної довершеності: "Треба дати національним культурам розвинутись і розгорнутись, виявивши усі свої потенції, щоб створити умови для злиття їх в одну спільну культуру з однією спільною мовою в період перемоги соціалізму в усьому світі".² Іншими словами, мови народів СРСР мали досягти апогею свого розвитку, щоб потім назавжди зникнути.

Згодом радянський народ розумівся як міжнаціональна спільність "на ґрунті єдності соціально-класової, економічної та політичної структури, марксистсько-ленінської ідеології, морально-психологічних установок".³ Конституція СРСР 1977 р. уже вільно оперувала цим терміном і стверджувала, що саме радянський народ формує підвалини СРСР, затверджуючи їх в основному законі держави.

За цими ідеологічними розбудовами приховувалася стара політика русифікації. Оскільки росіяни переважали чисельно, оскільки вони займали більшість посад, оскільки вони створили комуністичну партію, революцію, радянську систему, оскільки російська мова є основним засобом спілкування в СРСР, оскільки росіяни практично є цементом різнорідного СРСР, то чим більше інші народи країни уподібнюватимуться до росіян, тим сильнішим ставатиме почуття взаємної солідарності, котре веде до їхнього злиття в радянський народ. Відповідно до цього Радянська держава вбачала своїм головним завданням створення умов "для поглиблення і збагачення інтернаціональних, міжнаціональних відносин, заснованих на принципах рівності, братньої співпраці та взаємодопомоги з метою зближення, а в історичній перспективі й злиття націй".⁴

Найголовнішим напрямом реалізації цієї програми залишалося вирішення мовного питання.

1 Ленін В.І. Повне зібрання творів. – Т.27. – С.265.
2 Сталін Й.В. Твори. – К., 1950. – Т.12. – С.364.
3 Горовський Ф. Вказана праця. – С.28.
4 Шевцов В. Национальный суверенитет (проблемы теории и методологии). -М, 1978.-С.96.

Швидке зростання міжнаціональних зв'язків і співробітництва народів СРСР, за словами Л.Брежнева, "ведет к повышению значения русского языка, который стал языком взаимного общения всех наций и народностей СССР", а тому перетворило російську мову "в общесоветскую ценность и обеспечило его интенсивное распространение среди народов СССР".¹ Брежнев як великий "знавець" історії світової літератури прямо зазначав у книжці "Целина", що "всякая национальная культура, замкнутая в себе, неизбежно проигрывает, теряет черты общечеловечности". Ю.Андропов уже в бутність генсеком ЦК КПРС так заявив в доповіді з приводу 60-річчя СРСР про радянський народ і важливість російської мови у його створенні:

"Каковы же наиболее значимые итоги нашего развития? Сформировались социалистические нации, образовующие новую историческую общность – советский народ. <.. .> Фактором исключительного значения в экономической, политической и культурной жизни страны, в сближении всех наций и народностей, в их приобщении к богатствам мировой цивилизации служит русский язык, естественно вошедший в жизнь миллионов людей любой национальности."²

Оскільки російська мова слугувала штучним посередником для доступу до надбань світової культури, то будь-які виступи проти її засилля тлумачилися як націоналістична самоізоляція. Крім того, російська мова слугувала головним засобом "комуністичного виховання трудящих", тому протести проти русифікації вже тягнули на виступ проти всієї Системи. А з історії добре відомо, як Система розправлялася зі своїми політичними ворогами.

Прикриваючись таким виключним статусом російської мови, Москва проводила систематичну кампанію розширення її вживання в Україні. Русифікація відбувалася в двох напрямках. Перший – наближення української мови до російської, другий – підміна української мови російською. Вони органічно взаємодоповнювали один одного. Зокрема, в українському мовленні широко запроваджувалися вагомі елементи російської, котрі негайно нормативно закріплювалися в "Українському правописі", різних словниках і наукових працях.

1 Холмогоров А. Новая историческая общность людей. – М., 1975. – С.29.
2 Комсомольская правда. – 1982. – 22 декабря.

Подібне відбувалося також у мовах інших народів, де іноді різноманітна термінологія на 70-80% запозичувалася із російської. На практиці ж вимальовувалося не взаємне збагачення мов, а поширення "суржика", котрий поступово замінювався повним переходом на "человеческую речь".

Але основна увага у радянській мовній політиці приділялася впровадження російської мови як "другої рідної мови". Для російської мови мало не законодавчо створювалися неабиякі привілеї. У жовтні 1978 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР видали постанову "Про заходи щодо дальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках" (так званий "Брежнєвський циркуляр"). У травні 1983 р. з надр Політбюро ЦК КПРС вийшла постанова "Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік" ("Андроповський указ"). В них, як зазначала газета "Правда", "намічено комплекс заходів, спрямованих на створення умов, що полегшували б населенню національних республік вивчення російської мови, розширення і покращення підготовки вчительських кадрів, зростання їх кваліфікації".¹ А через неповний місяць на черговому Пленумі ЦК КПРС генсек К.Черненко у доповіді про "актуальні питання масово-політичної роботи партії" зазначав:

"ЦК КПСС и Совет Министров СССР недавно приняли постановление по созданию условий, облегчающих населению национальных республик изучение русского языка. Его надо активно проводить в жизнь."²

Про те, якої уваги надавав ЦК КПРС цій проблемі, свідчить сама періодичність видання русифікаційних керівних настанов. Наступна вийшла вже у травні 1984 р. – постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи".

На основі цих та багатьох інших постанов про "поліпшення", "покращення", "полегшення", "подальше вдосконалення" русифікації партійні органи-й урядові структури СРСР розробляли

1 Правда. -1983. -27 мая.
2 Правда. – 1983. – 15 июня.

деталізовані заходи щодо запровадження російської мови і витіснення мови корінного населення.

Не залишали поза увагою жодної дрібниці. Зокрема, в постанові 1984 року писалося: "У національних школах союзних республік виділяється додатково 2-3 години на тиждень у ІІ-ХІ (XII) класах на вивчення російської мови".¹ За рахунок чого знаходили ці додаткові години? Звичайно за рахунок обмеження викладання національних мов, оскільки норми навантаження на учнів не можна було перевищувати. Але в московській настанові про це не йдеться – ініціативу віддавали органам на місцях. Прикладом такої ініціативи може бути "реорганізація" сімферопольською владою у березні 1982 р. єдиної на весь Крим української школи-інтернату імені Т.Шевченка, утвореної наприкінці 1959 р., на російську школу-інтернат для дітей із затримкою психічного розвитку. У Кіровограді, де 76% населення складали українці, внаслідок діяльності маланчуківської адміністрації з 30 середніх шкіл українськими залишилися тільки чотири, хоча до того було 26.²

По кожній московській постанові місцеві ЦК партії повинні були проінформувати про хід їх виконання. Наприклад, у повідомленні ЦК КПУ від 26 травня 1983 р. про виконання Постанови ЦК КПРС "Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших учбових закладах союзних республік" знаходимо перелік вжитих заходів "по створенню умов для підвищення рівня викладання та вивчення російської мови – мови дружби й братерства народів СРСР, засобу міжнародного спілкування":

"Практичний курс російської мови введено в якості обов'язкового предмету в усіх педагогічних інститутах і училищах. Розширено прийом до аспірантури… У бюджеті на утримання закладів просвіти, починаючи з 1984 p., щорічно передбачаються асигнування в сумі 2,5 млн. руб. на підвищення ставок заробітної платні вчителям початкових класів, котрі ведуть заняття з російської мови, вчителям російської мови та літератури 4-Ю класів. Збільшено стипендіальний фонд на 357 тис. руб.

1 Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – С.47.
2 Павличко Д. Бути господинею у власному домі // Випробування істиною – С.52.

для виплати підвищеної стипендії студентам, котрі займаються по спеціальності "Російська мова та література" ¹ (дивися додаток №11).

Дискримінаційний факт підвищеної зарплатні вчителям російської мови у порівнянні з вчителями національних мов на 15% є значно промовистішим, ніж усі слова пропаганди щодо рівності, братерства і дружби народів. Він яскраво свідчив про другосортність неросійських мов у СРСР. На практиці це знайшло втілення у величезних мовних диспропорціях в освіті, де успішність навчання залежала від доброго володіння російської мови.

Якщо в 1985-1986 навчальному році українською мовою навчалось 48,2% школярів УРСР, то в 1990-1991 їх частка зменшилась до 47,9%. За п'ять років "перебудови" приріст контингенту російськомовних учнів перевищив приріст україномовного контингенту в 2,7 раза.² У 1987 р. тільки в 14 обласних містах України функціонувало 1087 російських шкіл і лише 66 українських.³ Якщо за переписом 1989 р. українці в УРСР складали 72,1% усього населення, росіяни – 22,1%, то українських і "змішаних" шкіл було лише 28%, а російських – 72%. У Донецьку, Луганську, Сімферополі, Миколаєві, Чернігові українських шкіл не було зовсім, у Запоріжжі – 1 (російських 95), Харкові – 2 (російських 156), Одесі – 3 (російських 90). У Києві українських шкіл було 34, російських – 152, "змішаних" – 88.

При цьому "змішані" школи фактично теж були російськомовними, оскільки двомовного навчально-виховного процесу в них не дотримувалися. Ось що повідомляв про це знаний наш поет М.Рильський, коли 21 січня 1963 р. як депутат Верховної Ради СРСР писав міністрові освіти УРСР А.Бондар:

"До мене звернулася група батьків, діти яких навчаються в Київській школі №127 (Дарниця). Вони висловлюють цілком зрозуміле занепокоєння, що в цій українській школі діти чують українську мову лише на уроках. На перервах і в розмовах з учнями поза уроками вчителі говорять з ними російською мовою. До речі, тривожні сигнали з цього приводу надходять до мене і з інших міст республіки, зокрема, з Донбасу. <…>

1 Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. -Ч.2.-С.510.
2 Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – С.45.
3 Харченко В. Корені шовінізму // Вечірній Київ. – 1990. – 12 травня.

Неправильним мені здається ставлення до української мови і в школах з російською мовою викладання. Вивченню цієї мови <.. .> приділяється менше уваги, ніж вивченню будь-якої іноземної мови".¹

Подібне становище склалося в усіх інших національних республіках СРСР. Зокрема, в Азербайджані серед 200 тисяч учнів російськомовних шкіл азербайджанцями була половина, а у власне азербайджанських школах російська мова викладалася починаючи з підготовчого класу і до десятого включно, поділяючи при цьому класи на підгрупи. 22 квітня у день народження Леніна щорічно відбувався пропагандистський день російської мови, тоді як національна мова подібного свята не мала. Навчання російській організували навіть у дитячих садках. "Словом, – писав з Баку кореспондент "Правды" Л.Таиров, – русский язык стал для многих азербайджанцев с раннего детства близким, родным. Русская речь звучит на улицах, во время работы, в цехах, на нефтепромыслах и плантациях, в домах и театрах."² Якщо ж ситуація була іншою, то за справу брався ЦК Компартії Азербайджану, як у випадку з педінститутом імені М.Ахундова: "Но пройдешься по коридорам, заглянешь в библиотеки или общежитие института – русская речь здесь явно не преобладает. В чем дело?"³ ЦК терміново попіклувався про створення в інституті російськомовного середовища. Витіснення ж азербайджанської мови не зацікавило ані журналіста, ані ЦК. В обґрунтуванні реформи середньої освіти 1984 р. завдання останньої визначалося словами Андропова:

"Партия добивается того, чтобы человек воспитывался у нас… как гражданин социалистического общества, активный строитель коммунизма, с присущими ему идейными установками, моралью и интересами, высокой культурой труда и поведения".⁴

А комунізм, як відомо, говорить "по-русски". "Кожен народ любить свою мову, – зазначав перший секретар ЦК КПУ В.Щербицький, – і одночасно з любов'ю і повагою ставиться до

1 Цит. за: Ільєнко І. "Вказана праця. – С115.
2 Правда. – 1983. – 22 августа.
3 Там само.
4 Правда. – 1984. – 4 января.

російської мови – мови революції, мови великого Леніна. Свідомо і добровільно обрана всіма народами Радянського Союзу як засіб міжнаціонального спілкування і співробітництва, вона відіграє величезну об'єднавчу роль, служить справі інтернаціонального згуртування трудящих, обміну матеріальними і духовними цінностями, взаємозбагаченню національних культур".¹ Аргументи на кшталт "російська мова – мова революції, мова Леніна" були неспростовними. Після такого офіційного визнання владою особливого становища російської мови в СРСР, ті, хто спробував би вимагати встановлення в країні реальної рівності мов, ризикували перетворитися на антирадянщиків. Будь-який вияв любові до свого рідного – прагнення зберегти мову, народні традиції, національну історію – все це таврувалося московсько-комуністичними інтернаціоналістами як вияв "українського буржуазного націоналізму". На жаль, комуністи воліли бачити Україну "в єдиній родині народів-братів" без української мови, без українських традицій, без власної історії, без права українців на свободу. Нацисти не визнавали подібних прав за євреями і відбирали у них життя. Це був геноцид. А хіба невизнання права українців на власний розвиток та свободу не є їх духовним холокостом?

* * *

Практично повністю російськомовною в Україні була вища і середня спеціальна освіта. Мало того, доступ українців до неї обмежувався. Чисельність українців серед студентства не відповідала частці українців у населенні УРСР, хоча здавна відомо: чим у більшого числа громадян є шанси отримати освіту, тим вища ймовірність знайдення серед них справжніх талантів та їх розкриття. У той же час кількість росіян у вузах УРСР набагато переважала їх питому вагу в населенні республіки. Зокрема, в 1960-1961 навчальному році українці складали 62,5% студентства УРСР (хоча їх частка в населенні була 76,8%), тоді як росіянами були 30% студентів (при частці населення 16,9%). Яскравою ілюстрацією привілейованого становища росіян і російської мови може слугувати стан справ у вузах Івано-Франківська. За переписом 1970 р. 95% населення області складали українці, а українську мову рідною визнавали 95,1%.

1 Горовський Ф. Вказана праця. – С.206-207.

Разом із тим серед 13 тис. студентів обласного центру українцями були 10 тис. (тобто 76,9%), а росіянами – 2338 (тобто майже 18%), хоча останніх було менше 4% населення області (47 тис. чол. на 1 млн. 249 тис. загальної чисельності населення).¹ Подібну приховану нерівноправність слід вважати ще одним проявом політики русифікації, адже становище російської мови не відповідало питомій вазі росіян на території України:²

Подібні процеси відбувалися і у друкованій продукції. Найцікавіші та найважливіші публікації виходили російською мовою, тому штучне обмеження тематики української періодики

1 Добрик В. Півстоліття в сім'ї народів-братів // Прикарпатська правда. -1972. – 29 березня.
2 Див.: Итоги всесоюзной переписи населения 1979 г. – М., 1989. – Т.4. -4.2. – Кн.2. – С. 182 – 208; 220-229.

знижувало інтерес до них. З падінням тиражу цих видань влада отримувала зручний привід для їх закриття. Протягом 1960-1980 pp. частка україномовних журналів знизилася з 46% до 19%; відсоток україномовних книжок впав з 60 до 24.¹

У 1972 р. партійні органи заборонили відзначати ювілей музею І.Котляревського, а наступного, 1973 року, заборонили і ювілей його славетної "Енеїди". Під заборону потрапило видання наукових записок, підготовлених працівниками музею і науковцями Полтавського педінституту.² Системі були потрібні заклади по "комуністичному вихованню трудящих". Міністерство культури СРСР 1984 року видало наказ про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову. Наглядач сірого кардинала й ідеолога Системи М.Суслова в Україні – секретар ЦК КПУ по ідеології В.Маланчук взявся виправляти Тараса Шевченка і українських літераторів. Коли Суслову доповіли, що в Україні готується "Шевченківська енциклопедія" (до неї ще й зараз руки не дійшли), той заборонив, вважаючи її енциклопедією націоналізму. Врешті-решт, "Енциклопедія" перетворилася на "Шевченківський словник", з якого іронізували обізнані іноземці, адже статті про твори Шевченка у "Словнику" були, а самі твори з "Кобзарів" вилучили. Ще у 30-ті pp. присланий з Москви секретар ЦК КПУ Н.Попов (1933-1937 pp.) заявляв: "Мы никогда не простим Шевченко его националистических стихов".³

Хода русифікації спостерігалася щоденно у дрібницях: перестали оголошувати українською мовою назви зупинок у метро, повідомляти час по телефону, не вели репортажі українською зі спортивних змагань. Навіть на концертах перші дві пісні треба було співати по-російськи. У 1989 р. Пленум ЦК КПРС видав постанову про "законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної", а в 1990 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.

Про ефективність мовної русифікації можна робити висновки, виходячи з динаміки змін у переписі населення за мовною

1 Субтельний О. Вказана праця. – С.452.
2 Див.: Полтава. Історичний нарис. – Полтава, 1999. – С.218-219.
3 Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – СІ66.

ознакою. Так, за даними перепису 1959 р. в Україні більше як 2 з 32 мільйонів українців (тобто приблизно 6,5%) вважали російську мову своєю рідною, а в 1979 р. таких було вже майже 4 мільйони з 36,5 (тобто понад 10%).¹

Свого часу КПРС поклала чимало зусиль у боротьбі проти "маоїстського" Китаю. Радянська пропаганда лила гіркі сльози з приводу мовних утисків некитайців у КНР (уйгурів, монголів, тибетців, чжуанів, тощо), котрі складали разом 6% населення країни. При цьому вона абсолютно не помічала, що цілий український народ, котрий сам складав 17% населення СРСР, зазнавав таких самих обмежень в можливостях одержати освіту рідною мовою, користуватися надбанням своєї культури. Якщо людина розмовляла виключно українською мовою, то це могло поставити під сумнів її політичну лояльність. Так, наприклад, радянські слідчі органи у "справі" поета В.Стуса надали великого значення такій заяві "свідка": "Я одразу зрозумів, що Стус – націоналіст, бо він весь час розмовляв українською мовою".² Перший секретар ЦК КПУ П. Шел ест був усунутий Москвою зі своєї посади в 1972 р. по звинуваченню у "м'якості" до українського націоналізму, котра знайшла свій вияв у тому числі і в закликах "як найдорожчий скарб" берегти "прекрасну українську мову". Як згадує народний депутат Верховної Ради України, член КПУ Б.Олійник, "в СРСР той, хто говорив українською, та ще й правильно, сприймався з підозрою – за ним приглядали спецслужби".³

1 Підраховано за: Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. – 4.2. – С.446, 508.
2 Субтельний О. Вказана праця. – С.452.
3 Стапененко С. Борис Олийнык: "И все-таки, я думаю, мировое правительство существует!" // Сегодня. – 1999. – 6 июля.

У відкритому листі з в'язниці в червні 1975 р. щодо долі українського дисидента Івана Дзюби відомий правозахисник В.Буковський, звертаючись до голови Ради Міністрів СРСР О.Косигіна, зазначав: "Я – росіянин. І мені дуже боляче за мою країну, в якій офіційні особи відкрито проповідують шовінізм, де русифікація піднесена до рангу державної політики… Можна здеморалізувати Івана Дзюбу, але ж не Дзюба породив русифікацію України, а вона – Дзюбу. Насильницька русифікація проводиться не тільки самим фактом вивезення українців, вірмен, литовців та інших на "перевиховання", а й у дрібницях: у затримці листів національними мовами, в забороні інших, крім російської, мов під час побачень і т.п. Постійні намагання нацьковувати росіян на українців, вірмен і т.п., всіх на росіян, а євреїв на українців.. ."¹ Протест проти русифікаційного вбивства рідної мови яскраво виразив поет М.Дорізо, представник маленького саамського народу з Кольського півострова, котрий у 60-х рр. нараховував лише 1800 чоловік:

Я не хочу, чтоб Пушкина язык,
Язык Некрасова, Тургенева, Толстого,
Как ни могуч он ни был и велик,
Стал бы заменой языка родного.
Родная речь, как я горжусь тобой,
Обогатившей род наш человечий!
Но пусть навеки русского прибой
Не захлестнет слова саамской речи.²

Деякі результати хвилі русифікації 60-80-х рр. підбивалися у Програмі КПРС 1986 року, де звітувалося: "національне питання, яке залишилося від минулого, в Радянському Союзі успішно розв'язано".³ Подальший розвиток у цьому напрямі ніс з собою "у віддаленій історичній перспективі повну єдність націй", тобто повну денаціоналізацію, котру можна так описати словами А.Крижанівського: "Грузин, який забув грузинську, – не грузин. Киргиз без киргизької – манкурт. Тільки той естонець, хто спілкується естонською. А українець, який не забув рідної мови? Український буржуазний націоналіст."⁴ Якби історія відпустила комуністичному тоталітаризму трохи більше часу, то цей сумний фінал виглядав би досить ймовірним.

Асиміляція

Керівництво КПРС, як уже зазначалося вище, приділяло дуже значну увагу проблемам нацменшин у КНР.

1 Цит. за: Україна: друга половина XX століття. – С179.
2 Погрібний А. Малоросійство та холуйство: день сьогоднішній // Літературна Україна. – 1999. – 15 квітня.
3 Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. – 4.2. – С.511.
4 Цит. за: Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.149.

В Китаї здійснюється насильницька асиміляція, бідкався журнал "Коммунист" у 1967 році, розгортається масове переселення китайців до національних, особливо до прикордонних районів. У Синьцзяні число китайців збільшилось з 3% у 1949 р. до 45% у 1966. В Тибеті, де раніше китайців майже не було, вони становлять тепер третину населення. В ході так званої "культурної революції" по суті знищуються національні кадри.

Критикуючи великодержавну політику Мао Цзедуна "та його групи" в національному питанні, керівництво КПРС діяло за давньоримським прислів'ям: у чужих очах смітинку бачу, а у власних і колоди не помічаю. Бідні монголи й тибетці в Китаї! Хто як не КПРС про них ще попіклується?! Треба думати, що політика КПРС щодо українців могла викликати занепокоєння лише у керівництва КПК – Компартії Китаю. Адже асиміляція українців, котру проводив російський царат, згодом була підхоплена партією більшовиків. І темпи асиміляції в УРСР не поступалися асиміляції у Синьцзяні.

До XVII ст., як уже зазначалося вище, етнічних росіян в Україні майже не було. Незважаючи на всі зусилля, царату не вдалося помітно вплинути на український народ, лише ізолювавши його переважно в селі. Питома вага українців у імперії в 1795-1897 рр. змінилася незначним чином – зменшилася з 22,08% до 21,63%. А за період з 1897 по 1959 рр. цей рівень зменшився відчутніше – до 18,20%.¹ Проте якщо вести рахунок за мовною ознакою, то кількість українців, які вважали українську мову своєю рідною, зменшилася до 15,62%.²

Тим часом загальна кількість росіян на теренах імперії зросла з 55 400 300 чоловік у 1897 р. до 114 113 600 у 1959 р. Тобто збільшилася більш як удвічі, незважаючи на великі втрати населення у двох світових, громадянській війнах, від масового терору, репресій більшовиків, голоду. За рахунок чого відбулося подібне істотне збільшення, якщо умов для збільшення народжуваності в ті складні часи не існувало? Відповідь на це питання лежить на поверхні, її обережно визнавали навіть у СРСР:

1 Кабузан В., Махнова Г. Численность и удельный вес украинского населения в 1795-1959 гг // История СССР. – М.. 1965. – 4.1. – С.35.
2 Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – С. 180.

может быть объяснен слиянием с ними отдельных групп других народов, в частности довольно "Повышенный прирост общей численности русских частично многочисленных групп украинского населения на Кубани и Северном Кавказе".¹

Саме так виглядав фінал проголошеного метою національної політики партії злиття націй в одну історичну радянську спільноту. Денаціоналізовані українці спершу русифікувалися, забуваючи рідну мову, "розбавлялися" етнічними росіянами, а згодом і самі ставали "паспортними" росіянами й навіть змінювали прізвища. Як бачимо, формула асиміляції проста. Уявлення про її етапи і наслідки в УРСР дає наступна таблиця:²

Варто пояснити цю таблицю. У 1926 р. в межах тодішньої УРСР, котра не включала Галичину, Закарпаття, Буковину, Крим, Волинську і Рівненську області, співвідношення росіян до українців становила 1:8,7, тобто майже дев'ять статистичних українців на одного росіянина. У 1959 р. ця пропорція становила уже 1:4,5, а в 1989 – 1:3,3.⁴ Тобто кількість росіян щодо українців зросла багатократно, незважаючи на всі возз'єднання українських земель (тільки у 1945 р. до УРСР приєднали майже 7 млн. західноукраїнського населення, де росіян не було). У чому ж річ?

1 Народы европейской части СССР. – М., 1964. – Т.1. – С.22.
2 Таблицю взято з: Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С50.
3 Вечірній Київ. – 1992. – 1 липня.
4 Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.50.

Радянські часи були періодом постійного чисельного зменшення українців. Кількість загиблих під час війни і терору 1917-1920 рр. навіть неможливо підрахувати, оскільки ніякої статистики не велося. Дослідник І.Семененко вважає, що за 1919-1920 рр. знищено 300-400 тис. чоловік, не враховуючи померлих від голоду й хвороб у концтаборах, в'язницях, бупрах.¹ На думку М.Держалюка, "всього в боротьбі за соціальне і національне визволення під час української революції 1917-1922 рр. загинуло понад 0,5 мільйона українців, десятки тисяч емігрувало".² Десятки тисяч розстріляли під час терору 20-30-х рр. Ще більше померло в концтаборах. Як стверджує відомий український правознавець О.Мироненко, протягом 1937-1941 рр. то таборів ГУ-ЛАГ кинули 5 172 688 чоловік, з котрих українці нараховували 14%.

Особливого удару по нашому народу завдали штучні голодомори. У 1921-1923 рр. в Україні голодували 4,5 мільйони селян, з них 1,3 мільйони вмерло.³ Точну кількість жертв голодо-мору-33 неможливо підрахувати. У останні часи СРСР, коли радянських дослідників було допущено до цієї теми, з'явилися цифри від 2-3 до 5-7 млн. померлих.⁴ Принаймні за прихованими справжніми даними перепису 1937 р. населення УРСР з 1926 зменшилося на 15 млн. чол. Ще близько 1 мільйона померли у 1946-1947 рр., коли Україна пережила черговий штучний голод.⁵

Під час Великої Вітчизняної війни завдяки "мудрому" керівництву партії Україна втратила 8-10 млн. чоловік – точно підрахувати взагалі неможливо.⁶

Не меншим ударом виявилося і створення так званого сталінського "коктейлю народів". Внаслідок роботи по ліквідації куркулів як класу було зруйновано понад 200 тис. найбільш дієздатних і заможних селянських господарств, виселено сотні тисяч "куркулів" та членів їх сімей.

1 Семененко В. Історія Східної України. Поновлення кайданів (1917-1922). -Харків, 1995.-С.244.
2 Держалюк М. Вказана праця. – С.142.
3 Там само. -С. 142
4 Див.: Діброва С Сталінський "Великий перелом": погляд із 80-х // Про минуле заради майбутнього. – С. 104-105.
5 Лисенко М. Биківня: злочин без каяття. – Бровари, 1996. – С.54.
6 Уклін вам, хто боронив Вітчизну і творив Перемогу! Доповідь Президента України Л.Д.Кучми на урочистому засіданні, присвяченому 54-й річниці Перемоги // Урядовий кур'єр. – 1999. – 12 травня.

У грудні 1929 р. Політбюро ЦК ВКП(б) визначило цифру куркулів, до котрих мали застосовуватися репресивні заходи – 5-6 млн. чол.¹ Згодом були нові й нові рішення. Лише на одній з нарад в ОГПУ 3 травня 1933 р. Сталін особисто накреслив завдання додатково виселити з України ще 145 тис. селян.² За неповними даними, постраждало від такого розкуркулення близько 1 млн. чоловік.³ Сотні тисяч українців залишили батьківські землі через насильницькі переселення і депортації. У 20-х рр. при ЦВК СРСР навіть існував Всесоюзний Переселенський Комітет, де затверджувалися плани переселень і давалися вказівки відповідним органам. За проектом постанови ВУЦВК від 1925 р. Наркомзем УСРР подав до нього план на 1925/26 рр., згідно якого підлягали переселенню "12 000 дворів, або 60 000 їдців" до наступних регіонів:

Грандіозні депортації впали на Західну Україну. За неповними даними, з осені 1939 р. по осінь 1940 р. з території Західної України та Західної Білорусії було депортовано 312 тис. сімей, або 1 млн. 173 тис. 170 чоловік.⁵ За 1944-1952 рр. із семи тодішніх західноукраїнських областей були депортовані ще 203 662 особи.⁶

Апофеозом вакханалії можна вважати наказ №0078-42 від 22 червня 1944 р. за підписом Л.Берії та К. Жукова про депортацію всіх українців за межі батьківщини, але їх виявилося занадто багато навіть для сталінської каральної машини. – Слід зазначити, що велика кількість спец. поселенців з України так і не повернулася додому після послаблення режиму. Радянська влада намагалася будь-що затримати їх десь у Сибіру чи Казахстані.

1 Доля "куркуля" // Вечірній Київ. – 2000. – 19 січня.
2 Волкогонов Д. Семь вождей. – Кн.1. – С.262.
3 Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Вказана праця. – С.378.
4 Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. – 4.2. – С.52
5 Парсаданова В. Депортации населения из Западной Украины и Западной Белоруссии в 1939-1941 гг // Новая и новейшая история. – 1989. – №2. – С.36.
6 Винниченко І. Україна 1920-1980-х: депортації, заслання, вислання. – К., 1994.-С.82.

Наприклад, Президія Верховної Ради СРСР видала окремий указ від 9 листопада 1956 р. про заборону колишнім активістам оунівського підпілля повертатися в західні області України. На його виконання постановою ЦК КПУ створювалася комісія, котра розглядала справи репресованих осіб, персонально вирішуючи питання про дозвіл на повернення з місць ув'язнення чи заслання. Багатьом пропонувалося їхати не додому, а в інші місця СРСР, мотивуючи це економічною необхідністю, перенаселеністю західноукраїнських областей тощо. Так, із 170 тис. "західняків", котрі тоді поверталися із заслання, отримали дозвіл їхати на Галичину тільки 60 тис. вигнанців. З них 6 тис. потім добровільно(І) поїхали назад до місць заслання, ще 6 тис. – до інших регіонів. Майже 400 чоловік засудили повторно. Після смерті Сталіна на заміну депортаціям прийшов добровільно-примусовий вивіз робітників з України на освоєння Півночі, Цілини, на "будови віку". Наприклад, в Казахстані УРСР укомплектувала понад 70 радгоспів. Протягом 1954-1956 рр. з України за путівками ЦК ЛКСМУ на цілинні землі виїхало більше 80 тис. молодих людей, переважно механізаторів та спеціалістів сільського господарства. В окремо взятому 1971 р. за комсомольськими путівками виїхало на ударні будови за межі республіки понад 3 тис. юнаків і дівчат.¹ Значна частина випускників українських вузів одержувала розподіл на працю поза межами України, поки на власне українські будови прибували спеціалісти з інших республік. Ось дані про кількість спеціалістів-випускників Івано-Франківського Інституту нафти та газу, направлених по закінченню навчання працювати за межі України.²

Чимала кількість з тих, хто за розподілом після завершення навчання або за комсомольською путівкою поїхали з України, так і осідали на далеких землях.

1 Горовський Ф. Вказана праця. – С170.
2 За матеріалами Архіву Івано-Франківського Інституту нафти та газу.

"Перемішування" населення СРСР передбачалося широкими програмами на виконання директив і постанов з'їздів КПРС та планів п'ятирічок. Цей процес тлумачився як такий, що "веде до соціального і етнічного згуртування нації (радянської – авт.): усунення віджилих мовних і побутових відмінностей, вирівнювання соціально-класової структури тощо".¹ Зокрема, жителів Прикарпаття масово переселяли до Амурської області, як колись за Столипіна. Щоправда, тепер українців уже не везли у товарних вагонах під вартою, а всіляко запрошували, роздаючи пропагандистські обіцянки пільг, грошових виплат і довготермінових позик для облаштування на новому місці, купівлю корови тощо. Заохочувати до переїзду мали й грошові виплати за вияв бажання переселитися з України – по 150 крб. на члена родини. Місцеві ради приймали заяви бажаючих і організовували перевезення, а преса агітувала за переселення: "Шановні прикарпатці! Усіх, хто виявить бажання переселитися на родючі землі Амурської області, чекає тепла, гостинна зустріч, відповідне господарське влаштування і робота по душі."²

У результаті терору, голодоморів, депортацій і війни генофонд української нації було підірвано, а сама нація опинилася розпорошеною по безмежній імперії. На початок 80-х рр. 23% українців від загальної їх кількості проживали в радянських республіках поза межами України. В УРСР почав відчуватися брак не лише робочих рук, а просто нестача населення, і Москва активно практикує так зване "допідселення" на звільнені від українців місця. Серед громадян, котрих масово завозили на проживання до УРСР з інших регіонів СРСР, переважали етнічні росіяни. До того ж розселялися вони компактно й у великих промислових центрах. Загалом внутрішньо імперські міграційні процеси в СРСР були в ЗО разів інтенсивнішими за царську Росію.³

1 Там само. -С.126.
2 Докладніше див.: Медяник І. Там, де чекають переселенців // Прикарпатська правда. – 1972. – 2 лютого.
3 Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – С.192.

Зокрема, "коли в 1931 р. виявилося відставання вугільної промисловості Донбасу, Російська Федерація направила туди понад 31 тисячу своїх посланців. На підприємствах РСФРР готувалися кваліфіковані кадри для роботи на новобудовах України."¹ Відповідно українські кадри їхали допомагати новобудовам у інших республіках.

Після голодомору-33 вимерли цілі села. Італійський консул у Харкові Сержіо Граденіго в службовій записці послу Італії у Москві повідомляв про масовий геноцид українців, зазначаючи, що наслідком лиха буде російська колонізація України, яка змінить її етнічний характер. У той час Радянська влада активно "допідселювала" на звільнені місця етнічних росіян: 6500 родин з Горьківського краю на Одещину, 3500 родин із Західної області на Дніпропетровщину, 4500 родин з ЦЧО на Харківщину, 3500 родин з Іванівської області на Донеччину ² (дивися також додаток №12).

У оперативному зведенні Всесоюзного переселенського комітету від 29 грудня 1933 р. під грифом "Терміново. Таємно." на ім'я начальника ГУЛАГ ОГПУ Бермана повідомлялося "про поселення в Україну станом на 28 грудня ц. р. …21 856 колгоспних господарств, 117 149 чоловік, 14 879 коней, 21 898 корів та 705 голів різної худоби…" Повідомлялося, що план перевезень колгоспників в Україну, за даними РНК СРСР, виконано на 104,7%. Заступник голови чекістів УРСР Карлсон доповідав ЦК КП(б)У про переселення із Середньої Азії "баїв": на території колишнього Херсонського округу 1800 господарств і Меліто-польського-1100. "Всього з утриманцями… 18000 чоловік". Подібні категорії громадян, між іншим, відірвані від звичного культурно-мовного середовища, значно легше русифікувалися й асимілювалися. Всього ж у 1933-1937 рр. Всесоюзним переселенським комітетом при РНК СРСР та переселенським відділом НКВС СРСР в Україну було переселено 44 457 родин (221 485 чол.)³

Такі "вливання" тривали й у подальшому. В УРСР, особливо в Криму після тотального виселення звідти кримських татар, вірмен, греків та інших, масово осідали радянські військові пенсіонери.

1 Українська Радянська енциклопедія. – Т.П. – С. 188.
2 Список районов доприселения с.х. населения 1-й очереди // Сергійчук В. Як нас морили голодом. – СІ05-107.
3 Белебеха І. Україна і комунізм у злочинних особах: Хто ми? Хто нами керував? Що ми за нація? // Українська газета. – 1999. – № 1.

Це були як етнічні росіяни, так і русифіковані інородці представники "радянської нації". Великий наплив росіян до України відбувався також під вивіскою "плідного обміну спеціалістами". Зокрема, заохочуваний урядом масовий переїзд російських промислових робітників, партійних працівників, чиновників до Західної України призвів до того, що чисельність росіян там за 1945-1959 рр. зросла з 0 до 330 тис. чол. (а це 5% тамтешнього населення, зосереджених переважно в містах). Про темпи свідомої політики "перемішування" населення СРСР, котре мало полегшити русифікацію й асиміляцію "націоналів", свідчить статистика міграційних процесів в Україні. Так, протягом 1965 р. за межі республіки виїхало 362 тис. чол., а натомість прибуло 478 тис; за 1969 р. – 509 і 593 тис. чол. відповідно; в 1970 р. – 428 і 578 тис. Загальна інтенсивність міграційного обороту України становила 8,5% населення (тоді як загалом по Союзу – тільки 6%).¹

Ще одним не менш ефективним інструментом асиміляції, ніж "перемішування" населення під різними приводами, були мішані шлюби. Вони офіційно вважалися "показником зближення націй і водночас вагомим фактором дальшої інтернаціоналізації суспільного життя". "Значення таких шлюбів полягає в тому, що вони фіксують зрослий рівень спілкування соціалістичних націй, активно сприяють руйнуванню національних перегородок у такій "чутливій" сфері, як сімейно-побутова, особисті стосунки людей".²

В принципі нічого осудного у мішаних шлюбах немає і не може бути. Вони існували споконвіку. Проблема полягає лише в тому, що мішані шлюби прямо використовувалися для асиміляції українців різними завойовниками. Зокрема, мішані шлюби були інструментом полонізації української шляхти поряд із покатоличенням у ХVІ-ХVІІ ст. Львівський архієпископ Ян Порохницький, що сам належав до полонізованого українського роду, залишив таке свідчення про роль мішаних шлюбів у механізмі асиміляції:

1 Горовський Ф. Вказана праця. – С. 168-169.
2 Там само.-СІ86-187.

"Коли траплялося, що була панна-одиначка з маєтністю або вдова багата, то королі своїх поляків-шляхтичів посилали до Русі, помагали їм своїми впливами, і так (вони), женячись часто, наповнили Русь і запровадили віру правовірну католицьку римську…"¹

Згодом так само чинитиме Росія у своїх намаганнях русифікувати українську старшину. Щоправда тепер ціллю такої шлюбної політики будуть виступати не лише українські вдовиці, але й самі козацькі полковники, котрим підшукуватимуть дружин із знаних російських родів. Наприклад, гетьман Іван Брюховецький, якому в Москві дарували титул боярина і знайшли дружину зі знатного боярського роду, у відповідь зробив чимало для закріплення російської влади в Україні.

Але особливих успіхів у цій шлюбній політиці досягла більшовицька влада при намаганнях створити "радянський народ". Саме тому кількість мішаних шлюбів так зросла під час радянського "перемішування" народів:

Відсоток мішаних шлюбів в Україні

При цьому в містах цей відсоток досягав і більших значень: 35-36% у Києві, 46,7% у Харкові.⁴ Оскільки серед мішаних шлюбів росіяни складали більшість порівняно з представниками інших народів, то й діти від таких шлюбів часто ставали "носіями" російської культури й "паспортними" росіянами. Ще б пак, адже російська у нас офіційно була мовою міжнаціонального спілкування.

Загалом кількість росіян і тих, хто подібним чином перетворився на росіян, в Україні, незважаючи на великі жертви під час репресій та війни, зросла від 1926 до 1989 р. на 8 678 416 осіб – у 4,2 рази. Тим часом кількість українців, незважаючи на возз'єднання всіх українських земель в межах однієї держави, збільшилася неістотно – тільки в 1,6 рази!⁵ Порівнюючи дані переписів 1959 і 1970 рр. одразу впадає у вічі те, що за 11 років частка українців у населенні УРСР зменшилася з 76,2 до 74,9%, хоча їх фізична чисельність зросла на три мільйони.

1 Цит. за: Субтельний О. Вказана праця. – С.91.
2 Там само. – С.453.
3 Горовський Ф. Вказана праця. – С188-169.
4 Там само.
5 Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.50.

Варто проілюструвати цей процес на прикладі окремих регіонів, особливо такого специфічного, як Донеччина. У 1926 р. тут проживало 64,1% українців і 26,1% росіян. Наплив українських селян до промислових центрів під час українізації начебто повинен був сприяти поступовому виправленню диспропорцій в етнічному складі населення здавна русифікованих міст цього регіону. Але не так сталося, як гадалося. Замість українізації почався процес русифікації та асиміляції української більшості російською меншістю. Про причини такого явища дає уявлення інформація з постанови ЦК КП(б)У:

"В той час, коли навіть в індустріальних спілках українське робітництво складає більшість, в робітничих бібліотеках спостерігається неприпустиме явище: українська книжка, що повинна обслуговувати культурні потреби українського робітництва, складає мізерний процент (у 50 бібліотеках гірників Сталінщини українська книжка в 1928 році складає тільки 7,7%, У бібліотеках будівельників тієї ж округи лише 9%)".¹

Згодом українізацію припинили, і ЦК КП(б)У почав піклуватися про протилежний процес. Серед перших результатів стало зменшення у 1939 р. кількості українців на Донеччині до 39% і збільшення росіян до 31%. За даними перепису 1989 р. українців у Донецькій області налічувалося вже тільки 50,7%, а росіян – 43,6%.² При цьому українських шкіл, культурних закладів майже не було, тому ще років через двадцять Донеччина перетворилася б на цілком російський регіон.

Відчутні зміни сталися за той же час і в структурі населення Криму. До війни чисельність росіян тут збільшувалася стрімко, але їх серед усіх кримчан залишалася приблизно однаковою. Так, у 1926 р. з 714,1 тис. кримчан росіяни складали 301,4 тис, а в 1939 р. – 558,5 тис. росіян з 1 126,8 тис. усього населення. У 1944 р. після німецького відступу в Криму залишалося 780 тис. жителів. 200 тис. українців, 191 тис. татар і 27 тис. болгар, вірмен, греків, німців, караїмів були депортовані, а натомість завезли

1 Культурне будівництво в Українській РСР; збірник документів; важливіші рішення Комуністичної Партії і Радянського Уряду, 1917-1960. – Т.1. – С.424.
2 Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.49-50.

населення з Росії, переважно її північних областей. Цілеспрямована політика влади, врешті-решт, зробила Крим настільки "російським", що 300 тис. місцевих українців записали росіянами, оскільки вони вважали рідною російську мову, а української не знали.¹ Подібну долю КПРС готувала всій Україні. За планами радянських ідеологів неросіяни мали складати на своїх територіях не більше 60% населення, а в містах – 40%.²

Як і раніше, росіяни концентрувалися здебільшого у великих містах. їх частка в населенні УРСР не перевищувала 22%, проте їх вплив завдяки урядовій підтримці значно переважав цю частку. Загалом же політика асиміляції неросіян викликала докорінні зміни в етнічному складі України. Такі народи, як поляки, євреї, кримські татари, німці, які протягом тривалого часу відігравали важливу роль в історії України та урізноманітнювали її культуру й етнічну мозаїку, в радянський період втратили своє значення або фактично зникли. Українці витримали цей тиск лише завдяки своїй життєздатності й багаточисельності.