Російський імперіалізм протягом історії був і є далеко не єдиною силою, котра прагнула знищити українську мову. Практично всі держави, до складу котрих входили українські землі, намагалися денаціоналізувати й асимілювати українців. Вивчаючи минуле, іноді дивуєшся, яким чином наш народ взагалі спромігся зберегти свою українськість, адже різноманітні "усиновителі" не гребували будь-якими засобами для знищення нашої мови.
Політика русифікації українців за своїми масштабами, системністю, ідеологічним і науковим обґрунтуванням мала в історії один аналог – політику полонізації. Вона тривала стільки ж, скільки існувала польська влада на українських землях, з перервами на російське чи австрійське панування, коли польський народ сам ставав об'єктом денаціоналізації.
Про сутність полонізації XVІ-XVІІ століть уже йшлося вище.
1 Вербицька І. Кримські напади на українців // Українська газета. – 2000. – №4.
2 Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – С.192.
Її головний удар спрямовувався проти української еліти, а також церкви, оскільки тривав поряд із спробою покатоличення українців. Єзуїтський полеміст П.Скарга доводив: "Греки обдурили тебе, о руський народе, бо, давши тобі святу віру, вони не дали тобі грецької мови, змусивши тебе використовувати слов'янську, аби ти ніколи не зміг дійти до правдивого розуміння і знання… адже за допомогою слов'янської мови ніколи не можна пізнати істину".1 Замість рідної мови єзуїти пропонували католицтво і латину для пізнання істини, польську для підвищення свого соціального статусу, збагачення і кар'єри.
Цікаво, що наукове обґрунтування полонізації у XVII ст. зовсім не відрізнялося від пізнішої русифікаторської концепції Погодіна. Ось як "переконував" полонізований і покатоличений молодий князь Острозький представників львівського православного братства: "Українці – то осколок польського племені, в давнину відірваний ворожими силами від рідного польського кореня та обплутаний схизмою (тобто православною вірою – авт.). В ній (тобто в схизмі – авт.) вони і досі скніють, хоч ойчизна (тобто Польща – авт.) і намагається повернути їх у своє лоно. Русчизна затьмарила наш розум, кинула в серця наші заздрощі і злобу до єдинокровних братів-поляків."2 Згодом, уже на початку XX ст., подібно до російських чорносотенців з їх ідеєю "триєдиного русского народа" поляки говоритимуть про Україну як третього складника "троїстої єдності майбутньої Речі Посполитої". До речі, поляки також перейняли від росіян трактування назви "Україна" як "окраїна". Звісна річ, окраїна уже не Росії, а Польщі. Саме в цьому переконував 5 січня 1939 р. міністр закордонних справ Польщі полковник Бек райхсканцлера Німеччини Гітлера. Польський історик-емігрант О.Галецький в своїй "Історії Польщі" 1956 року теж трактував "Україну" як окраїну держави Ягеллонів. Як бачимо, не надто відрізнялися один від одного різноманітні "усиновителі" та "возз'єднувачі" українських земель із своїми центрами. Не надто відрізнялися між собою і процеси полонізації та русифікації, котрі однаково намагалися знищити українську мову, заступивши її відповідно польською чи російською.
1 Цит. за: Субтельний О. Вказана праця. – С.90.
2 Цит. за: Незалежний П. Держава, нація, еліта // Народна газета. – 1999. – №27.
* * *
Вибух Визвольної війни у 1648 р. на тривалий час призупинив процес полонізації. Тепер уже для самої Польщі на порядку денному постало питання збереження власної державності. Тому аж до межі XVІІ-XVШ ст. полонізаційні процеси були досить слабкими. Стимулювали їх стабілізація польської влади в Галичині та на Правобережжі й повернення шляхетських порядків. 1696 року, ліквідовуючи наслідки козаччини, за ухвалою польського сейму в судах і установах Правобережної України запроваджувалася польська мова. Поновилися й утиски православної церкви. У 1760-х рр. у Київському і Подільському воєводствах лишалося якихось 20 православних парафій. Далі насувалося нове закріпачення українського селянства, котре спричинило спалахи гайдамаччини та Коліївщини.
Полонізація українців не припинялася, незважаючи на поступовий наступ на саму польську державність. 1789 року розпорядженням Едукаційної комісії польського сейму закрили всі українські школи. Польський тиск призвів до такої ворожнечі українців та поляків, що під час відомих польських повстань зазнали невдачі усі спроби шляхти залучити до боротьби з російськими військами українських селян. Навпаки, у більшості своїй українці надавали перевагу православній російській владі, аніж поверненню польських порядків. Як уже зазначалося, російська влада після придушення польського повстання 1830 р. на Правобережжі розігнала всі польські установи і виселила більшість шляхти. У мовному питанні повністю виключалася польська, натомість у державних, судових, освітніх закладах впроваджувалася російська. Полонізація змінилася русифікацією.
Західна Україна, котра потрапила під владу Австрії, також не уникала продовження процесу полонізації. Адже Відень для утримання своєї влади на Галичині робив ставку на лояльність поляків, тому не зважав на польські утиски українців. Наслідуючи польську шляхту аж до переходу на польську мову, місцева українська еліта зневажала селянство і "мову свинопасів". Вона взагалі не ототожнювала-західних українців з Україною, вважаючи їх рутенами – групою греко-католицького населення Галичини з особливою говіркою.
Якоїсь української освіти в Східній Галичині практично не існувало. Українську мову можна було почути лише в однокласних парафіяльних школах, запроваджених австрійцями у 1774 р. За межами початкової освіти мова навчання була якщо не німецькою, то обов'язково польською. Проте в 1817 р. поляки прибрали до своїх рук всі школи Західної України, остаточно витіснивши з освіти українську мову.
Щоправда, австрійський імператор Йосиф II низкою реформ значно полегшив становище західних українців. Це стосувалося як соціального становища українського селянства, так і неприпустимості релігійних утисків греко-католицької церкви з боку поляків. У 1784 р. він заснував у Львові університет, де для українських студентів, зважаючи на їхнє переважне незнання латини й німецької, організували окремий "Студіум рутенум". Тут предмети викладалися штучною мовою, котра поєднувала церковнослов'янську з місцевою українською говіркою. Тим не менше, завдяки цьому закладові українці отримали можливість познайомитися із здобутками західноєвропейської культури та науки. "Студіум рутенум" практично нагадував окремий український інститут при Львівському університеті, де діяли філософський і богословський факультети.
Хоча 1808 року "Студіум рутенум" закрили, а наступники Иосифа II його політику здебільшого не підтримували, в українців саме завдяки Иосифу II в цілому залишилося позитивне ставлення до Габсбургів. Відданість династії вкоренилася так глибоко, що сучасники називали українців "тирольцями Сходу" за аналогією з селянами гірської частини Австрії, котрі під час революційних заворушень завжди надавали підтримку монархічній владі.
Увага австрійської влади до українців обумовлювалася тим, що вона завжди намагалася використати їх як противагу намаганням поляків відродити свою державність. Тим-то поляки згодом довго звинувачуватимуть Габсбургів у "винайденні русинів" (тобто українців), вважаючи, що українці є побічним продуктом австрійської політики, а не окремим народом. Особливо це проявилося в бурхливий 1848 р., коли серед інших вимог українців до австрійської влади було запровадження в школах і адміністративних установах Східної Галичини української мови. Нечуваною подією став вихід того року україномовного тижневика "Зоря Галицька". Також той рік дав українцям перший досвід політичної боротьби в їх новітній історії.
Проте з часом Габсбурги були змушені піти на значні поступки полякам. Намісник Галичини поляк А.Голуховський послідовно розширював польський вплив, замінюючи німецьких чиновників поляками, розширюючи вживання польської мови у школах. З 1869 р. польська мова остаточно закріпилася в якості офіційної мови освіти й адміністрації провінції. Полонізація українців сягнула таких масштабів, що Голуховський спробував покінчити з українством у Львівському університеті, перевів україномовні видання на латинську абетку, намагався накинути греко-католицькій церкві римський календар. Австрійська влада не зважала на поступове перетворення Галичини на польську "державу в державі".
Втім, придушити український рух полякам не вдалося. Навпаки, кін. ХІХ-поч.XX ст. для Західної України стали часом значної активізації українства, перетворюючи Східну Галичину на центр українського життя, який мав значний вплив на Українську революцію 1917-1920 рр.
* * *
Політика полонізації українців залишалася незмінною майже все XX ст. – починаючи від польсько-української війни 1918-1919 рр. і до соціалістичної ПНР включно. Віра в дійовість полонізації ґрунтувалася на припущенні щодо готовності сприймати вельми привабливу, на думку самих поляків, польську культуру і мову неполяками, тому що їх національний рух недостатньо сильний, аби протистояти полонізації.
Одразу після збройного розгрому Західно-Української Республіки й остаточного закріплення польської влади, на Західній Україні поновився наступ на українську мову. У 1924 р. – через чотири роки по закінченні війни на Сході – Польська республіка видала закон про обмеження вживання української мови в адміністративних органах та судах на підвладних полякам українських землях. Міністр освіти С.Грабський здійснив реформу освіти (lex Grabski), витіснивши українську мову з шкіл. Як 1696 року ліквідовувалися польські поступки українській мові, здобуті внаслідок Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, так 1924 року ліквідовувалися здобутки українства під час національної революції 1917-1920 рр.
Поляки взялися за чергове викорінення української мови з притаманною їм рішучістю. Якщо в 1922-1923 навчальному році в Східній Галичині існували 2532 українські школи, то в 1929-1930 їх залишилося 749.1 У 1937 р. їх залишалося тільки 352. На Волині протягом цього часу кількість українських шкіл скоротилася з 440 до 8(!). На рівні середньої освіти становище було ще гіршим: 1931 року одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, одна українська – на 230 тис. українців.2
У Львівському університеті ліквідували українські кафедри, а самих українців намагалися туди не допускати. Коли ж українські викладачі та студенти влаштували свій власний неофіційний "таємний" університет у Львові, польські націоналісти за підтримки офіційної влади почали його погроми. Це тривало кілька років, доки читати лекції українцям українською мовою стало неможливо навіть в умовах підпілля. Проте в 1920-1925 рр. тисячі студентів встигли хоча б частково одержати українську вищу освіту. У період свого розквіту "таємний" університет включав 54 професори, 15 кафедр і близько 1500 студентів.3
Навесні 1925 р. польська поліція здійснила облаву на осередки українських організацій Волині, мотивуючи це тим, що "збільшовичені українські товариства створили КПЗУ (Компартію Західної України – авт.)". Польські газети звинувачували українські "Просвіти" у широкій комуністичній агітації. Це було достатнім приводом для їх закриття. На Лемківщині уряд припинив діяльність усіх читалень "Просвіти" у 1932-1936 рр. Подібна ситуація склалася і у видавничій справі. Якщо у 1928 р. у Польщі було 439 українських видань загальним тиражем 2 935,8 тис. примірників, то у 1934 їхня кількість зменшилася до 346 з тиражем 724 тис.4
1 Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.27.
2 Субтельний О. Вказана праця. – С.379.
3 Там само.
4 Про що писали 30 років тому? // Український календар. – Варшава, 1968. -СЛІЗ.
Щоб розділити українців, польська влада розпочала пропаганду серед карпатських гуцулів, лемків та бойків ідеї про їх окремішність від решти українського народу. Відповідно робилися спроби розвинути лемківський діалект в окрему мову. Тим часом на Холмщині та Поліссі влада перевела на польську мову управління православною церквою, богословську освіту і навіть богослужіння.
Подібно до російської політики асиміляції та "розбавлення" українців росіянами, Польща за двадцять міжвоєнних років переселила на Західну Україну десятки тисяч так званих "осадників" з наданням їм земель та пільг. Часто їх вербували з колишніх польських військових. Зокрема, в 1919-1929 рр. з Польщі прибули 77,2 тис. переселенців. У Галичині й на Волині польській меншості належало до 50% землі.1 Щоб придушити загальне невдоволення українців, влада провела кампанію їх пацифікації ("умиротворення"), розташовуючи в населених пунктах великі підрозділи поліції та військ. Ті вдавалися до насильства, застосовуючи колективну відповідальність сіл за антипольські виступи. Першочергового розгрому з боку поліції та загонів польських націоналістів зазнавали українські громадські установи, зокрема, "Просвіти". Через всі ці утиски немає нічого дивного в тому, що восени 1939 р. західні українці радо зустрічали Червону Армію. Тільки після цього українська мова в українських землях змогла вийти з підпілля. Поки знищувалися рештки польських впливів Радянська влада підтримувала все українське, а русифікація розгорнулася дещо пізніше.
Після 2-ї світової війни, коли землі Лемківщини, Надсяння, Підляшшя, Холмщини увійшли до складу повоєнної Польщі, все тамтешнє українське населення (482 109 чоловік) на основі угоди з СРСР про "обмін" населенням було депортоване до СРСР.2 Ще 140 575 українців і членів змішаних польсько-українських родин в межах операції "Вісла" 1947 року уряд насильницьки переселив з батьківських земель на територію Східної Німеччини, котра відійшла до Польщі й звідки вже викинули німецьке населення.3 Польський дослідник Є.Місила вважає, що загальна кількість виселеного українського населення сягала до 150 тис. осіб.
1 Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.52.
2 Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. – 4.2. – С.391.
3 Акція "Вісла": вигнані з рідної землі // Голос України. – 2000. – 22 січня.
При цьому щоб полегшити асиміляцію українців, їх розміщували "врозсип" між поляками, не більше 3-4 родин в одну місцевість. Ізольовані в польськомовному оточенні, вони значно легше полонізовувалися. Жодних питань про українські школи, громади, зрозуміло, виникнути не могло. У програмних засадах акції "Вісла" чітко сказано: "Основною метою переселення поселенців за акцією "Вісла" є їх асиміляція в новому польському середовищі. Докласти зусиль, щоб цієї мети було досягнуто. Не вживати до цих поселенців назви "українець". У разі, якщо з поселенцями на Повернені Землі проб'ється інтелігентський елемент, треба його поселяти окремо і далеко від громад, де живуть поселенці з акції."1
Мало того, у 60-80-ті рр. в ПНР кількість українських шкіл зменшилася із 152 до 29.2 1977 року відповідним розпорядженням змінили українські назви 110 населених пунктів, і лише протест польських інтелігентів змусив уряд повернути історичні назви частині місцевостей. Польща – шляхетська, мілітаристська чи соціалістична – ніколи не відмовлялася від прагнення стати етнічно однорідною країною. З 1340 р. обмежена на Заході німецьким тиском, вона, врешті-решт, практично домоглася свого, щоправда, ціною втрати більшості земель на Сході. Українська ж мова під Польщею всупереч антиукраїнській політиці останньої вижила лише завдяки зусиллям і жертовності українського громадянства.
* * *
Окрім русифікації та полонізації історія дала українській мові ще одне подібне випробування – румунізацію. Про неї згадують менше, оскільки Румунія загалом недовго владарювала на окремих українських землях. Проте саме румунізація явила приклад досягнення мети в боротьбі з українською мовою.
Історична доля розпорядилася так, що українська громада в Румунії формувалася не від доброї волі. Переважно це були вигнанці: соратники гетьмана Мазепи та Пилипа Орлика, втікачі із Запорізької Січі після її зруйнування російськими військами, шукачі кращої долі та вільних земель, котрі не бажали їхати за океан чи на Далекий Схід…
1 Там само.
2 Іванішин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.28.
Так сталося, що більшість із них пустила коріння у Південній Буковині та Мараморщині (відповідно Сучавський та Марамуреський повіти). Крім того, в міжвоєнний час деякі українські землі перебували під владою Бухаресту. Як тут склалася доля української мови?
1919 року повної румунізації зазнали 38 українських шкіл, 1920 – ще 84. Серед перших були українські гімназії в Чернівцях, Кіцмані та Вижниці, де готували національно свідомі педагогічні кадри. За ними повністю румунізували місцеві ремісничі школи, а також Чернівецький університет.1 Подібно до Польщі, румунська влада у 1924 р. – через п'ять років по окупації Буковини та Бессарабії з частиною сучасної Одещини – видала закон, згідно якого всі румуни, котрі "загубили матірну мову" (зрозуміло, про кого йдеться), мають давати освіту дітям лише в румунських школах. Врахуємо, що Буковина з австрійських часів мала автономію та широку систему україномовного шкільництва. До 1927 р. усе це ліквідували. Вціліли такі крихти, як міністерське розпорядження від 31 грудня 1929 р., котрим дозволялися лише кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців. Але 1933 року скасували й це. А 9 вересня 1934 р. всіх українських вчителів, які вимагали вивчення української мови, спеціальним розпорядженням міністерства виховання Румунії звільнили з роботи "за вороже ставлення до держави і румунського народу". Українська мова так і не знайшла доступу до шкіл Буковини протягом усього періоду румунської окупації.
Агресивність румунізації перевершила навіть Польщу. Для її виправдання Бухарест провів свій перепис населення на Буковині, щоб довести: румунізація проводиться на прохання місцевого населення. Зокрема, якщо за австрійським переписом 1910 року українці були найчисленнішою нацією Північної Буковини, то за румунським "переписом" 1919 року найчисленнішими виявилися вже румуни. У 1927 р. префекти окупованих повітів розіслали таємні інструкції на місця щодо порядку проведення нового перепису. Його мета залишалася старою – довести, що Північна Буковина є історичною румунською землею, тому українській мові тут не місце. Тоді цю акцію зірвали українські депутати румунського парламенту А.Лукашевич і Ю.Лисан,
1 Мелодію гімну заглушив обурений свист // Урядовий кур'єр. – 1999. – 28 серпня.
виступи котрих набули значного розголосу. Проте національна та мовна статистика населення фальсифікувалася румунським урядом і надалі. Аби зменшити чисельність української громади в Румунії, уряд Чаушеску, наприклад, офіційно запровадив такі "національності", як "гуцул", "русин", "хохол". Оскільки українців не дуже багато, то немає і потреби в якихось україномовних школах, виданнях. А "гуцули" й "хохли" питання про свої мовні права взагалі не ставили.
Загалом шовіністична ідея "Великої Румунії" за своєю сутністю схожа на "Польщу від моря і до моря" або "єдину та неподільну Росію". І засоби були подібні. Навіть падіння фашистського режиму й прихід до влади комуністів нічого не змінили в національній політиці Румунії. Досить згадати, що гімн СРР починався словами: "Партія, Чаушеску, Румунія…" Про інтернаціоналізм не згадувалося. Протягом 60-80-х pp. закрили всі українські школи та ліцеї, заборонили Українську греко-католицьку церкву. Утиски під час прийому до вузів та на державні посади призвели до масової зміни українцями своєї національності, які відмовлялися від мови, змінювали прізвища. З 840 тис. українців Румунії в 1979 р. визнали свою етнічну приналежність лише 159 тис.1 Не дивно, що за переписом 1992 р. українське населення Румунії зменшилося ще більше – до 66 тис. (хоча за неофіційними даними його щонайменше втричі більше).2
Демократичні зміни в Румунії виявили, що реалізовувати надані конституцією 1992 року національним меншинам права вже особливо немає кому. Українська община здебільшого пасивна. Більшість місцевої молоді українського походження після навчання в педінститутах України не може, або не хоче викладати українську мову в Румунії. На виділені румунською владою в Сучавському педагогічному училищі 25 місць для дітей-українців – майбутніх викладачів рідної мови – претендувало лише вісім абітурієнтів, кілька з яких виявилися румунами. Навіть богослужіння в українських православних церквах для нащадків козаків ведуть священики-румуни.3 Українська громада в Румунії з часом таки може зовсім зникнути, асимілюватися, оскільки думки тамтешніх українських дітей одягнуті в румунські слова.
1 Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.28.
2 Самсоненко Л. Ким вважають себе українці в Румунії // Урядовий кур'єр. -1999.-23 березня.
3 Там само.
* * *
Українському населенню Закарпаття протягом своєї історії довелося перебувати в складі трьох держав: Угорщини, Чехословаччини та на сучасному етапі – Словацької республіки. З одного боку українцям Закарпаття до певної міри пощастило, коли у 1919 р. їх землі потрапили до складу Чехословаччини – найдемократичнішої з новостворених держав Східної Європи. Треба сказати, що чехи не забули тривалих польсько-українських суперечок на Празькому конгресі 1848 р. Чехи скликали Слов'янський конгрес, аби узгодити спільні інтереси в боротьбі проти Габсбургів, і були досить здивовані, коли з'ясувалося, що поляки не бажають визнавати українців за окрему націю з рівними мовними правами. Досягнення компромісу для врятування роботи конгресу стало тоді можливим завдяки чеському втручанню в суперечку.
Мовна політика чехів, котрі свого часу самі зазнали інтенсивного понімечення, своїм лібералізмом принципово відрізнялася від полонізацій, румунізацій, русифікацій… Уряд підтримував українське шкільництво. В 1938 р. у Закарпатті працювало 469 народних, 138 фахових і 23 городянські школи, де домінувала українська мова. Крім того, діяли 5 українських гімназій і 4 вчительські семінарії.1 Історик О.Субтельний наводить трохи інші дані: 851 українська початкова школа й 11 гімназій.
Так чи інакше, але уважне ставлення чеського уряду до української освіти свідчить про фактичне визнання ним прав української мови, чого майже ніколи і ніде більше не спостерігалося. Навчання в народних школах було обов'язкове і безплатне. Що ж до середньої освіти, то учні з незаможних родин, які добре вчилися, звільнялися міністерством освіти від шкільних сплат, хоча загалом середня освіта в Чехословаччині коштувала дорого. Крім того, старанні учні й студенти Закарпаття могли розраховувати на державну стипендію й прожиток в державних інтернатах під час навчання у вузах Чехословаччини.
1 Українцеві знайти роботу було найважче // Голос України. – 1999. – 28 серпня.
"В ім'я об'єктивності сьогодні мусимо визнати, – писав в середині 60-х pp. професор П.Стерчо, – що коли б не так поставлене шкільництво, Закарпаття не могло б було дійти до своїх Славних Березневих днів 1939 року, Закарпаття не могло б було видати з-поміж себе ряд інтелігентів світового рівня, Закарпаття не могло б було дати з себе невмирущих борців за волю України. Очевидно, шкільництво не було одиноким чинником у цьому напрямі, але воно було важливою передумовою."1
Проте, з іншого боку саме українці Закарпаття виявилися найбезправнішими в історії серед усіх західних українців. Угорці, чия влада тут протрималася майже століття, не забули їх підтримку російських військ та австрійської влади під час придушення угорського національного повстання під проводом Лайоша Кошута. "Русина (себто українця – авт.) на Угорщині не вважають людиною… На русинів перенесли мадяри всю ненависть, якою палали на росіян за погром 1849 р. Нищити русинів зробилося немов патріотичним обов'язком мадярським", – писав львівський журнал "Життя і слово" на рубежі XX ст.2
За таких умов під впливом посиленої мадяризації більшість освічених українців асимілювалися. Для них з'явився особливий термін – мадярони. Число українських початкових шкіл з 479 у 1874 р. було зведено нанівець до початку XX ст. Україномовні видання зникли. Опір мадяризації чинили окремі особи. Серед них був і Августин Волошин, практично все життя якого пройшло під знаком цієї боротьби. Саме угорські війська окупували Карпатську Україну в 1939 p., змусивши уряд Волошина емігрувати. На закарпатські терени повернулася мадяризація. "Го модьор кеньир есий – мадьорул ийш бесий!" ("Якщо їси мадярський хліб, то по-мадярськи й говори!") – повчали угорці.
Як завжди, головний удар завдавався по освіті, адже українську мову мали забути насамперед діти. На шляху до повної мадяризації українців угорський уряд спирався на твердження, начебто місцеве населення є окремим русинським народом, котрий не має відношення до України, а протягом століть мав органічні зв'язки з угорцями. Але влада Будапешту над українськими землями була не надто довгою, щоб українці зреклися батьківської мови на румунський кшталт. Проте створена угорцями для полегшення мадяризації українців ідея русинства не зникла в історії разом із мадяризацією.
1 Там само.
2 Там само.
* * *
Починаючи з 1990 p., коли з ініціативи обласних органів Компартії України створилося культурно-освітнє Товариство карпатських русинів, політичне русинство знову вийшло із архівів на світ Божий. Як колись за угорських часів, у самоназви карпатських українців "русин" і "руський" почали вкладати політичний антиукраїнський зміст.
Намагання купки авантюристів створити новий, четвертий східнослов'янський народ аби виступати від його імені, зіткнулися з необхідністю створення нової русинської мови. Настоятель ужгородського Кафедрального Свято-Хрестовоздвиженського собору УПЦ Московського патріархату о.Димитрій Сидор розпочав друк свого перекладу Євангелія на "русинский язык", котрим слугувала говірка його рідного села. Також для кодифікації штучного "язичія" 16-17 квітня 1999 р. у словацькому місті Пряшеві проходив міжнародний науковий семінар під керівництвом професора з Канади П.Магочі, що фактично виявилося черговою атакою на українську мову і втручанням до внутрішніх справ України. Адже разом із створенням "русинського народу", а часто й попереду його, творилися якісь псевдо офіційні структури з чіткою політичною метою: "Временное правительство Подкарпатской Руси", "національно-визвольний комітет", "відповідальне командування робітничої армії русинського народу"…
Дуже швидко розмови політичних русинів перейшли від автономії Закарпаття в складі України до "возз'єднання" з Чехо-Словаччиною, а після її розпаду – з Угорщиною (повернення у лоно Святостефанської корони). Міжнародні карпатознавчі конференції в Ужгороді під час обговорення проблем історії, культури і мови Закарпаття неодноразово давали оцінку політичному русинству й підкреслювали, звідки дмуть вітри у його вітрила. Із резолюції конференції 1991 року: "Орієнтація Товариства карпатських русинів на Москву, Прагу і Будапешт веде фактично до асиміляції корінного населення Закарпаття (українці за переписом 1989 р. складали 78% населення краю – авт.), відриву його від природних етнічних коренів української історії і культури".1
У випадку з угорським впливом усе начебто зрозуміло. Русинство є відголосом мадяризації, а з набуттям ним політичних рис перетворилося на приховану форму сепаратизму. Сучасна Словаччина всіляко намагається "русинізувати" українську громаду в цій країні. Принаймні авантюристи політичного русинства намагаються представляти всіх українців Словаччини. Відповідно "русинский язык" має викладатися для українських дітей у школах замість української мови. А от тісний зв'язок ідеї окремого "русинського народу" з політикою русифікації українців проглядається не одразу.
"Науковим комуністам", теоретикам інтернаціоналізму та "нової історичної спільноти" дуже вигідно було сприяти русинізації Закарпаття для полегшення русифікації та "советизации" краю. Сьогодні цю ж ідею підхопили відтворювачі померлого СРСР у вигляді Великої Росії. Серед них колишній секретар Закарпатського обкому КПУ з ідеології, нині народний депутат України І.Мигович і колишній завідувач відділом агітації та пропаганди цього ж обкому М.Макара, нині директор бутафорського Інституту карпатознавства Ужгородського університету. За ними виходить, що русинський народ жорстоко пригноблюється і асимілюється Україною. Навіть світоч російської демократії О. Солженіцин, погоджуючись у книзі "Архипелаг ГУЛАГ" дати волю і незалежність Україні, не обминув "увагою" долю бідних русинів під українською владою: "А Карпатская (Червонная) Русь?.. Требуя справедливости к себе, как справедливы будут украинцы к карпатским русским?"2 І знову про русинів у шовіністичній фантазії "Как нам обустроить Россию": "…В отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искаженный украинский ненародный язык, нашпигованный немецкими и польскими словами, и соблазн отучить карпатороссов от русской речи…"3
1 Цит. за: Мишанич О. Політичне русинство – сепаратизм у дії // Літературна Україна. – 1999. – 13 травня.
2 Солженицын А. Малое собрание сочинений. – М., 1991. – Т.7. – С.43.
3 Солженицын А. Как нам обустроить Россию. – Л., 1990. – C.11.
Тисячу разів правий був академік В.Вернадський коли зазначав, що "російська демократія закінчується там, де починається українське питання".1
* * *
Як бачимо, українська мова протягом століть вважалася ворогом не лише офіційних Росії-СРСР з їх політикою русифікації, але й практично усіх інших сусідів України. Полонізація, румунізація, мадяризація за своєю сутністю, ідеологією, засобами в основному повторювали русифікацію, адже мета в них була одна – асиміляція українців. У вирі цих процесів українській мові довелося пройти через важкі випробовування, проте жодній силі не вдалося звести її нанівець. Навпаки, після тривалих утисків відбувалися злети українства, короткочасність котрих обумовлювалася лише зовнішньополітичними обставинами. Врешті-решт, історія поставила крапку на цих утисках, але від нас залежить, щоб подібне не повторилося. Сумна доля українства Румунії наочно свідчить про небезпеку безбатченків.
1 Цит. за: Іванченко Р. "Українське питання" в розрахунках російських політиків // Літературна Україна. – 1996. – 21 листопада.
Сторінка 161