Не пора, не пора, не пора
Москалеві, ляхові служить.
Довершилась Україні кривда стара
Нам пора для України жить.
І. Франко.
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Тільки камінь має.
С.Воробкевич.
Що ж очікує Українську державу й українську націю? Україна разом із усім світом стоїть на порозі нового тисячоліття. Поневолювачі та загарбники постійно розшматовували нашу землю і намагалися знищити українство як окремий етнос. А для цього їм було потрібно зробити українців байдужими до рідного слова, перетворити їх на манкуртів і яничар. Зокрема, від царів Михайла Романова й Петра І українська мова обмежувалася чи заборонялася загалом понад 170 разів! (Найважливіші з документів перелічені в додатку №15.) Адже відома істина: якщо після творців мови приходять байдужі до неї люди – мову буде втрачено.
1989 року українське слово не просто заявило про своє воскресіння, а довело на повний голос, що не підвладне ні русифікації, ні полонізації, ні мадяризації, ні румунізації, що воно – велике слово великого народу. І це незважаючи на те, що українській культурі (особливо у XX ст.) під пильним наглядом і тиском імперських ідеологічних й каральних служб відводилася "примітивна" культурна ніша. Дві грандіозні, багатоаспектні хвилі русифікації (царська, пік якої прийшовся на другу половину XIX ст., і радянська з перервою на "українізацію" 1920-х pp.) породили масштабні проблеми, котрі ми поки що не спромоглися подолати. Виконання Закону про мови та Державної програми розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року виявилося здебільшого зірваним.
Питання сягнуло такої гостроти, що повне впровадження і остаточне закріплення української мови в Україні для нашого народу було б подібне до культурної революції, оскільки нерозривно пов'язане із становленням економіки країни і станом суспільства в цілому. Однак сьогодні російська мова в нашому суспільстві зберегла своє панівне становище. Власне, в цьому немає нічого дивного, бо не знайдемо у світі таких колишніх колоній, які повністю втратили б мову зниклої імперії. Кожна країна, що пройшла крізь горнило колонізації, продовжує користуватися у тих чи інших обставинах мовою колишньої метрополії. Проте специфічною проблемою Україні є те, що за 9 років її державної незалежності панування імперської мови не тільки не зменшилося, а навпаки активно поширюється. Спираючись на викладений вище аналіз сучасного становища української мови беремося стверджувати: сьогодні відбувається нова хвиля русифікації України.
Українізація як 20-х pp., так і сучасна відбуваються під гаслом забезпечення українській мові місця, яке відповідало б чисельності й питомій вазі українського народу на території України. Згідно з переписом 1989 р. тих, хто визнавав російську мову рідною, було в Україні 16,9 млн., або третина усього населення. Російська мова мала б посідати відповідне місце у інформаційному просторі України, однак на захисті її панування стоять різношерсті лави політичних "языковедов".
З одного боку, це представники нових (або ж, краще сказати, півзабутих старих) російських шовіністичних кіл, котрі під гвалт про "національне приниження" Росії роздмухують давній синдром національно-релігійного месіанства. З іншого боку, їм підспівують представники різних "русских общин" та "русских культурних обществ" України, котрі добре знають: якщо ми утвердимо українську мову в усіх галузях життя, то вже ніколи не повернемося в московські лабети. Вони настирливо нав'язують російську мову у якості другої державної, щоб затримати нас на рівні розвитку російського суспільства, утримати в фарватері Росії.
До реалізації цього завдання "стратеги" русифікації залучають РПЦ з тисячами її попів в Україні, а також різноманітних інтеграторів, котрі під виглядом пропаганди слов'янської єдності і гаслом народів-братів пропагують відновлення Великої Росії (як завжди, великої за рахунок сусідів). Яскравим прикладом таких пропагандистів може бути голова Конгресу України, згодом перейменованого у Слов'янську партію, староста "Конгресу Російських організацій України" (з 1996 p.), лідер "Союзу православних громадян України", в минулому кандидат в Президенти України О.Базилюк:
"Тим часом об'єднуюча ідея в Україні є – це слов'янська ідея, її сила полягає в тому, що більшість громадян країни – слов'яни. У країнах СНД також багато представників цього етносу, особливо в Росії, Білорусі і Казахстані... Незалежну економіку може дати тільки реальна інтеграція з країнами СНД, а також Слов'янський Союз, створений шляхом входження України в Союз Білорусі і Росії".1
Проголошуючи на словах "рівноправність російської і української мов, закріплену на законодавчому рівні", Базилюк на ділі рішуче відмовився привселюдно виступати українською мовою. Ось така реальна ціна слов'янствування Базилюка і К°. Між іншим, ще творець комуністичної ідеології Карл Маркс у 1853 р. дав належну оцінку великоросійській панславіській демагогії:
"Московський панславізм – це лише одна з форм московського загарбництва. Метою московського панславізму є не свобода та незалежність слов'янських народів, а знищення всього того, що створила Європа за тисячі років своєї культурної праці".2
До загального хору російських ура-патріотів, співців слов'янської єдності, борців проти українського націоналізму додається репетування про трагічну втрату єдиного культурного простору СРСР. При цьому свідомо ігнорується той факт, що тріумфальний шлях російській культурі в Україні розчистив державний апарат жорстоким насильством. Особливо це характерно для сучасних "лівих", і в першу чергу найбільшої політичної сили серед них – Комуністичної партії України.
1 Програма кандидата у Президенти України Базилюка Олександра Філімоновича // Голос України. – 1999. – 15 вересня.
2 Цит. за: Гуменюк П. Голодомор-33 в Україні – комуністичне катування людини. Приховані трагедії. // Українська газета. – 1999.
Починаючи від часу свого поновлення в незалежній Україні КПУ веде наполегливу боротьбу проти українського мовного відродження. Адже воно вважається головною перешкодою на шляху до найважливішої мети комуністів – відтворення СРСР у будь-якому вигляді. З програми КПУ, прийнятої на II (XXX) з'їзді партії 12 березня 1995 р.: "Главные цели Компартии Украины на нынешнем этапе: ...возрождение на новой основе союза равноправных братских народов как добровольного объединения суверенных социалистических государств, вхождение в который отвечает высшим интересам народа Украины."1
Будь-які заходи, котрі прискорять реалізацію цієї мети, вважаються прийнятними для КПУ. І серед них найперше – це досягнення мовно-культурної єдності народів СРСР, що має полегшити досягнення єдності у всіх інших сферах: економічній, політичній, нарешті, державній. Саме тому КПУ так послідовно підтримує пропозицію про надання російській мові статусу державної в Україні.
З партійної програми: "Коммунисты поддерживают предложение о предоставлении русскому языку, наряду с украинским, статуса государственного".2
З передвиборної програми голови КПУ П.Симоненка під час минулорічних виборів Президента України: "Надати російській мові – рідній мові майже половини населення України – статусу державної".3
З виступу П.Симоненка перед виборцями в Полтаві 27 липня 1999 р.: "Мы предусматриваем реализацию программы и будем искать у вас, избиратели, поддержку. У нас, на Украине, должно быть два государственных языка – русский и украинский."4
При цьому КПУ часто робить зауваження про необхідність одночасного всебічного розвитку державної української мови та культури. Однак ми вже бачили, яким насправді ударом по українській мові виявиться легалізація двомовності та державний статус російської в Україні. Лицемірство комуністів простежується по їх реальних справах. У Марганці на Дніпропетровщині
1 Программа Комунистической партии Украины. Устав Коммунистической партии Украины. – К., 1996. – С.9.
2 Там само. – С.37.
3 Голос України. – 1999. – 31 серпня.
4 Комуніст Полтавщини. – 1999. – 15 вересня.
комуністи, які переважають у міській раді, запровадили двомовний стан, спираючись на власне тлумачення Конституції України та Закону про мови. Скарги до прокуратури й облдержадміністрації закінчилися відповідями, що дії україножерів правомірні. Дарма, що в Марганці 70% мешканців етнічні українці. У Верховній Раді Криму комуністи складають переважну більшість. І як наслідок, цілковите ігнорування національних потреб сотень тисяч кримських українців (а як ще інакше оцінити наявність тільки двох українських шкіл і однієї газети на всю автономію?) та шалений гвалт з приводу міфічної насильницької українізації росіян: "Вот уже целое десятилетие "творча еліта" Украины с маниакальной страстью воюет против русской культуры".1
Останній "керівник культури" Київського міському КПУ – нині директор Національної опери – П.Чуприна ініціював відмову від постановок світової оперної класики українською мовою: "Я думаю, нет необходимости излагать содержание классических произведений. Подразумевается, что образованный человек с ним знаком."2 Отже, якщо ви хочете почути рідною мовою, скажімо, "Кармен", то ви не є освіченою людиною, і Національна опера не для вас. Хоча у всьому світі театр слугує саме для популяризації світових здобутків мистецтва серед найширшого кола людей.
Фактично П.Чуприна поставив хрест на справі життя Максима Рильського. З 30-х pp., коли Максим Тадейович став працювати завлітом Київського театру опери та балету, він багато зробив для утвердження рідного слова на оперній сцені. Його перу належать переклади лібрето опер "Іван Сусанін" П.Чайковського, "Снігуронька" М.Римського-Корсакова, "Тихий Дон" та "Піднята цілина" І.Дзержинського, лібрето оперет "Летюча миша" Й.Штрауса, "Циганська любов" Ф. Легара тощо. У1939 р. Рильському довелося переконувати першого секретаря ЦК КП(б)У Хрущова, котрий, як і сьогодні П.Чуприна, збирався перевести Київський оперний театр на постановки російською мовою (або ж "на языке оригинала"):
"До мене дійшли чутки, нібито в Київському оперному театрі деякі російські опери ставитимуться російською мовою. Я вважаю це недоцільним ось з яких міркувань:
1 Колесников А. Только вместе // Комуніст. – 1999. – №46.
2 Див.: Факты. – 2000. – 28 января.
1) "Двомовність" театру поведе до зниження культури української мови, яка й так стоїть у театрі на далеко не бажаному рівні, чому є багато причин і з чим боротися дуже важко.
2) Ця ж "двомовність" не зможе не відбитися і на якості російської мови передбачуваних спектаклів <...>
3) З-поміж артистів (і публіки) є й понині люди, які трактують українську мову, як якусь "нижчу", "напівкультурну", не придатну до вираження тонких почуттів і глибоких думок мову. Це трактування переносить нас... у ті далекі дні, коли навіть деякі "свідомі" й "щирі" українці висміювали Старицького за "зухвальство" перекладати на нашу мову "Гамлета" <.. .>
4) Процвітання національних культур – одне із завоювань Жовтня, один з пречудових плодів ленінської національної політики. Постановка російських та іноземних опер українською мовою – один із доказів цілковитої зрілості цієї мови <.. .>
5) У Києві багато російського населення, але, спілкуючись з українцями, воно тією чи іншою мірою знає й українську мову – і в кожному разі розуміє спів цією мовою <...>
6) Факт відмови в театрі столиці України від українських спектаклів для заміни їх російськими міг би дати привід для нових вигадок та інсинуацій наших ворогів, для ще більшої дезорієнтації наших мало поінформованих доброзичливців, зокрема – українців Америки та інших країн.
Такі думки, що виникли в мене з приводу чуток про постановки російських опер російською мовою в Київському оперному театрі. Я вважав за необхідне довести їх до Вашого відома. Ні на хвилину не сумніваюся в тому, що Ви, Микито Сергійовичу, не побачите в моєму листі ні неповаги до культури російського народу, ні національної обмеженості – вся моя робота в літературі, гадаю, суперечила б такому тяжкому звинуваченню."1
Однак, переконати в чомусь представників КПУ виявилося неможливим ані тоді, ані зараз. Сфера вживання української мови завдяки діяльності КПУ дедалі звужується. КПУ виступає за державність російської мови (і "добиває" українську), за
1 Цит. за: Ільєнко І. Вказана праця. – С.110-111.
слов'янський союз (але виключно з Росією), за свободу віросповідання (але прихильно ставиться тільки до РПЦ). Щоб усвідомити деструктивність позиції КПУ щодо української мови варто подивитися на відповідну позицію їхніх колег з Компартії Російської Федерації щодо російської мови. З програми КПРФ:
"После прихода к власти в блоке с прогрессивными силами партия обязуется:.. .возродить престиж честного труда, творческого отношения к делу, уважения к традициям общинности и коллективизма, к русскому языку и культуре, к языкам и культурам народов России, прекратить насаждение русофобии..."1
У заявах комуністів Росії слова про необхідність піклування про російську мову і культуру зустрічаються постійно, а КПУ завжди акцентувала увагу на захисті саме російської мови в Україні, згадуючи українську лише мимохідь, начебто її стан стурбованості не викликає. Загалом в історії КПУ після швидко знищеної "українізації" 20-х pp. не було прийнято жодного документу на захист елементарних прав української мови. Зате репресій щодо її захисників з числа інтелігенції й простих робітників, а також постанов на користь російської мови було і є в історії КПУ хоч відбавляй. Власне, немає чому дивуватися, якщо врахувати історію виникнення та діяльності КПУ. З доповіді ЦК КПУ "Про 60-річчя встановлення Радянської влади на Україні":
"Комуністична партія України створювалась на основі ленінських ідеологічних, організаційних принципів як одна з організацій єдиної РКП, її бойовий загін".2
КПУ залишається такою самою московською філією і сьогодні, тому її зневага до проблем українського відродження цілком логічна. Впритул до неї примикають ще деякі політичні сили, котрі волею чи неволею слугують "п'ятою колоною" ворогів української державності. Зокрема, Соціалістична партія України (СПУ), котра під час заборони КПУ використовувалася у якості легальної політичної організації комуністів. Задекларовані нею завдання практично не відрізняються від цілей КПУ, хоча й приховані під соціальними гаслами. Щодо мовного питання секретар Політради СПУ В.Кізіма висловився так:
1 КПРФ в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (1992-1999). – М., 1999. – С.240.
2 Радянська Україна. – 1977. – 27 листопада.
"На території України вже стала нормою мовного співіснування двомовність. Держава повинна сприяти розвиткові національних мов, двомовності й багатомовності її громадян... Мовна проблема. .. вирішується таким чином: державна мова – українська; офіційна, що використовується, крім міждержавних відносин, нарівні з державною – російська."1 Ну а з часом, коли українську остаточно виженуть з усіх сфер життя й знову обмежать селом, перехід на російську також і в міждержавних відносинах буде виглядати цілком природно. Далі – тісна інтеграція з єдиномовною, братньою слов'янською, єдиновірною православною під рукою одного патріарха Росією. Все це закінчиться новим поглинанням України, оскільки окреме існування двох слов'янських країн з однією російською державною мовою "інтегратори" намагатимуться показати абсурдом. Нарешті, у фіналі цього сценарію відновлення великої імперії. Його найважливіша ланка – продовження русифікації України.
Частина "лівих" бачить цю державу новим СРСР. Зокрема, СКП-КПРС, більшовики різного гатунку, союзи радянських офіцерів говорять про це відверто. Однак ген.сек. КПРФ – провідної організації "лівого" політичного руху на теренах колишнього СРСР – Г.Зюганов бачить майбутній союз трохи інакше: "Імперія історично та геополітично обумовлена форма розвитку Російської держави".2 Ще академік В.Вернадський писав:
"Скільки Росія не клялась в добропорядності і вірності, скільки договорів не підписувала б – стільки ж разів вона їх віроломно порушуватиме. Віроломність Росії традиційна. Це підніс на державний рівень несамовитий ворог України цар Петро."3
Тож цікаво, яким саме чином КПУ, СПУ та інші їм подібні організації, говорячи про вільний розвиток української мови поряд із російською у подібному "братньому союзі", збираються реально його забезпечувати? Адже за всю історію колишньої та сучасної КПУ вона жодного разу не висловила стурбованості станом української мови. Заклопотана легітимізацією панівного
1 Кізіма В. Про нашу мовну політику // Товариш. – 1998. – №50.
2 Зюганов Г. Россия – Родина моя: идеология государственного патриотизма. – М., 1996. – С.223.
3 Цит. за: Мелень М. Мир і спокій для Росії – смерть // Вечірній Київ. – 2000. – 4 лютого.
становища російської мови в Україні також і СПУ. Про її лицемірні наміри сприяти розвиткові української мови свідчить, наприклад, активна співпраця партійної газети "Товариш" з відомим "українолюбом" А.Желєзним. На сторінках "Товариша" цей "слов'янознавець" веде цілу рубрику, де намагається довести, що жителі українських земель були конгломератом різних народностей, котрий "був підкорений і послов'янений Північною Руссю. Перенісши свою ставку з Новгорода до Києва і підкоряючи сусідні племена, князь Олег поклав початок поширенню слов'яноруської мови на все нові й нові землі".1 Що ж, подякуємо СПУ й особисто Железному за "наукове відкриття", начебто завдяки варягам князя Олега українці стали слов'янами.
Подібне "наукове" підґрунтя підводиться під платформи політичних і громадських об'єднань та рухів, котрі без кінця наголошують на необхідності захисту російської мови, неприпустимості русофобії, але становище української мови замовчують. Кожній силі в диявольському плані духовного вбивства України відведено належне місце, але особливу роль відіграють українські "ліві". Ось деякі "шедеври" з "Обращения Русской общины Украины к русским патриотам, православным людям России":
"До последнего момента губительному процессу разделения с Россией препятствовали левые депутаты. В случае их ухода с политической арены в результате развернувшегося парламентского кризиса, на Украине не останется никакой политической силы, которая может остановить антироссийские процессы".
Такого немає більше ніде у світі. Наприклад, у Франції існують сильні "ліві" партії, однак вони зовсім не прагнуть знищити незалежність своєї країни, а навпаки зміцнюють її. Тим часом в Україні "ліві" є частиною російського чинника й об'єктивно діють в інтересах Росії. Саме тому ми не знаходимо у їхніх програмних документах навіть натяку на захист українського відродження, але маємо чимало вимог щодо мови російської.
Мусимо занепокоєно констатувати: сьогодні в Україні існує широкий антиукраїнський фронт організацій, які практично утворюють "п'яту колону" російського шовінізму. Серед них КПУ, СПУ, Партія комуністів (більшовиків) України, Партія слов'янської єдності України,
1 Желєзний А. Язичеські боги Давньої Русі // Товариш. – Товариш. – 1998. – №50.
партії "Русько-український союз" (РУСЬ), "Союз", "Союз труда", "Єдина Київська Русь", Прогресивна соціалістична партія України, Слов'янська партія та інші, а ще різні "русские общины" (київська, львівська тощо), Організація Радянських патріотів України, Союз православних братств та інші.
Вся їхня діяльність дуже нагадує Україну 1918 року. Тоді з півночі від більшовиків втекло до спокійної України чимало росіян. Вони утворили тут різноманітні союзи, партії, угруповання, котрі мріяли про відродження "єдіної неділимої" Росії та не бажали й чути що-небудь про українську самостійність. Для них українська мова була лише діалектом російської, а українська культура не тільки меншовартою, але й взагалі випадковим відгалуженням від російської. Гетьмана Скоропадського, за спиною котрого вони ховалися від більшовиків, самі ж вважали одіозною особою, що видумує неіснуючий народ і відриває "південно-західний край" від Росії. Ненависть до всього українського, сповідану цим милим серцю Булгакова російським дворянством, знаходимо на кожній сторінці його роману "Белая гвардия".
Сьогодні ситуація з цими союзами, партіями, "общинами" повторюється з тією лише різницею, що тоді це були організації переважно дворянські, а тепер серед них переважають ті самі "ліві", від яких тікали російські шовіністи до України. Однак незалежно від класової чи політичної приналежності, їх ставлення до українства незмінне. Його ще у 60-ті pp. XIX ст. виклав у першому номері газети "Киевлянин?" її засновник В.Шульгін: "Юго-западный край – русский, русский, русский". Виходячи з такої логіки, цілком природними виглядали б спроби американців після досягнення військово-економічної могутності повернути до свого "лона" англійців, котрі колись виділилися з єдиного національного тіла. Це, звичайно, абсурд. Однак така ж сама російська протидія намаганням України жити своїм життям чомусь абсурдом не вважається.
Після 300-річної русифікації сучасні послідовники Шульгіна та подібних до нього українофобів, виконуючи замовлення Москви, зробили все можливе, аби користуючись пасивністю нашої урядової влади, провалити реалізацію Закону про мову й усіх програм на його виконання. Задля недопущення українського відродження у них придатні будь-які засоби: від пересмикувань і замовчування історичних фактів до наклепів і відвертої брехні. Ось ще одна "перлина" з наведеного вище звернення "к русским патриотам, православным людям России":
"1 февраля (2000 року – авт.) вышел Указ президента о дерусификации в сферах государственного управления и образования, что предусматривает дальнейшее наступление на права русских в Украине. В 1999 г. в Киеве было всего 2 русских школы, а учебная программа средней школы предполагает изучение классиков русской литературы на украинском языке. Ни одного детского садика с русским языком в Киеве уже нет".
Прочитаєш такі повідомлення, і кров закипить від праведного гніву на цих хохлів. Отак і формується настійно образ "ворога-українця", котрий "душить російську мову й культуру", сидить на газовій трубі й краде російський газ, норовить втекти до НАТО... І нав'язуються такі думки скрізь: у пресі, радіомовленні, телебаченні, тепер ще й у електронній мережі Інтернет. І звідки дізнатися звичайному громадянинові, що в Києві було зовсім не дві російських школи, а 16, не враховуючи мішаних? Що твердження про відсутність російськомовних дитсадків у Києві також цілком брехливе? Що загалом по Україні 2 399 російськомовних шкіл і 17 600 дитячих садків? А як можна розуміти позицію "великого московського друга" всіх країн СНД К.Затуліна, який публічно оцінив рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 р. про державний статус української мови як таке, котрим російська мова "заборонена в усіх учбових закладах – від дитячих садків до вищих учбових закладів"?1 І це в той час, коли в тому самому рішенні йшлося і про можливість використання у навчальному процесі згаданих закладів мов національних меншин, оскільки ст.10 Конституції України окрім визначення державного статусу української прямо зазначає: "В Україні гарантовано вільний розвиток, використання та захист російської, інших мов національних меншин".
1 Див.: Клин Б. Защитник Затулин // Киевские Ведомости. – 2000. – 25 февраля.
Навіть керівник КПРФ Г.Зюганов свого часу, коли Затулін всіляко намагався провалити в Держдумі Росії ратифікацію "Великого договору" з Україною, назвав очолюваний Затуліним тодішній думський комітет по зв'язках із країнами СНД генератором конфліктів. Адже Затулін і йому подібні свідомо загострюють російсько-українські стосунки, не гребуючи жодним засобом. Так і хочеться відповісти їм словами Великого Кобзаря:
Брешеш, людоморе!
До загального шовіністичного хору приєдналися не тільки комуністи, соціалісти, "русские православные патриоты", але й різноманітні російські структури, журналісти на кшталт "штатної українки" з кампанії "ОРТ" Н.Кондратюк, котра відпрацьовує свої тридцять срібреників російській пропаганді. Дуже сумнівно, щоб Кондратюк не знала про справжнє становище російської мови в Україні, адже не перший рік живе і працює тут. Однак російські гроші для неї важливіші, тому виливає бруд на свою країну, підспівуючи борцям за російські інтереси: "Украинцы в защите языка ссылаются на опыт Франции. Но ведь у них разные исторические корни! Как можно сравнивать Украину и Францию?" Ще б пак, адже французьку мову не душили Емськими указами і постановами ЦК КПРС, але захист французької самобутності на державному рівні ніхто сумнівам не піддає. Зате Україні відмовляють у звичайному праві будь-якої держави захищатися, бути господарями на власній землі, мати рідну мову за державну у себе ж вдома. Можливо, Кондратюк вважає, що наше історичне коріння – це мовчки терпіти споконвічне пригнічення, витруювання мови українського народу?
У своєму репортажі Кондратюк продемонструвала українських дітей, котрі знають на пам'ять вірші великого російського поета О.Пушкіна в українському перекладі. Це подавалося як абсурд. Думається, для Пушкіна зовсім не було б принизливим, аби його вірші перекладалися іншими мовами й вивчалися неросійськими дітьми. Та й не вивчати ж їм, наприклад, Шекспіра англійською лише тому, що він цією мовою писав. До того ж переклад рідною мовою іншомовних творів тільки збагачує культуру. І зважимо, що, з одного боку, наші діти знайомляться у школах із творчістю митців слова Росії і багатьох інших країн. А з іншого боку, в школах Росії навіть власне українські діти не можуть вивчати ті ж вірші Шевченка ані в українському, ані в російському викладі. То до чого ж весь цей галас? Щоб зайвий раз продемонструвати надумані утиски російської мови в Україні?
Московські державні чинники роблять вигляд, ніби не мають прямого відношення до цього істеричного вереску "п'ятої колони" в Україні та російських шовіністів. Однак насправді усе це ланки одного ланцюгу, однієї широкої експансії Російської держави на теренах колишнього СРСР. Жоден з російських володарів ані в царські, ані в комуністичні часи не мислив існування імперії без України. Тому-то й репетує "п'ята колона" на замовлення Москви, тому-то й ведеться небачена в своїй розгнузданості пропагандистська кампанія, видаючи чорне за біле, тому-то й пішла в хід "важка артилерія" – антиукраїнські демарші Російської держави. Поки у Москви немає сил для прямого підкорення і поглинання України, вона хоче залякати нас, щоб зламати нашу волю і, нав'язуючи штучне братерство, забезпечити собі принаймні "стратегічний контроль" над Україною.
Очолюють цей шовіністичний шабаш всередині нашого суспільства комуністи і попи із сабоданівської філії РПЦ. Поряд з ними чимало їхніх нових однодумців – фашистів, панславістів, ура-патріотів різного ґатунку, різні "общины", "собрания", рухи, союзи та об'єднання. Немає нічого дивного в цьому, на перший погляд, абсурдному об'єднанні колишніх ворогів. Усі вони однаково ненавидять українство. РПЦ задовго до Емського указу – ще від самого XVII ст. – була першим ініціатором і оплотом придушення української мови в Росії, першою розпочала її заборони. Пліч-о-пліч крокують колишні противники у своєму спільному поході проти українства, виконуючи єдине замовлення Російської держави. Москва знову примірює на собі роль світової наддержави, котрій все дозволено. Зчиняючи страшенний галас на захист прав російськомовної частини населення України, вони не бажають бачити реальних можливостей російської мови, культури в Україні, оскільки тоді доведеться визнати відсутність таких само можливостей в українців Росії.
На жаль, сьогодні багато хто в Україні, враховуючи і можновладців, схильні недооцінювати небезпеку з боку цього проімперського шовіністичного кубла. Результат такої сліпоти – черговий, третій в історії масований наступ русифікації на нашу українську мову, на нашу духовність, національне і політичне самоусвідомлення, на майбутнє нашої нації та держави. Як можна не зважати на вимогу "лівих" партій та їхніх спільників надати державного (або ж офіційного) статусу російській мові, якщо це рівнозначне законодавчому закріпленню в Україні здобутків русифікації?! Адже, як ми вже неодноразово зазначали, справжня мета цього шовіністичного шабашу простягається значно далі затвердження особливого статусу російської мови – до знищення української державності. То давайте на потіху Москві ще й власноруч знищимо в собі те, що не добили кати царів та генсеків! Давайте полегшимо "новим старим" господарям їх боротьбу і добровільно присягнемо їм віршованими словами Лермонтова:
Пускай я раб, но раб царя вселенной!
Чи є бажаючі натягнути на шию собі та дітям своїм чужоземне ярмо? Ми вже зробили перші кроки до нього, маючи спотворене висвітлення життєвих реалій, духовну агресію, лицемірні твердження про якусь насильницьку українізацію, бандерівський терор... Органи державної влади Росії, окремі посадові особи, російські ЗМІ дозволяють собі втручатися у внутрішні справи України, щоб змусити нашу країну ревізувати свою мовну і оборонну політику. Але всі нації бажають самостійно господарювати у своїй хаті. Спитайте хорватів, словенів, чехів або інших, чи хочуть вони повернутися до не своєї держави (хоча б тієї ж Австро-Угорщини)? Відповідь неважко передбачити. Постає питання: що робити, аби змальований вище сценарій знищення нашої мови, нашої державності через русифікацію України не став дійсністю?
* * *
Передбачаючи звинувачення українофобів і шовіністів в українському націоналізмі, зауважимо, що представники інших народів ніколи і ніде не мали таких широких можливостей для задоволення своїх національних потреб, як в Україні. Великодержавні шовіністи постійно звинувачують українізацію в якомусь примусові неукраїнців до відмови від їхніх рідних мов. Навіть О.Солженіцин не обминув увагою цієї теми: "Никакой насильственной русификации (но и никакой насильственной украинизации, как с конца 20-х годов), ничем не стесненное развитие параллельных культур, и школьные классы на обоих языках, по выбору родителей".1
1 Солженицын А. Как нам обустроить Россию. – С. 12.
Знову під виглядом демократичних вимог приховується звичайний російський шовінізм. Адже намагаються не згадувати, що саме в Україні часів "українізації" 1920-х рр. існувала найбільша кількість національних районів, шкіл, педагогічних інститутів, преси німецьких, єврейських, польських, молдавських, болгарських, грецьких, чеських, татарських, вірменських, білоруських, латиських, киргизьких, туркменських, узбецьких, ассирійських. При цьому українська і російська мови вивчалися у національних школах в обов'язковому порядку. Між іншим, і за часів короткого існування української державності мовне питання завжди вирішувалося досить демократично. Зокрема, в основах державного устрою Галицької республіки, пропонованої урядом ЗУНР державам Антанти 30 квітня 1921 р., в ст.23 говорилося про мови так:
"Внутрішньою мовою урядовою всіх державних урядів Галицької республіки є мова українська.
Зовнішніми мовами урядовими в Галицькій республіці, в усних і письменних зносинах, є мови: українська, далі польська і жидівська. Горожане держави, корпорації і інституції одержують від властей і урядів на внесені письма відповіді в одній із згаданих мов, залежно від сего, в якій мові внесено письмо.
Уступом першим сього артикулу не порушується право автономних властей, установлювати для себе іншу внутрішню мову урядову, то значить польську або жидівську."1
А тепер згадаємо, як ставилася в Галичині польська влада до української, – тотальна полонізація. Щодо здобутків національних меншин в УРСР часів "українізації", то вище уже зазначалося, що у 1938 р. всі національні райони ліквідували, а школи силоміць перевели на виключно російську мову викладання. І це була справа рук зовсім не адептів "українізації", а саме тих українофобів, котрі більше всього "піклуються" про мовне життя "русскоязычных", двомовність та державний статус російської, шукають прояви українського націоналізму в будь-яких аспектах нашого відродження.
Потрібно усвідомити, що саме від цих останніх виходить небезпека для мов інших народів України, а не від українізацій – минулої та напівміфічної сучасної.
1 Цит. за: Кияк Т. "Міццю духа і вогнем любові" // Україна молода. – 2000. – 8 лютого.
Насправді двомовність завжди існувала тільки у радянських таборах, де в'язні розмовляли між собою рідними мовами, а з наглядачами по-російськи. Мало того, охоронці завжди вимагали: "При мне говорить только по-русски!"
Тим часом незалежна Україна сьогодні не на словах, а в реальному житті забезпечує на своїх теренах усі права мовним меншинам. Як у 20-х pp. Україна відродила їхні національні заклади (установи, школи, інститути), свого часу знищені царськими російськими шовіністами, так і тепер вона відновлює знищене чи русифіковане вже радянською владою. Наша держава приєдналася до Європейської хартії регіональних мов або мов меншин від 1992 року, поширивши її дію на мови таких національностей: росіян, євреїв, білорусів, молдован, румун, кримських татар, болгар, поляків, угорців, греків, німців, гагаузів, словаків. Ця хартія декларує їм значні права, незважаючи на те, що українська державна мова, на відміну від інших країн, котрі підписали хартію, ще має пройти шлях відродження й закріпитися на всіх рівнях.
Як наслідок, було прийнято Державну програму відродження і розвитку освіти національних меншин Україні на період 1994-2000 pp. та ряд інших програм. Розвиток національних мов в Україні гарантується як Законом про мови, так і Конституцією. Нині в Україні створені та діють 430 офіційно зареєстрованих національно-культурних товариств, 26 з яких мають всеукраїнський статус. 27-28 вересня 1999 р. у Києві за підтримки Держкомнацміграції відбувся II Всеукраїнський конгрес національних товариств, в якому взяли участь 130 делегатів від 33 етнічних груп, що представляли 104 національно-культурні товариства країни, а також народні депутати, відповідальні працівники Адміністрації Президента України, уряду, різних відомств.
Сьогодні в Україні існує 108 шкіл з румунською мовою навчання, 65 з угорською, 5 – єврейською, 3 – польською, 18 – молдовською, 7 – кримсько-татарською. Крім того, у 2 466 школах України навчання здійснюється двома мовами. 1997 року в Чернівцях і Ужгороді відкриті регіональні науково-методичні центри для задоволення освітніх потреб національних меншин. Тільки за останні роки видано близько 100 назв шкільних підручників
національними мовами, а у 15 вузах країни готуються вчителі мови і літератури. Зокрема, у Житомирському педінституті готуються викладачі польської мови, у Маріупольському гуманітарному інституті – спеціалісти новогрецької мови й літератури, у Чернівецькому держуніверситеті – вчителі для румунських шкіл, Прикарпатському університеті – фахівці зі слов'янської філології.1
На цьому тлі досить дивною виглядає позиція окремих русифікованих представників різних етносів (хоча б тих же євреїв). Хоча Україна і в 20-ті, і в 90-ті pp. намагалася дати всі можливості розвиткові рідних мов національних меншин, їх русифіковані представники гаряче відстоюють державний статус російської мови. Вони не бажають захищати Україну, котра ставиться з повагою до їх національних потреб, а вперто стоять за шовіністичні ідеї тих, хто закривав національні райони і школи, примушував євреїв, греків, татар, угорців говорити замість рідної мови на "общепонятном". Чи вони не бачать, що російські шовіністи створюють із них в купі з росіянами новий "русскоязычный" народ, аби від його імені відстоювати власні політичні інтереси?
Освітні потреби самих росіян в України забезпечують 2 399 шкіл з російською мовою навчання. Підготовка фахівців з російської мови та літератури здійснюється в 11 університетах і 20 педінститутах держави. Потреби росіян у здобутті вищої освіти рідною мовою задоволені більш як достатньо щодо етнічного складу населення, враховуючи і західні регіони України, націоналізмом котрих полюбляють залякувати з екранів телевізорів і газетних шпальт російські шовіністи. Зокрема, у Львівському держуніверситеті ім. І.Франка за спеціальністю "російська мова і література" навчаються 216 студентів, в Прикарпатському університеті ім. В.Стефаника – 87. Третина учнів Рівненської області вивчають російську мову як предмет.2 А скільки школярів-українців мають змогу вивчати свою рідну мову в столиці "європейського рівня" Москві?
1 У фарватері державної етнополітики України // Літературна Україна. – 1999.– 23 грудня.
2 Кафарський В. Вказана праця. – С.205.
Отож. В Україні функціонують 34 регіональні та республіканські російські товариства, які не завжди займаються тільки політиканством, але й збереженням і розвитком російської культури в Україні.1 Додамо до цього 1195 російськомовних газет (49,7% від загальної кількості в державі)2, ЗО російських театрів, ще 36 змішаних російсько-українських3, а також 24 382 масові й універсальні бібліотеки російської літератури із сукупним фондом понад 240 млн. примірників книг і журналів.4 І як правило все це існує за державний український рахунок. "А який стан справ у цій сфері в Росії?" – ставлять питання українські дипломати й самі ж відповідають:
"Настав час відверто і відкрито дати відповідь щодо складної мовної ситуації, в якій перебуває українська діаспора в РФ... У Російській Федерації досі немає жодної державної української газети, журналу, бібліотеки чи професійного українського театру і діють лише декілька шкіл, де вивчають українську мову".5
То про яку насильницьку українізацію, про який примус зректися від рідних російської, єврейської, болгарської та інших мов можна говорити? В якій іншій державі українська мова має такі самі можливості, які мають національні мови в Україні? На жаль, як ми пересвідчуємося, українська мова часто не має таких можливостей у власній державі. Свого часу Генеральний комісар ОБСЄ Макс Ван дер Стул навіть здивувався, що в Україні більше турбуються про меншини, ніж про корінну націю. Час уже зрозуміти, що відродження української мови на її споконвічній землі аж ніяк не означає пригноблення інших мов. А щодо міфічних утисків мовних меншин з боку українізаторів, то вони неможливі хоча б тому, що українська нація, як рідко яка інша, сама відчула на собі національну дискримінацію.
* * *
Аналіз кризового стану України показує, що всі негаразди в нашій державі лежать не в матеріальній, а в духовній сфері. У нас всього вдосталь, крім духовності.
1 Російську не утискають – навпаки // Голос України. – 2000. – 19 лютого.
2 МЗС України реагує на "мовну стурбованість" російських колег // День. – 2000. – 15 лютого.
3 Іванченко Р. Вказана стаття.
4 У фарватері державної етнополітики України.
5 МЗС України реагує на "мовну стурбованість" російських колег.
Ми маємо непогані закони, які декларують необхідність відродження мови, вказують шляхи та надають умови для такого відродження; владу, яка з викликом нехтує цими законами; громадськість, яка майже незворушно за цим нехтуванням спостерігає. І забуваємо, наскільки величезні творчі сили криє в собі наша мова.
Після 300 років безперервної культурної експансії зі Сходу ми ще є народом, а не безликою отарою. Виживанням в жахливих умовах терору, голодоморів, депортацій завдячуємо українському слову, українській пісні зокрема і українській культурі взагалі. Це ті кити, котрі винесли на своїх спинах нашу національну душу із розбурханого океану лихоліть. Це ті могутні атланти, котрі й сьогодні тримають на своїх плечах українську націю, незважаючи на всі негаразди. Це ті лицарі, котрі проб'ють нам дорогу до омріяного майбутнього крізь будь-які перепони. Ще Цицерон зауважував, що "коли стан держави такий, що в ній конче мусила правити та дбати про неї лише одна людина, тоді... заради самої держави" слід викладати філософію. Причому вельми "важливо й для прикраси, і для слави нашої держави, щоб такі важливі та славні предмети викладались у даному разі латинською", тобто рідною мовою. Адже здоровий глузд підказував, що залежно від того, якою мовою в державі пишуться державно-правові трактати, історичні, художньо-літературні, надто ж філософсько-етичні та суспільно-політичні твори, такою буде й держава, таким буде її народ. Сказано понад дві тисячі років тому про Римську республіку і латинську мову, однак наскільки актуальні ці слова для сучасної України!
То що ж нам треба робити, аби наш велетенський потенціал реалізувався? А треба покрасти край тій небезпеці, в якій опинилася зараз українська мова на дев'ятому році незалежності України. Треба покласти край новій хвилі русифікації, котра до останнього часу не зустрічала перешкод в Українській державі.
По-перше, наша державна влада має захищати українську мову і сприяти її розвиткові та поширенню, а не відбуватися сентенціями на кшталт: "У нас ринок... права людини... все визначає попит... у бюджеті нема коштів". Будь-яка країна з елементарною самоповагою має дієздатні (не "оксамитові") закони про захист національної культури. Згадаємо, що одним із досягнень великого творця єдиної Франції герцога Ришельє була організація Інституту французької мови та всіляке заохочення французьких письменників, поетів, драматургів, котрі розвивали єдину літературну мову цієї країни. "Якщо існує загроза для мови народу, це означає, що є загроза і для існування держави", – сказав член Французької академії Жан Дютур після ухвали 11 липня 1994 р. парламентом Франції закону про охорону французької мови.1 Уже згадуваний вище А.Кокошин, аналізуючи у одній із своїх праць пріоритети Росії в галузі національної безпеки, так підкреслював винятково велике значення російської мови:
"В становлении новой российской государственности, поиске Россией своего прочного места в мире особая роль принадлежит русскому языку. Развитие русского языка, прежде всего литературного, должно стать одним из основных направлений государственной культурной политики. <.. .> Развитие русского языка как главного фактора культуры страны – это и одно из важнейших средств сохранения единства страны, нашей территориальной целостности, а также обеспечения ее влияния не только в ближайшем зарубежье, но и во многих других районах мира".2
Наша влада повинна так само розуміти важливість української мови у справі збереження та розвитку Української держави і діяти на її користь, як в усіх цивілізованих країнах.
По-друге, наш "оксамитовий" Закон про мови 1989 року потрібно змінити, щоб він перестав бути простою декларацією. Верховна Рада України повинна встановити відповідальність та визначити покарання за порушення мовного законодавства. На галасливе репетування з приводу насильницької українізації не варто звертати уваги, адже воно не припинялося і за останніх часів відтиснення української мови із різних сфер використання. Так роблять у всьому світі. Той же французький закон від 11 липня 1994 р. не легітимізує англо-французьку двомовність, котра фактично склалася у французькому суспільстві, а навпаки проголошує: французька мова є державною і обов'язковою для всіх офіційних, комерційних, рекламних, наукових документів, оголошень, інструкцій, настанов і посвідчень. Електронні засоби масової інформації не мають права користуватися іншими мовами, окрім державної французької.
1 Цит. за: Козирський В., Шендеровський В. Вказана стаття.
2 Кокошин А. Вказана праця. – С.249-250.
Порушення мовного законодавства може каратися штрафом до 9 тис. франків або ув'язненням на термін до 6 місяців. Саме в цей бік треба регулювати українське мовне законодавство, а не в бік визнання двомовності й державного статусу російської мови, куди штовхають нас українофоби. Україна як держава може існувати тільки як держава українська, а не конгломерат кількох державостворюючих націй з приматом росіян.
По-третє, потрібно щоденно терпляче пояснювати русифікованим українцям (левовій частині так званих "русскоязычных" в Україні), що бути українцем, жити в незалежній Україні і не володіти своєю рідною мовою не є свідченням високого інтелекту, культури і поваги до себе і своєї землі. Найважливішу роль тут має відіграти українська книжка і преса.
Тому, по-четверте, держава має повернутися до політики підтримки україномовної друкованої продукції, як це робилося деякий час на світанку незалежності України. Зараз ніде у світі національна книга так безжально не оподатковується, як це робиться у нас. Сумна статистика свідчить: в Україні найвищі податки на книжку в Європі. Хоча зараз у нас діє в 50 разів більше видавничих організацій, ніж до проголошення незалежності1, але через фінансову скруту торік надруковано книжок у 10 разів менше, ніж у 1989 р. На одного українця припадає 0,36 книжки – найменше в Європі (у Німеччині – 12 книг; у Польщі – 9,5; Росії – 3,9 книг на особу).2 "Державна програма розвитку національного книговидавництва і преси на період до 2000 року", котрою планувалося збільшити випуск книжок до 7 екземплярів на особу, повністю провалено. За даними Держкомітету з інформаційної політики, станом на початок 2000 року цю програму було виконано на 13,3%.Та й серед цієї не чисельної літератури україномовна книжка, як уже зазначалося вище, складає мізерну кількість. Підбиваючи підсумки 1999 р. мусимо констатувати: книжковий ринок України на 90-92% зайнято дешевою російською книгою.3 Катастрофічно не вистачає навіть шкільних підручників.
1 Скомаровський В. Українська книга: в ринковому морі // Літературна Україна. – 2000. – 3 лютого.
2 Українська книжка під загрозою повного знищення // Вечірній Київ. – 2000.– 17 лютого.
3 Національна книга: нинішній стан, його причини, наслідки і перспективи / / Літературна Україна. – 2000. – 16 березня.
Як заявив міністр освіти В.Кремінь, ними забезпечені лише 59% учнів 5-11 класів і 34% учнів 11 класу.1 У 1999 р. Міністерство освіти України навіть надало право видання українських підручників за власний рахунок кільком московським видавництвам. Далі, як кажуть, уже немає куди їхати.
Між іншим, потрібно усвідомлювати, що книжка – це основний чинник формування світогляду народу, його національної самосвідомості, патріотизму, збереження українського менталітету. Засилля ж російської книжки в Україні – це поступова підготовка населення до підсвідомого сприйняття диктату з півночі, поглинання Російською державою України, особливо на тлі більш помітного прогресу в економічному розвиткові Росії, ніж України, а також оновленого іміджу Російської Федерації як старшої сестри і захисника. Те, що у Москві вже друкуються навіть українські шкільні підручники, яскраво ілюструє, як нас охоплюють щупальці імперського дракона. Так і відчувається за цим зловісне патякання Лукашенка: "И Украину надо подтаскивать к союзу".
У той же час в Росії п'ятий рік діє федеральний закон "Про державну підтримку книговидання і засобів масової інформації". Відповідно до нього увесь технологічний процес, пов'язаний з випуском російської літератури, підприємства та організації, котрі мають відношення до цього, звільнені від податку на додану вартість. Також вони частково звільнені від податку на прибуток, від мита на ввезення зарубіжного обладнання, матеріалів, паперу тощо. Часто видавництва Росії не сплачують місцевих податків, мають пільги на комунальні послуги. Ось тому і склалася проаналізована вище ситуація, коли українська книжка коштує у півтора-два рази дорожче за російську (навіть з урахуванням вартості їх транспортування з Росії), і весь ринок друкованої продукції в Україні сьогодні контролюється не просто російськомовними, а саме російськими виданнями. Саме через це Україна програє інформаційну війну Росії, не витримуючи духовної агресії з боку східного сусіда. Тим часом Росія має серед іншого і комерційний зиск, оскільки цілеспрямована державна політика вивела книжку в російському експортному реєстрі на третє місце після нафти й газу.
1 Україна молода. – 2000. – 18 лютого.
Ми маємо, нарешті, подбати про українську друковану продукцію і засоби масової інформації. Шляхи подолання проблеми загальновідомі й апробовані багатьма країнами. Коли у Франції у подібній ситуації опинилася франкомовна книжка, неконкурентноспроможна через засилля англомовних видань, президент і парламент утворили комітет захисту національної книжки, наклавши штрафи, мито на англомовні видання та написи англійською мовою. У Швеції на фінансову підтримку національної преси щороку виділяють майже 0,5% загальних витрат держави. Запроваджено державні субсидії книжковим видавництвам, встановлено пільги для малотиражних газет, тобто тих, які мають менш як 2000 передплатників. Всіляко заохочують розвиток національних систем засобів масової інформації також у Данії, Норвегії, Фінляндії... Тим самим у нас має зайнятися і український Комітет з інформаційної політики. Верховній Раді України потрібно внести суттєві зміни до низки законів: "Про видавничу справу", "Про податок на додану вартість", "Про оподаткування прибутку підприємств", "Про єдиний митний тариф", "Про патентування підприємницької діяльності". Потрібно:
1) звільнити від сплати ПДВ усі етапи виробництва книжної продукції;
2) звільнити від податку на прибуток українські видавництва і поліграфічні підприємства;
3) надати на державному рівні підтримку саме україномовній друкованій продукції та електронним засобам масової інформації, інакше вони просто загинуть, як це має місце сьогодні, а згодом настане черга і всієї нашої держави. Принципове розуміння цієї проблеми в уряді України зараз є.
На пленумі Національної спілки журналістів України прем'єр-міністр В.Ющенко зауважив, що уряд підтримуватиме і розвиватиме україномовну пресу, а також розгляне можливість перепрофілювання деяких вітчизняних підприємств на виробництво газетного паперу, а також перегляне податкову політику щодо преси, поштові тарифи тощо. Поки що ж маємо в країні щоденний випуск газет усіма мовами (не лише українською) на тисячу населення в 2,5 рази менший, аніж у Росії, і в 6-7 разів менший, аніж у Західній Європі.1 "Коли ми говоримо про українську мову, видання, підручник чи книгу, – підкреслив В.Ющенко, – це означає, що виконавча влада суверенної України ставить за мету розвиток національної мови. Але це не означає, що ми придушуватимемо французьку, російську чи іврит".2
По-п'яте, Україна має на державному рівні створити механізм захисту власного культурного простору від експансії інших країн. Сьогодні ми відчуваємо наступ культурної індустрії сусідніх країн і США, що є цілком зрозумілим, якщо врахувати неконкурентоспроможність вітчизняного культурного продукту. Наша естрада переважно російськомовна і тому провінційна. За рік в Україні виробляється лише від одного до п'яти кінофільмів, з яких половина російськомовні. Така сама ситуація з Інтернет ресурсами. Оскільки вкладати кошти у створення власне українського продукту невигідно, масова українська культура не створюється. Тому потрібен комплекс протекціоністських заходів для розвитку власної культури, щоб вона стала достатньою для самоідентифікації нашого народу. Усі виробники вітчизняних кінофільмів, телевізійного продукту, друкованої продукції мають стимулюватися податковими пільгами. Крім того, потрібна послідовна боротьба з піратством у культурній сфері для захисту нашої інтелектуальної власності й створення джерел фінансування митців. Антимонопольне регулювання ринку інформації створить необхідне поле для конкуренції, а, отже, підвищення якості виробленого продукту. Інакше культурна індустрія буде надавати перевагу, наприклад, вкраденому (а тому і дешевому) російському чи американському кінофільмові замість того, аби вкладати кошти в українське кіно. Саме такими заходами ми можемо створити систему виховання і поширення власних національних цінностей, котра буде найнадійнішим захистом перед будь-якими хвилями русифікації, американізації, полонізації... Зрештою, доки наша держава не зосередить усю свою інформаційну потужність – через радіо, телебачення, пресу, книгодрукування – на захист нашого інформаційного і культурного простору, доти не буде поступу в сфері економіки.
1 Морин Е. Украинская гуманитарная политика – миф или реальность // День. – 2000. – 7 марта.
2 Цит. за: Українізація – це не збочення // Україна молода. – 2000. – 29 лютого.
По-шосте, найважливішою ланкою дерусифікації має стати українська освіта. Наше відродження неможливе, доки спеціалісти з вищою освітою готуватимуться в Україні російською мовою. Впровадження викладання українською мовою у вузах змінить ставлення до неї також з боку шкільних вчителів і батьків учнів.
По-сьоме, з суто практичної точки зору варто встановити пороговий рівень знання мови. Саме так зробили в Естонії, де кожен громадянин має знати 1500 потрібних для щоденного спілкування естонських слів (лише для осіб похилого віку цей поріг менший).
Ну і, по-восьме, просто розмовляймо українською мовою! Розмовляймо і на службі, і в побуті, адже центр кожної мови становить живе розмовне мовлення. Найрозвиненіша й багата мова приречена на повільну смерть, якщо вона виходить з ужитку як засіб щоденного живого спілкування. Особливо це важливо для молоді, котрій жити й будувати в XXI ст. Адже без рідної мови Українську державу ніколи не відродити на гідному рівні. А яким може бути майбутнє України, якщо виховання наших дітей провадитиметься на "общепонятном" чи двомовно? Хто виросте з них: байстрюки без роду племені? "Людський матеріал" для грандіозних справ нової великої імперії?
На жаль, сьогодні цими питаннями не дуже переймаються багато дорослих, котрі не звертають уваги навіть на такі дрібниці, як назви вулиць на честь катів України (Леніна, Артема, Урицького, Володарського, чекістів, Комінтерну та інших), що топили в крові нашу культуру й мову. А діти запитають: хто той діяч, котрому і сьогодні стоять пам'ятники в усіх містах, містечках і селах України? Та ще й по декілька в одному населеному пункті? Та ще й із вулицями та проспектами на його честь? Що такого доброго і корисного цей вождь зробив для України?
Відповідь буде сумною. Це просто батьки наших дітей так призвичаїлися до свого рабства, що їм не муляють очі ознаки колоніального минулого. Навіть Верховна Рада України тривалий час не могла вирішити питання про зняття радянських символів зі свого фасаду. Тож розмовляймо українською! І повернемо нашим дітям вкрадену в них висококультурними колонізаторами рідну мову! Це буде перший крок до духовного звільнення, повернення до історичних батьківських джерел. Не даремно ж відзначав наш Великий Кобзар чарівну силу рідної мови: "Я на сторожі коло їх поставлю слово..."
* * *
Звичайно, реалізація всіх перелічених вище пунктів є справою не кількох місяців і навіть не кількох років. Але така реалізація конче необхідна, якщо український народ бажає вижити у великій історичній перспективі. Без нашої співучої мови неможливо сформувати яскравий, цікавий для світу та нас самих образ української цивілізації як явища світового рівня. Адже такий образ, як зазначає віце-прем'єр-міністр М.Жулинський, базується на наших традиціях, звичаях, історичній спадщині, нашій духовності. Саме цей образ буде покладено в основу нової ідеології нашої держави, котру ще маємо розробити.1
Від часу монголо-татарської навали – майже 800 років – українці не знали волі. Безперервна боротьба за виживання, безперервне ярмо так вплинули на властивості нашого народу, що його почали іменувати недержавним. Вороги України знецінювали його, поширюючи думку про нездатність українців до самоорганізації. Тепер Україна конче потребує нових людей, душа і мислення яких не скуті іноземними ідеологіями чи інтернаціональними релігіями. Саме вони зможуть створити нову українську ідею, не підлеглу жодному іноземному диктату, і буде українською за змістом і формою. "...Є питання непрості і гострі, – зазначає про це Президент України Л.Кучма, – про які треба менше говорити, не піднімаючи навколо них політичних збурень, а предметно працювати над їх вирішенням. Сьогодні вони торкаються переважно мови, національної і релігійної сфери... Патріотизм і відстоювання інтересів своєї країни, можуть стати стрижневими компонентами української національної ідеї, консолідації народу та влади, політичних сил, зміцнення єдності держави".2
1 Див.: Зеркало недели. – 2000. – 15 января.
2 Урядовий кур'єр. – 2000. – 23 лютого.
Слів немає, нашу культуру було спотворено двомовниками, творцями "радянського народу"; наша історія обікрадена шовіністами; цілі пласти і стани відривалися від нашого народу, русифікувалися, вважаючи рідну мову меншовартісною і некультурною. Однак, наш народ вижив за таких жахливих умов, не розчинився, не втратив самоусвідомлення. Тому є підстави вважати, що не все у нас так погано.
Згадаємо долю чеської мови, стосунки котрої з німецькою такі само складні, як української з російською чи польською. У середині XIX ст. у чеських містах панували "вищі" німецькі мова й культура. Тотальне онімечення дійшло до того, що народилася відома притча: якби в будинку, де збиралися чеські "змовники"-будителі, впав дах, то від чеської мови не залишилося б і сліду. Однак уже на початку XX ст. чеські мова й культура повернули належні їм провідні місця в суспільстві.1 Загалом же через таку саму мовну ситуацію пройшли Греція 1829 року (звільняючись від турецького панування як в державному, так і у мовному плані), Італія 1870 року (завершення боротьби за об'єднання країни та закріплення державного статусу італійської), Польща 1917 року (здобуття незалежності розірваної між імперіями країни й піднесення польської), Ізраїль 1948 року (створення єврейської держави і відповідний статус івриту) та інші країни на початку їхнього незалежного існування. Тепер греки, італійці, чехи, поляки, євреї розмовляють рідними мовами, а не колись панівними турецькою, німецькою, російською, англійською...
Сподіватимемося, що й українська мова повторить цей шлях відродження. Тим більше, що деякі кроки задля цього українська влада, нарешті, почала робити. У грудні 1999 р. – за кілька тижнів до закінчення терміну дії "оксамитового" Закону про мови – Конституційний Суд України розставив крапки над "і", зобов'язавши всіх держ. службовців обов'язково застосовувати українську мову як мову офіційного діловодства, спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними професійних обов'язків. На розгляд Президента України подано розроблений Держкомітетом з інформаційної політики проект програми відродження книгомережі в Україні. Справа лише за фінансуванням цієї та інших програм.
Рішучість змінити мовну негативну ситуацію, яка сьогодні склалася в Україні, демонструє і новий український уряд під головуванням В.Ющенка.
1 Дзюба И. Идеологические децибелы "диалога культур..."
Рада з питань мовної політики при Президентові України підготувала проект постанови кабінету міністрів "Про додаткові заходи щодо розширення функціонування української мови як державної".
Рада з питань мовної політики передбачає проведення переатестації державних службовців всіх рангів з урахуванням володіння ними українською мовою. Пропонується також ліцензування часу мовлення українською в телерадіоефірі недержавних засобів масової інформації. Якщо в ліцензії вказані дві мови, як це має місце у більшості випадків, то українською мають мовити не менше 50% часу. Пропонується також збільшення митних зборів на іноземну друковану продукцію, щоб підвищити конкурентоспроможність україномовної літератури. Крім того, плануються деякі послаблення (хоча й досить помірні) у режимі оподаткування книгодрукування в державі. Підпадає під дію постанови і гастрольна діяльність російських естрадних виконавців, котрі вивозять з України чималі кошти.
Нічого такого, чого б не містили в собі подібні документи європейських держав, у цій постанові немає. Тому будь-які звинувачення в українському націоналізмі безпідставні. Проте опір російських великодержавних шовіністів не тільки не зменшується, а навпаки шаленіє. Згадана постанова існує ще тільки в проекті, відбувається лише її обговорення, однак "п'ята колона" уже зчинила страшенний галас, звинуватила Україну в неіснуючих гріхах і погрожує небезпечними наслідками. Висловлюючись словами депутата Є.Краснякова (до речі, члена КПУ і координатора депутатського об'єднання "За культурное и языковое равноправие"), потрібно негайно "приостановить произвол, который происходит на территории Украины с насильственным внедрением во все сферы жизни украинского языка". "А гвалту! А крику!.." – сказав би наш Великий Кобзар.
Підготовка урядом України комплексу заходів, спрямованих на утвердження української мови як державної, Росія тлумачить як "адміністративні заходи проти збереження й розвитку російської мови та культури". Саме так зазначається у різкій ноті-попередженні російського МЗС Києву про неприпустимість будь-яких спроб змінити панівне становище російської мови в Україні. На самміті СНД активно проштовхувалася Конвенція про статус
російської мови у Співдружністі, де вона знову нав'язувалася в якості офіційного засобу міжнаціонального спілкування, що вигідно комусь, однак не Україні. Російським дипломатам байдуже, що завдяки колонізаторській русифікаційній політиці Росії-СРСР мільйони українців не знають нині своєї рідної мови. Замість того, щоб порадити росіянам, які живуть в Україні, проявити елементарну повагу до українства, вони глибоко обурюються скромними намаганнями України якось виправити принижене становище української мови. Грудневе 1999 року рішення Конституційного Суду України МЗС Росії характеризувало як таке, котрим "урізане правове поле для нормального, відповідного європейським стандартам функціонування російської мови".
Між іншим, російська мова теж переживала значні проблеми, коли у XIX ст. в багатьох сферах життя Російської імперії переважала "культурніша" французька мова. Тоді всі передові люди Росії стали на захист своєї мови, гнівно засуджуючи тих, хто її цурався. Згадаймо хоча б "Горе от ума" О.Грибоедова. Сьогодні ж Росія відмовляє Україні в подібних діях на захист української мови. Мотив старий: насильницька українізація, руйнація єдиного радянського культурного простору, силоміць примушують зректися рідної російської мови тощо. У Росії добре розуміють, що мова – це інструмент російського впливу. Російські ЗМІ, російська поп-культура, монополія російської літератури на нашому книжковому ринку є "повідком" для України більш надійним, ніж нафтогазові борги. Саме тому українофоби і російська влада проявляють таку увагу до мовного питання в Україні, штучно його загострюючи. Вони давно усвідомили, що без цього Росії не поглинути Українську державу.
Фактично це є сучасний метод поступового загарбання чужих земель, духовного винищення всього неросійського. Подібна політика насаджування російської зверхності, ідея винятковості російської нації, а особливо її месіанського призначення, по суті, звичайний шовінізм, проводилася царатом, більшовиками, а тепер і новими українофобами-ідеологами побудови "Великої Росії" за рахунок інших. У їх традиціях вважати українців народом з відповідними правами лише доти, доки українці самі визнають себе частиною російського народу.
* * *
Не варто сподіватися, що у політиці нової "демократичної" Російської Федерації щодо України відбудуться якісь позитивні зміни. Імперська сутність Російської держави закладалася ще в період "збирання" Москвою земель Русі, що з часом перетворилося на перманентну експансію:
"Россия почти изначально была потенциально имперским государством. Начиная с объединения славянских и угро-финских племен под Рюриком и до гигантских масштабов СССР... русский народ неуклонно шел по пути политической и пространственной интеграции, имперостроительства и цивилизационной экспансии. <...> Отказ от имперостроительной функции означает конец существования русского народа как исторической реальности, как цивилизационного явления. Такой отказ есть национальное самоубийство."1
Цю загальноприйняту у північного сусіда думку викладено в фундаментальній роботі "Основы геополитики. Геополитическое будущее России." науковця О.Дугіна, написаній при допомозі начальника кафедри Стратегії Військової Академії Генерального Штабу Російської Федерації генерал-лейтенанта Н.Клокотова.
Аксіоми з цього опусу на кшталт "Россия немыслима без империи", "Россия – географическая ось истории", "Русский народ безусловно принадлежит к числу мессианских народов" мають глибоке історичне коріння. Ідея російського месіанства спиралася на окремі думки, висловлені ще в XV ст. Під враженням захоплення Константинополя турками митрополит Зосіма у 1492 р. заявив, що тепер на заміну "першим" – грекам, приходять "останні" – росіяни, й охрестив Москву "новим градом Костянтина". Незабаром ця думка знайшла своє продовження.
У 1524 р. старший монах (старець) Псковсько-Печерського монастиря Філофей у своєму посланні проти німецького лікаря та філософа Миколи Булева виклав теорію "Москви – третього Риму". Виступаючи проти католицького світу, Філофей проголосив, що як "перший Рим", так і "другий Рим" (Констянтинополь) впали у єресь і перестали бути центрами християнства.
1 Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. – М., 1997. – С.196-197.
Саме тому вони й загинули. Їм на зміну йде Московське царство – "третій Рим": "Два... Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти".1 Практично Філофей проголосив Москву духовним центром всього християнського світу і звернувся з цією ідеєю у посланнях до великого московського князя Василя III, а згодом до царя Івана Грозного. Російська влада тоді охоче взяла на озброєння теорію Філофея в якості ідеологічного обґрунтування своїх територіальних завоювань, і більше з нею ніколи не розлучалася.
Саме з XVI ст. ідея месіанського призначення Москви і, виходячи з цього, її виключних прав, стала непорушною основою офіційної російської ідеології та державної політики:
"Существование русского народа как органической исторической общности немыслимо без имперостроительного, континентального созидания. Русские останутся народом только в рамках Новой Империи.
Эта Империя, по геополитической логике, на этот раз должна стратегически и пространственно превосходить предшествующий вариант (СССР). Следовательно, Новая Империя должна быть евразийской, великоконтинентальной, а в перспективе – Мировой.
Битва за мировое господство русских не закончилась."2
Можна було б не звертати увагу на ці теореми окремо взятого "господина" Дугіна, якби не активна участь у її розробках російських генштабівських стратегів на кшталт генерала Клокотова. "Хто в нас у країні був завжди першим? КДБ? – запитує і сам же відповідає російський політолог В.Мінін. – Його вже немає. Практично залишилися армія та Генштаб. Це єдине місце (в Росії – авт.), де займалися і займаються геополітикою як наукою, як технологією."3 І пропонуються сформовані ними геополітичні постулати й технології в якості геополітичної доктрини Росії, тобто довгострокової стратегії її розвитку.
З огляду на великий вплив військових у Росії, перспектива поновлення історичного процесу "збирання Імперії" виглядає досить реальною. "Навколо Генштабу, – констатує той же Мінін,
1 Цит. за: История русской литературы XI-XVII веков. – C.255.
2 Дугин А. Вказана праця. – С.213.
3 Цит. за: Згурець С. Полковник і його генерали // День. – 2000. – 1 квітня.
– ще у тій чеченській війні сформовано сильну команду реальних патріотів Росії. Це здорові сили, участь яких може досить сильно змінити лінійний хід процесів історії."1 Популярний політичний кінорежисер М.Міхалков пояснює вплив армії на російське суспільство мало не містично:
"Для Росії армія була не стільки засобом захисту чи нападу, це був спосіб життя, це також була традиція".2
Отже, еліта російської армії – її генштаб – переконана в особливій імперській місії Росії. Розроблена Дугіним, Клокотовим і Центром спеціальних метастратегічних досліджень геополітична доктрина Росії активно пропонується в якості "незаменимого справочника для всех тех, кто принимает решения в важнейших сферах российской политической жизни – для юристов, экономистов, хозяйственников, банкиров, военных, дипломатов, международников, аналитиков, политологов."3 Додамо від себе, що вона знаходить чималий відгук, і не лише серед звичайних російських шовіністичних кіл на кшталт Затуліна, Жириновського, фашистів з РНЄ та їм подібних. Наприклад, лідер найінтернаціональнішої у світі Компартії РФ Г.Зюганов у своїй роботі "Россия – Родина моя: идеология государственного патриотизма." повідомив:
"Росія здавна усвідомлювала себе наступницею й охоронцем імперського спадку. "Москва – третій Рим" – так гранично стисло визначив багатовікову спадкоємність російської державної ідеї інок Філофей ще на межі XV-XVI віків".4
І висновок: "Імперія – історично та геополітично обумовлена форма розвитку Російської держави".5
Чого ж тоді очікувати українцям від такої Росії? Повернення до колоніального минулого в усіх його проявах, оскільки російські військові геополітики щодо прав українців не пішли далі старої погодінської концепції:
"Украина как государство не имеет никакого геополитического смысла. У нее нет ни особенной культурной вести универсального значения, ни географической уникальности, ни этнической исключительности.
1 Там само.
2 Там само.
3 Дугин А. Вказана праця. – C.1.
4 Зюганов Г. Вказана праця. – С.223.
5 Там само.
Исторический смысл Украины отражен в самом ее названии – "Украина", т. е. "окраина", "пограничные территории". В эпоху Киевской Руси территории нынешней Украины были центром государственности восточных славян, для которых в то время Владимир (позже Москва) был восточной окраиной ("украиной"), а Новгород – северной. Но по мере превращения Руси из славянского государства в евразийскую империю геополитические функции крупнейших центров радикально поменяли свое значение. Столицей империи стала Москва, а Киев превратился во второстепенный центр..."1
А коли так, то "существование Украины в нынешних границах и с нынешним статусом "суверенного государства" тождественно нанесению чудовищного удара по геополитической безопасности России, равнозначно вторжению на ее территорию".2 Тобто російські політики і генерали повідомляють, що саме існування незалежної української державності є фактом агресії проти Росії, і попереджають:
"Суверенитет Украины представляет собой настолько негативное для русской геополитики явление, что, в принципе, легко может спровоцировать вооруженный конфликт. Без черноморского побережья от Измаила до Керчи Россия получает настолько протяженную прибрежную полосу, контролируемую неизвестно кем (це про українців – авт.), что само ее существование в качестве нормального и самостоятельного государства ставится под сомнение."3
Окрім загальних слів про необхідність тотального і необмеженого контролю Москви над територіями України існує і план конкретних заходів по вирішенню "українського питання". По-перше, завдяки збереженню єдиного мовно-культурного та релігійного простору має продовжитись русифікація українців, їх наближення до етнічних росіян і розмішування українського етнічного моноліту штучною міграцією.
По-друге, як зазначає російський політолог Караганов, Росія має сприяти максимальному внутрішньому послабленню української державної структури:
1 Дугин А. Вказана праця. – С.377.
2 Там само. – С.379.
3 Там само. – С.348.
"Политика России может быть нацелена на ограничение экономического роста и экономической независимости Украины там, где это можно делать без особого ущерба российским интересам.
В политико-дипломатической области стоит осторожно добиваться максимально возможной изоляции Украины, ограничения ее политического влияния, возможностей получения помощи."1
По-третє, для полегшення поглинання України вона має бути розчленована на окремі регіони:
"Дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо. Эта территория должна быть поделена на несколько поясов, соответствующих гамме геополитических и этнокультурных реальностей."2
При цьому московські стратеги протиставляють один регіон іншому, розподіляючи нас на "гарних" для Нової Імперії малоросіян і "поганих" західних українців, "гарних" православних і "поганих" католиків та уніатів. Аби звести нанівець державницький настрій серед українців, вважається необхідним відокремити Західну Україну від решти держави: "...Оторвать эти "подрывные" территории от православного и в целом прорусского общеукраинского пространства – как центрального, так и восточного".3 Московський Інститут оборонних досліджень пропонує територіально обмежити незалежну Україну власне західними областями, оскільки їх русифікація й асиміляція є малореальною, і будувати стосунки Росії з нею "по образцу советско-финских отношений времен 1944-1991 годов".4
Звичайно, "українська проблема" хоча і головна, проте не єдина для Нової Імперії московських геополітиків. Ось як пропонується вирішувати питання втягнення до її складу Азербайджана: "оказание давления на режим в Баку... путем создания угроз фрагментации Азербайджана и армянского военного наступления на Гянжу и Евлах".5
1 Караганов Д. О политике в отношении Украины // Вечірній Київ. – 1992. – 18 червня.
2 Дугин А. Вказана праця. – С.379.
3 Там само.– С.381.
4 Концептуальные положения стратегии противодействия основным внешним угрозам национальной безопасности Российской Федерации. – М., 1995. – С.11.
5 Там само. – С.7.
А ось про вирішення "прибалтійської проблеми":
"...Если НАТО пойдет на прием Прибалтийских республик в свой состав, то Вооруженные Силы Российской Федерации должны быть введены на территорию Литвы, Латвии и Эстонии. <...> Касаясь предполагаемой реакции Запада на вероятный ввод Вооруженных Сил России в Прибалтику, то, как показывает анализ, воевать с Россией из-за Прибалтики никто на Западе не собирается."1
Ви запитаєте, а до чого тут питання мови? У Москві добре розуміють, що навіть розшматована і захоплена збройною силою Україна буде постійно складати загрозу сепаратизму й розвалу дугінської Нової Імперії. Для повної інтеграції українців потрібна їх денаціоналізація. І головною ціллю стає українська мова, знищення котрої стає логічним продовженням втілення в життя російських геополітичних доктрин. Адже ніщо й ніколи не об'єднувало українців так дружно, як Рідне слово. Мова – це становий хребет нації. Зламайте його – і позбавите націю здатності до опору. Тому треба знати ціну лукавому: "Какая разница, на каком языке говорить?" Велика різниця, оскільки російська мова посідає провідне місце в планах нового імперського будівництва. Традиційно до російського народу відносять не за етнічним походженням, а за мовою і політичною самоідентифікацією (раніше обов'язковою була ще й приналежність до православ'я), оскільки він, "в отличие от многих других народов, сложился как носитель особой цивилизации".2 Зрусифікований українець – суб'єкт цієї особливої політико-історичної спільноти. А україномовний українець – потенційний сепаратист. Як бачимо, роль панівного становища російської мови при відтворенні імперії стає мало не визначальною.
Російський філософ Г.Федотов так окреслив завдання політики русифікації українців:
"Задача эта для нас формулируется так: не только удержать Украину в теле России, но вместить и украинскую культуру в культуру русскую. Мы присутствуем при бурном и чрезвычайно опасном для нас процессе зарождения нового украинского национального сознания, в сущности новой нации.
1 Там само. – С.8.
2 Дугин А. Вказана праця. – С. 188.
Она еще не родилась окончательно, и ее судьбы еще не предопределены. Убить ее невозможно, но можно работать над тем, чтобы ее самосознание утверждало себя как русскую форму самосознания."1
І "праця" в цьому напрямі активно триває. Російське МЗС зчиняє страшенний галас з приводу намагань українців дерусифікуватися, й розкидається звинуваченнями у своїх дипломатичних нотах. РПЦ активно протидіє створенню окремої від влади її патріарха православної церкви в Україні. Російський уряд за штучно створені борги намагається відібрати в України її найприбутковіші підприємства, поставивши під свій контроль стратегічні галузі нашої економіки. "Как только это произойдет, – стверджувалося у передвиборчих тезах кандидата в президенти Росії А.Тулєєва, – на российские предприятия за рубежом в первую очередь необходимо принять представителей русскоязычного меньшинства".2 Тобто хочеш у себе ж вдома мати роботу – відмовляйся від рідної мови.
Як бачимо, все це є втіленням у життя отих караганівських пунктів по встановленню тотального російського контролю над мовно-культурним, релігійним, економічним життям в Україні. Далі – фрагментація нашої держави і поглинання її по частинах. Ось як це виглядає на практиці.
· Верховна Рада Криму з ініціативи керівника молодіжного відділу "русской общины Крыма" О.Родивілова 16 березня ц.р. звернулася до депутатів парламенту України від Криму з вимогою лобіювати проведення референдуму з надання державного статусу російській мові та приєднання нашої держави до союзу Росії і Білорусії, котрий "отражает стремление братских славянских народов к единству".
· Цю ініціативу підтримала 5 квітня член Прогресивно-Соціалістичної партії України, народний депутат України А.Мазур, коли на засіданні Верховної Ради поставила вимоги проведення всеукраїнського референдуму з зазначених питань і надання Луганській області статусу російської національно-культурної автономії.
· "Русская община Севастополя" 16 березня розповсюдила заяву з вимогою надання Севастополю російського федерального статусу і російського громадянства його мешканцям.
1 Новое время. – 1991. – №24. – С.ЗЗ.
2 Нилов В. Великая держава своих в обиду не дает // Известия. – 2000. – 23 марта.
Отже, державний статус російської мови, дезинтеграція України шляхом створення автономних російських анклавів, обмеження українського суверенітету через приєднання до російсько-білоруського союзу... На черзі буде вже пряме поглинання окремих регіонів Росією: спершу Севастополь, потім Крим, Луганщина, решта Донбасу, Причорномор'я (Новоросія).
Тим часом комуністи активно намагаються відірвати Західну Україну ("подрывные территории") від призначених до імперського поглинання земель України.".. .Глубокая рознь между Западной и Восточной Украиной, – пише газета комуністів Харківщини "Красное знамя", – еще более углубилась. Между нашими народами – именно так, потому что у нас разная ментальность в силу известных исторических обстоятельств – вбит окончательный клин. <...> Гитлеровский лозунг "Drang nach Osten" теперь освящает новый крестовый поход (західних українців – авт.) против русскоязычной Восточной Украины."1 Тобто, на думку комуністів, західні та східні українці – то різні народи, бо в них різна ментальність, що знаходить свій вияв у різному ставленні до панування російської мови і в приналежності до різних гілок християнства. Чи не це є реалізацією ідеї московських військових геополітиків про "поганих" українців і "гарних" малоросів?
У цьому наступі на українство задіяні всі можливі сили та важелі. Все чітко продумано. Концентрованими зусиллями у нас відбирають мову, історію, державність... "Нельзя никому ничего возвращать, даже если Украина права", – зазначав видний представник сучасної російської інтелігенції академік Д.Лихачев, і сам же пояснював чому: "Они же потом будут отслаивать всю культуру".2 Це про справжню приналежність традицій та спадщини Київської Русі. Росія з її психологією "збирача земель" є власником надбань, вкрадених у багатьох народів. Зупинення цього процесу було б початком її кінця. Тому наступ шовіністів на українську мову буде продовжуватися до його логічного фіналу – повного знищення українства. Проте у нас здебільшого намагаються не помічати цієї небезпеки.
* * *
1 Геращенко Г. Наци идут // Красное знамя. – 2000. – №13.
2 Цит. за: Симкович В. Захватчики // Киевские Ведомости. – 2000. – 7 марта
Коли ж, нарешті, ми зрозуміємо, що відродження нашої нації, безповоротне закріплення нашої державності можливі тільки через відродження нашої мови, котрої так бояться українофоби як з "п'ятої колони", так і з державних російських кіл? Коли ж, нарешті, наші можновладці перестануть боятися стояти за українську справу? До цього дня у питанні прав нашої мови на наших же теренах вони весь час займали позицію виправдовування перед знахабнілим наступом російських шовіністів. Цьому треба покласти край, оскільки подібне виправдовування – ознака слабкості. Хто поважатиме Україну та українську мову, якщо ми самі боїмося бути господарями у себе вдома? Звичайно, ніхто. У нашої мови від цього тільки побільшає ворогів. Тож маємо не виправдовуватися перед шовіністами, вказуючи на закони та європейська хартії (українофобів тими хартіями все одно не переконати), а робити свою справу й давати різку відсіч нападам. Наступальність нашої політики стане жорсткою відповіддю шовіністичним нападам, нахабність і цинізм котрих уже не знає меж. І тоді буде, наче у східному прислів'ї: нехай собака-україножер бреше, а наш караван йтиме до своєї мети.
Розуміння цього вже приходить і, можливо, будуть конкретні дії нашої влади. Принаймні Президент України Л.Кучма під час своєї інаугурації дав зрозуміти про наміри діяти рішучіше і послідовніше. І практика підтверджує такі зміни у характері нашої вищої влади. Одностайна реакція представників усіх її гілок, обурених втручанням МЗС Росії у внутрішні справи України, виявилася досить несподіваною для Москви. Рішучість влади щодо захисту мови віце-прем'єр-міністр М.Жулинський накреслив так:
"Україна не збирається ні перед ким виправдовуватися. А в майбутньому буде без попередження апелювати до світової громадськості. Наступного разу, у випадку дезінформації та спотворення фактів стосовно використання мов у нашій державі, ми звернемося за незалежною оцінкою до експертів Ради Європи і Верховного комісара ОБСЄ з прав людини."1 І ще: "Нарешті держава зрозуміла, що національна ідея, прогрес національної економіки неможливі без розквіту корінної мови. На цей рахунок, на жаль, історична пам'ять не залишила нам позитивних прикладів.
1 Зеркало недели. – 2000. – 26 февраля.
Усі попередні "хвилі" так званої "українізації" захлиналися у власній крові... Ми не можемо більше ризикувати своїм народом..."1
Врешті-решт, розуміння цього є в усіх країн світу. Недаремно вони законодавчо захищають свої державні мови. Франція: "За Конституцією країни французька мова є основним засобом спілкування, головним надбанням Французької Республіки".
Росія: "На території Російської Федерації (російська мова – авт.) має особливий політико-правовий статус, користується спеціальною підтримкою та опікою з боку суспільства і держави".2
І тільки Україні наполегливо пропонується відмовитися від державного статусу української мови, перепоклавши її функції на російську. Неприйняття цих вимог кваліфікується як утиски росіян, український націоналізм. Віриться, що народ України розібрався у справжніх цілях шовіністичної метушні. Підстави так вважати знаходимо у результатах останніх всенародних виборів Президента України. Так, наприклад, відомий політикан від "слов'янської тематики" О.Базилюк, котрий свого часу привселюдно відмовився говорити українською, знайшов підтримку своїх ідей щодо слов'янського союзу виключно з Росією, панування РПЦ в Україні та державного статусу російської мови лише у 0,14% виборців нашої країни. У абсолютних цифрах це 36 012 виборців із приблизно 24 млн., які брали участь у першому турі виборів.
У випадку з КПУ – найбільшим з ворогів української мови в Україні, – то якщо порівнювати результати останніх виборів до Верховної Ради із результатами виборів президента, можна сказати, що комуністи втратили понад мільйон виборців. У березні 1998 р. з-поміж 30 партій комуністам віддали голоси 6,6 млн. виборців. У жовтні 1999 р. на першому турі президентських виборів, обираючи серед 15 кандидатів, лідера КПУ підтримали тільки 5,8 млн. – 22,24%. Цілковита поразка "червоних" на другому етапі виборів виглядає досить закономірною в цьому ланцюгу подій, що б самі вони не говорили з цього приводу. Перемогла українська державницька свідомість, а це свідчить про впевнене просування нашого народу вперед на шляху до формування української політичної нації.
1 Там само.
2 Там само.
Окремо потрібно зауважити, що все викладене на сторінках цієї роботи аж ніяк не треба сприймати як заклик до якоїсь української самоізоляції. Ні та ще раз ні. Україна намагається посісти гідне місце в об'єднаній Європі, тому будь-яка самоізоляція мала б згубні наслідки для нашої культури. Ми не замикаємося в собі, адже весь світ крокує до розумної інтеграції. Інша річ, що відродження України можливе лише через рідні джерела. Як зазначає М.Жулинський, метою цього відродження у мовному плані є створення нового покоління, "для котрого поряд із рідною культурою буде існувати прагматична необхідність знання кількох іноземних мов".1 Після рідної української для нас на першому місті буде знання двох найважливіших мов міжнародного спілкування – англійської та, звичайно, російської.
Наостанок хотілося б зазначити наступне. Утвердження державного статусу української мови в усіх сферах життя України, розширення її функціонального навантаження в різних виявах громадянського суспільства – єдино можливе принципове розв'язання мовного питання у нашій країні. Воно істотно прискорить процес побудови Української держави, в котрій комфортно почуватимуться не тільки інші народи, які вже сьогодні мають широкі права реальної мовної автономії, але й українці – корінний народ держави. Про таку Україну мріяв ще у 1917 р. знаний наш історик Д.Багалій, чиї слова і зараз не втратили своєї актуальності:
"Хай вільно проживають на Україні усі нації; хай усяка живе по-своєму... бо національний ґрунт потрібен для кожної. А українська культура нехай шириться поміж українцями і хай про її поширення турбуються і піклуються діти України – усі, хто любить свій нарід і бажає йому добра, бо чужі за се не візьмуться. Нехай усім народам живеться вільно на Україні, але нехай нові поселенці на Україні пам'ятають, що не може бути зневажений на своїй рідній землі (як се було раніше) той український нарід, котрий заселив її, захистив од ворогів і довгі часи поливав своїм трудовим потом".
Київ, 2000 рік.
1 Там само.