Рейтинг:  0 / 5

Звезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активна
 

Пане Віталію, після того, як у нашій газеті з'явилося кілька Ваших мовознавчих студій, читачі не перестають запитувати, чому склалася така невтішна ситуація з українською мовою в Україні і як їй зарадити, чому влада потурає нищенню корінної мови краю, яка за Конституцією є державною.

- Бачите, ці проблеми не мною порушено – їх ставить на порядок денний саме життя. Від 1988 року, коли про стан мови на повен голос заговорили, тема зібрала сотні конференцій. Оцінок і рецептів не бракує. Я не буду оригінальним, коли скажу, що пояснення дає наша історія. Україна – це, насамперед, люди. Лише остання війна відняла у нас 16 мільйонів життів – це сукупні втрати Німеччини (5,5 млн.), Росії (5,5 млн.) і Польщі (5 млн.). Додайте сюди 8 мільйонів заморених в 1932-1933 роках, масові висилки й розстріли. І спитайте себе: яка ще країна знелюднювалася так швидко у таких масштабах? Прецеденту не знайдете. Якби Україну не впрягли в СРСР, нас було б сьогодні 100 мільйонів і жили б ми на своїх чорноземах принаймні не гірше фінів. Тут дивуватися треба тому, що українська мова взагалі виявила неабияку стійкість, вижила, збагатилася, унормовувалася як літературна і служить нам в урядуванні, освіті, науці, мистецтві, ЗМІ тощо. Адже інші мови за схожих обставин зовсім щезли з мапи Землі. Як на мене, спершу треба розібратися з тим, чому українство зберегло свою мову собі й світові. І що було б, якби ми не були такі водночас адаптивні й уперті. Я вже писав про міф, який ми постійно навіюємо одне одному, не без допомоги хтивооких зайд, "любителів" всього українського, – про те, буцім українство є нацією мояхатаскрайників, вайлуватих тюхтіїв, лакиз і нікчем-скигліїв. Та прочитаймо ж пильніше нашу славу, як казав Кобзар, не минаючи "ані титли, ніже тії коми", – там знайдемо не тільки "варшавське сміття" й "грязь Москви", а й стільки героїв, лицарів, звитяжців, геніїв, подвижників, світочів, стратегів, стільки твердинь українського духу, що вистачило б на віки, якби ми "вчились так, як треба".

- Ви ж бо знаєте, що історія не приймає умовного способу.

- Не беззастережно, бо нам завжди цікаво, чому так сталося, а не інакше, і що могло б статися ще. Історія – не механічна фіксація подій, а їх тлумачення в інтересах майбуття. І відібрати у людини умовний спосіб як інструмент думки й пізнання світу було б вельми нерозумно. До речі, це ознака зрілого, дорослого мислення. Малюк не каже "чи не могли б ви мені дати", "чи не зробили б ви мені люб'язність", "я був би вам дуже вдячним, коли б ви...", "я хотів би". Він каже "хочу", "дай" і под. Якби Олександр Македонський не воював персів і схід, не виникло б Римської імперії і вся історія Європи склалася б інакше. "Якби то ти, Богдане п'яний..." Якби Володимир Великий... Якби Мазепа... Послухайте ось ще зачин статті О.Пасховера "Українці ніколи не втрачали можливості втратити можливість" з журналу "ПіК" (№ 23, 2001 р., с.26-27): "Якби шведи не програли Північної війни, конституція Пилипа Орлика випередила б американську на 77 років. Якби у 1918 р. німці не вчинили в Україні квітневого перевороту, замість авторитарного режиму ми мали б конституційний устрій. Якби отаману Петлюрі вдалося вгамувати свої амбіції, і якби Петрушевич не розірвав Злуку з УНР, не жити б нам за совєтськими законами, що безкінечно нехтували інтереси України. Але на кожне таке "якби" в українській історії було кільканадцять "отож"!"...

Утім-то й справа, що, відкидаючи варіанти розвитку подій, ми об'єктивізуємо волю до безглуздя, зводячи її нанівець, розчиняючи себе геть в історії, а це вже безвихідь, фаталізм. Виходить, що цей світ з мостами через ріки, потоками авто й поїздів, ядерними боєголовками на ракетах, Інтернетом і зомбівними телеімперіями створили не живі особистості зі своїми цнотами, вадами і стуком сердець у грудях, а безпристрасний потойбічний дух, неосяжне людським розумом провидіння, що наперед відає, які будуть у нас турботи, інтереси й запити через двадцять, сто і тисячу років. Гомо сапієнс обертається на іграшку в руках долі й випадку. А народ перестає бути творцем історії, з суб'єкта перетворюється на об'єкт. Але ж об'єкт чого, якої дії? І чий об'єкт, кому належний, хто над ним пан, хто робить з ним те, що заманеться? Той, зрозуміло, у кого є своя воля, якою він здатний чиюсь волю пересилити, нейтралізувати, підкорити, себто позбавити суб'єктності, щоб утвердити в такій ролі себе. Не випадково ж у слові "воля" пов'язуються два значення: 1) вияв бажання, рішуче прагнення до мети і 2) свобода, незалежність, антонім неволі, рабству. Одне виростає з іншого. Але з цих двох значень постає і третє: воля як влада, право, наказ. До речі, з погляду формальної процедури "народовладдя" доби залізних феліксів і шарикових саме Україна запропонувала створити Радянський Союз. Сьогоднішні єзуїти добре засвоїли цей урок.

-Ваші приклади чимось скидаються на археологію і генетику понять.

- А що тут незвичного? Візьміть словник нашої мови і переконайтеся, що це найкомпактніша історія, звернена у майбутнє: у ньому є все, чим люди жили і над чим думали упродовж віків, тут у кожній лексемі викристалізувано готовий досвід поколінь. Граматика – абстрактніша, але з кожної її формули так само виглядає людська потреба і єство. Нема потреби – нема й мови. Навіть звукоряд мови відлунює гул людського життя і самобутню природу краю. Хіба наші діалекти, пісні Полісся, степу й Карпат – не відгомін музики ландшафту? У голосі землі відбито все, що на ній діється. Мова – унікальне знаряддя людини. І найцінніше. Його нічим не заміниш. Спробуйте, будучи серед людей, ні з ким ні про що не говорити бодай тиждень.

- За що така кара? Залишмо цей експеримент для пустих базік. Утім, обітницею мовчання випробовували себе сильні особистості. Напевне, щось подібне відчуваєш серед глухонімих.

Біда, коли весь народ німує і глухне бодай на нюанси смислу. Наша розмовна, газетна, телевізійна мова сьогодні далека від найвищої проби. Вона й не може бути повнокровною, коли поруч агресивно функціонують аж дві: колоніальна радянська й уніфікаторська глобальна.

- А поліглоти?

– Їм властиве бездоганне знання рідної мови, її стилів, регістрів, місцевих наріч, професійних говірок тощо. Тому М.Лукаш і міг перекладати з 18 мов, що володів досконало своєю. Поліглотами були ті ж Б.Хмельницький, І.Мазепа, І.Орлик – особистості непересічні. Вивчити десятьма мовами з упаковки рекламу зубної пасти, змавпувати дюжину співаків чужих столиць – це не значить стати поліглотом.

- Кажуть: скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина.

- Ви про сіамських близнят чи про Змія Горинича? А хіба не досить бути людиною один справжній раз і на все життя? Надто часто двомовна особа чи громада половини своєї мови не знає. Збіги у споріднених лексиконах надто приблизні і радше гальмують, ніж полегшують думання. Тримовець нерідко знає тільки третину рідної мови. Її вистачає, щоб сяк-так спілкуватися в побуті й на роботі, але нею не висловиш найтонші почуття і найвищі помисли. Гідні образи та ідеї просто не народяться – нема з чого. Саме на плекання такої недорозвиненої людини й спільноти і зорієнтовано нашу освіту, котра в гучних доктринах обіцяє патріотів-поліглотів, рівних І.Франкові й А.Кримському, а на ділі нишком випльовує на еміграцію дешевих недорік-заробітчан, чия шкільна тусовка затрималася на лексиконі Елочки Людожерки.

- Володіти іноземними мовами корисно.

- Певна річ. Ще кориснішим було б, якби й іноземці, їдучи в Україну, хотіли опанувати мову Тараса. Але їм стоїть поперек наша "гостинність", рабська ввічливість, яку виховують змалку. Знаками доби стали ряди російськомовних оголошень у газеті про курси англійської мови й наклейка Nemirovskaya vodka на пляшках горілки з тутешнього збіжжя. Звергіть увагу: курси обіцяють навчити чужій мові за 2-3 місяці, а рядова школа нездатна упоратися з Basic English за багато років. Сяк-так запам'ятати оті 850 слів учень ще може, а начитися їх вживати – дзуськи! Чому? Бо знехтувано простий і тисячі разів перевірений закон: не знаєш рідної мови – не вивчиш ніякої.

Сьогодні школа не береться "возвеличити малих отих рабів німих" і поставити "на сторожі коло їх" потугу рідного слова – найпершу запоруку розвиненого розуму і цілісної вдачі. Школа леліє укруслиш, що його як мітку сірої совковості легко вгадують скрізь за виразним слововжитком, акцентом і, даруйте силування терміна, стилем. Школі замовлено покірних кріпаків на експорт з гарантійним тавром плебейського говору. Знелюднення України до 30-мільйонної відмітки – відомий план міжнародного клубу мільярдерів. За новою програмою школа цілих 11 років виштовхуватиме з голів учнів рідну мову чужою і вчитиме забувати обидві. Рідну принижено до такої міри, що вона стихає вже на перерві між уроками, а чужій нема природного застосування поза грою в театр абсурду. Це суперечить вродженим потребам мозку й потрібно хіба що для глуму над дитячою психікою і паростками гідності.

- Чому наша мова стає полем пристастей? І як оберегти її від посягань?

Українська мова є символом держави й елементом конституційного ладу. Таке визначення підтвердив і Конституційний Суд. Саме тому, щоб розчинити народ і підкорити державу як знаряддя його волі, проти мови українського громадянства на її споконвічних теренах ведеться справжня війна, де зброєю масової дії є дискредитація, знецінення. Мову глушать тихою сапою на основі найсучасніших досягнень науки, витончено, вишукано, з привітною усмішкою.

Ось приклад. Телеканал "Інтер" ніби знічев'я подає сяк-так українською мовою лише спортивний огляд після основного блоку новин, бо знає, що багатьох російськомовних болільників ця зміна роздратує, налаштувавши проти "насильницької українізації", а значна частина глядацької аудиторії в цю мить або піде відпочивати, або перемкне телевізор на іншу програму. Такий глядач і не подумає, що тим самим він відмовився від мови свого громадянства, однак щоденна "репетиція" дії створює стійкий стереотип відчуження. Зважмо, що на таку підступну практику видала ліцензію держава. Отже, чия вона і хто суб'єкт історії?

Людині властиво прагнути органічності й цілісності мовного середовища. Часте переключення з коду на код викликає втому й хворобливе сприйняття у довкіллі всього, що має риси будь-якої самобутності. Навіть поліглот, потрапивши за кордон, продовжує мислити рідною мовою і невдовзі починає відчувати незборимий потяг додому – ностальгію. Перекладачам-синхроністам (недарма ж вони працюють зазвичай у парі) добре відомі втома від швидких перебіжок з мови на мову і напруга від приблизного тлумачення того, над чим письмові перекладачі сушать собі голови годинами, іноді роками. Інша справа – масова свідомість. Вона не підготовлена спеціальним тренуванням. Її перемінне блимання мов пригнічує і паралізує. Того ж ефекту можна було б добитися, вимагаючи від усіх громадян країни навичок космонавта, балерини, циркового акробата чи оперного співака. Ви давно були на залізничному вокзалі у Києві?

- Недавно. А що?

Там демонструється новий винахід для здійснення сучасної мовної політики. Це електронне табло, де написи англійською, російською та українською мовами змінюються почергово через кожні кілька секунд. Не встигнеш щось прочитати, як текст уже інший. Здавалося б, навіщо це сіпання у коліщатках мізків, адже в Україні всі чудово розуміють мову свого громадянства. Ні в Лондоні, ні в Парижі, ні в Римі, де збирається значно більше людей з усього світу, нічого подібного немає. Будьте певні, у цього пристрою є і призначення, і замовники. Йому б пасувала назва шизофренізатор. Цікаво, як можуть порозумітися й дійти згоди Лебідь, Рак та Щука в особі однієї триголової казкової істоти – дракона? Адже навіть блимання сонця крізь шпари частоколу викликає у цілком здорового на голову велосипедиста епілептичний припадок. Але ж мова і є практична свідомість. І як така шукає зручності. Дратує ж та з мов на "семафорі", у котрої найнижчий соціальний статус. У нашому випадку – корінна мова аборигенів.

З широким розмахом в Україні використовується все, що тільки дає змогу роздвоїти або розтроїти свідомість, напружити думку, змусити її сіпатися між окремими цілісними світами, не дати душі спочити на чомусь рідному хоч на короткий час. "Шизують" радіо й телепередачі, залізничні квитки, чеки у магазинах, етикетки на товарах, рекламні оголошення, періодичні видання, цитатні огляди, пари ведучих на концертах. Прогинатися у поклоні перед чужим привчають з казки-телеколиски, з американського мультика для малят, де мова оригіналу звучить "за кадром", а російський переклад обов'язково повинен перебити українську говірку казкаря. Роль віддушини від мовної напруги, а заразом і відпочинку від мовної втоми в цій неписаній, але добре продуманій концепції державної мовної політики відведено тарапунькам, сердючкам, кроликам, телекумам і таким іншим мамадурникам.

газета "Шлях перемоги", № 49

4 грудня 2002 року

 
www.38i.ru