Чи можливо зараз „розіграти перед виборами карту ”німецької мови в Чехії? І чи сумують сьогодні чехи з приводу, того що їх діди в свій час не зуміли відстояти інтереси німецькомовного населення, якого тоді (як не крути) було повно, яке тоді (що не кажи) виглядало більш освіченим і яке тоді принципово не хотіло розмовляти провінційно-недорозвинутою (ніде правди діти) на той час чешською?

Можливо Чехія не той приклад? Ну є Ізраїль – мову не те що підняли, а взагалі вийняли з забуття. І чому, цікаво, російськомовним євреям не підняти там мовне питання про надання другої державної російської? Адже російську там чути кругом , та й іврит цей допотопний не довелось би вчити. Чому євреї і не євреї, старі і молоді, усі хто туди приїхав в момент стають його патріотами, служать в армії, мовчки вчать іврит, а тут половина населення вперто ігнорує існування державної мови та державних у ній інтересів на цій території? Може справа і не в мові зовсім, а в чомусь іншому? То признайтеся, шановні опоненти, розберіться в собі раз і назавжди патріотами чого ви насправді є.

Мені здається, що для розвитку будь-чого, в тому числі і мови, повинен бути задіяний єдиний універсальний механізм – вигода. І її забезпечення та стимулювання повинно бути основною протекціоністською місією держави на даному етапі.

Як тільки вища освіту реально перейде на державну мову – не здивуюся якщо згодом в російських школах залишаться лише діти люмпенів.

Якщо українська дійсно звучатиме в садках, то діти не будуть її боятися як пугала, подібно їх російськомовним батькам, і вже точно не плюватимуться слиною, як не плюються від івриту діти російських євреїв (євреїв?) в Ізраелі.

Якщо видавництво українською буде вигідніше... От дійсно цікаво подивтиися як реструктуризується ринок друкованої продукції. І чи багато російськомовних захоче переплачувати за книгу російською так як я переплачую зараз за книгу українською. І т.д. і т. п.

Якщо дехто в даний час і в даному місці просто не хоче чи не в змозі вивчити ще одну мову у своєму житті, і волає за юридичне визнання цього дефакту, то чому від цього повинна постраждати ідея української державності? Ви-ми-вони взагалі хто такі в масшатабах історії держави Україна? Хтось пісуар хоче зробити під себе, хтось мову вибрати яка йому більш доступна, комусь землі закортіло вздовж узбережжя, – а що про нас-вас скажуть нащадки?

Якщо для декого досвід інших країн – це не показник, якщо дехто не розуміє законів розвитку держави і не визнає, що консолідація країни-сусіпльства будується в тому числі і на єдиній ідеології та мові – то яку вагу повинна мати ваша думка? Дискутуйте на базарі, там теж кожна бабка знає, як нам все в державі треба зробити щоб їй було добре і при цьому щоб мінімум напружуватись.

Моя мама розмовляє російсьою. Мої діти розмовляють російською, хоч коли мова заходить на теми серозніші ніж побутові їм вже легше перейти на українську, бо вони на ній здобувать освіту. Мені однаково, чи будуть мої внуки розмовляти мовою моєї мами, російська мене абсолютно не лякає. Але все ж хотілось би щоб вони розмовляли мовою свого прадіда і прабабусі. І якщо держава сьогодні не прогавить цей момент, то так воно і буде. Я вірю в це і хочу цього. Тому що щиро бажаю щоб вони відчули себе і свідомо і підсвідомо повноцінними українцями а не асимільованими уламками бувшої імперії з пожиттєвим мовним дискомфортом.

Якщо використати це реальний історичний шанс який ми маємо , то через вже через надцять років ця дискусія буде така ж нецікава, як зараз би ми почали розводитись про реванш комуністів і т.п.

Одна держава – одна мова. Якщо ми справді хочемо мати ДЕРЖАВУ.
А о том, что я полжизни прожил в России и украинский вообще не слышал и в школе не учил, так это вообще – вопрос третий. От этого, кстати, и страдаю.