Усе залежить від того, що ми ставимо за мету, а що за засоби вирішення заради досягнення мети. Якщо для нас головне задоволення будь-яких потреб громадян без урахування інтересів держави, то нам потрібен перший варіант...

Перший варіант: закамуфльована одномовність під двомовність — коли офіційно в Україні існує дві мови, але обов'язковою є лише одна з двох. Звичайно, цей варіант більш прийнятний для кожної окремо людини без урахування користі для країни вцілому: україномовному громадянину — українську, а російськомовному — російську; поділили й розбіглись. Поділили класи, школи, виробництво ... що ще? Нічого не забули? Так, мабудь усе поділили ... Україну також. Так і писатимуть на дверях: "ВУЗ только для тех, кто закончил русскоязычную школу", "Работа только для тех, кто закончил русскоязычный ВУЗ" и т.д. Вже пишуть таке: "Передовая украинская компания производит набор сотрудников. Резюме просьба присылать на русском языке". Це вам нічого не нагадує: "Вхід тільки для ...", "Бані тільки для ..." тощо. Це те єднання й спокій, який нам обіцяють оборонці офіційного статусу російській мові? Спокій —теоретично можливо, але точно не єдність.

Якщо переконані російськомовні пов'язують спокій у державі тільки з собою й кажуть, що спокій можливий лише за умови задоволення їх вимог, то це вже погроза.

Звичайно, що україномовні громадяни деякий час розумітимуть російськомовних краще ніж останні україномовних, враховуючи старий радянський багаж; навіть технічну документацію. Сумніваюсь, що україномовну технічну документацію вільно читатимуть російськомовні.

Висновок: така схема двомовності лише поглибить розкол народу України й зведе нанівець можливість єднання у майбутньому. Коли людина не має жодних мотивів для вивчення другої державної мови, то так воно і буде. Можна лише гадати до чого це нас приведе. Це шлях до постійних суперечок щодо того хто кого і коли навчив грамоті.

Позитиви: російськомовні задовольнять свої вимоги.
Негативи: усе інше (несумісніть фахівців усіх галузей, що загрожує безпеці держави; це привід для спекуляцій з боку Росії та багато іншого).

Якщо для нас головна національна єдність, мовна сумісність фахівців (тобто відсутність непорозуміннь на рівні мови), відсутність мовних суперечок у майбутньому, то нам потрібна офіційна одномовність. Це вже аксіома світу.

Але існує ще один варіант двомовності. Мабудь самий безглуздий на мою думку, який, тим не менш, має деякі переваги офіційної одномовності — фахову сумістність на рівні мови. Хоча це досягатиметься зависокою ціною — вивченням обох мов, що і є безглуздям.

Отже, Другий варіант — обов'язок володіти обома офіційними мовами, щоб мати усі переваги від володіння ними. Ніби жодних проблем, але хто буде вивчати обидві мови, хто буде використовувати обидві мови, як врегулювати використання двох мов та багато іншого.

Замість переваг на словах від володіння двома мовами ми отримаємо лише дивну проблему: який резон вчити дві мови щоб вивчитись, наприклад, на лікаря? Врешті-решт, при першій ліпшій нагоді кожен все одно обере якусь одну мову для використання, тобто другий варіант офіційної двомовності (на папері) на практиці скотиться потихеньку до першого і знову поділ, поділ і поділ країни.

Більше того, другий варіант юридично вже не просто дозволяє, а й змушує українців вчити іноземну щодо них мову; а це вже насильницька законна русифікація. Абсурд — узаконене насильство! Кримчанин* за це навіть горлянку надірве, щоб мати змогу помститись українцю за поодинокі українські школи у Криму.

*Кримчанами у нас називають мешканців Криму — не росіянами чи українцями, а саме кримчанами. Так наших дітей вчать називати себе у кримських школах за наказом місцевого керівництва — вони вже не українці, вони вже кримчане.